Післямова
Основні мотиви антитурецької літератури
Пилипенко Володимир
Польська політична література середини XVI – середини XVII ст. створила пласт текстів антитурецького спрямування. З одного боку, це була закономірна реакція на геополітичну ситуацію та стосунки християнської Європи з Османською імперією. З іншого – турецька загроза для частини авторів була лише «трампліном» для роздумів над актуальними проблемами в Речі Посполитій. В обох випадках польська література йшла «нога в ногу» з літературами інших європейських країн.
Гравюра із зображенням битви християн з турками
з німецької газети 1587 р.
Антитурецька література в Речі Посполитій отримала назву «турчиків». Можна твердити, що це був самостійний напрямок літературної творчості зі своїми неписаними канонами та творчими зірками. Активність публіцистів була не завжди однаковою. Найперше, вона залежала від актуального стану польсько-турецько-татарських стосунків, від стану обороноздатності держави, від кількості татарських нападів та від інших чинників міжнародних відносин.
У турчиках можна виділити кілька сюжетів і мотивів, які повторювалися від одного автора і твору до іншого. Першим таким мотивом є глибоке і загальне переконання шляхетської спільноти в тому, що війна з Османською імперією є абсолютно неминучою. При цьому вважалося, що турецька загроза – лише одна з багатьох, перед якими стоїть Польсько-Литовська держава. Популярним мотивом було зображення Польщі, оточеної з усіх боків ворогами. У Речі Посполитій цей мотив із часом перетворився на поширений топос. Я вважаю, він бере свій початок у політичній практиці, адже головним завданням шляхти перед державою була оборона останньої від зовнішньої загрози.
Таким чином, багаторазове ствердження небезпек, які чатують на вітчизну, лише підсилювало усвідомлення шляхтою свого виняткового становища в державі як її захисника. До того ж саме образ Польщі, звідусіль оточеної ворогами, є безсумнівним лідером за повторюваннями в офіційних документах. Він трапляється в конституціях ледь не кожного сейму. Зазвичай король у листах на передсеймові сеймики писав, що скликає сейм відповідно до права та у зв’язку із загрозою, що оточила звідусіль Річ Посполиту. Сеймові податкові ухвали розпочиналися саме з цієї фрази. Із сеймової документації топос постійної небезпеки переходить до політичної та оказіональної літератури. Про це пишуть Станіслав Карнковський, Шимон Старовольський та багато інших письменників. А Войцех Кіцький зазначає:
«Можу сміливо сказати, що жодної держави на землі нема найнебезнечнішої, ніж Корона Польська, яка правдиво бувши оточена ворогами…, що не практикують нічого іншого, тільки одне – як би Корону Польську знищити» [368].
То ж не диво, що шляхта була переконана, що вузол протиріч між Річчю Посполитою, Османською імперією та Кримським ханатом не вдасться розв’язати мирним шляхом і тому війна з турками ставала лише питанням часу. Але одночасно з цим автори вважали, доки Краків/ Варшава не постане перед нагальною необхідністю розпочинати війну, її слід уникати усіма можливими способами. Але уникати війни не означало бути неготовими до неї. Класичне прислів’я Si vis pacem para bellum (Хочеш миру – готуйся до війни) стало своєрідним закликом, який імпліцитно був присутній у багатьох оказіональних текстах того часу.
Одночасно автори відзначали, що в Польщі не залишилося любові до батьківщини, яка була в давні часи, саме тому нема кому боронити державу. До ворогів, від яких слід оборонятися, зараховували різні народи та держави. Станіслав Вітковський пише, що татари і турки грабують українські землі, шведи «не дають спокою на півночі», Московське царство «хоче повернути собі Сіверщину та Смоленськ», Угорщина «пильнує, [Польщу – П.В.] як лев, а хоче виглядати, як вівця» [369].
Іноді ворогів намагалися знайти не лише за кордоном, а й усередині держави. «Традиційним» внутрішнім ворогом вважали євреїв. Так, у трактаті 1618 р. Себастьян Мічинський [370] звинуватив євреїв у шпигунстві на користь Туреччини. На думку автора, саме євреї винні в поганому стані оборони Речі Посполитої, адже вони продають військові таємниці ворогові (туркам).
Приготування держави та війська до війни є одним із найпопулярніших мотивів оказіональної та політичної літератури. Одним із перших, хто запропонував спеціальну програму підготування війська до війни загалом та до війни проти Османської імперії зокрема, був Анджей Фрич Моджевський. Проблемам війни автор присвятив цілий розділ трактату «De Republica emendanda». Окрім теоретичних роздумів про значення війни для розвитку кожної держави, про «справедливі та несправедливі» війни, автор озвучив конкретні рекомендації для шляхти та урядників, як створити боєздатне військо. Трактат А. Моджевського разом із творами Ст. Оріховського справив значний вплив на розвиток польської публіцистики загалом та турчиків зокрема.
Поляк б’ється з турком. З німецької газети 1589 р.
Про приготування війська до війни писали багато й охоче. Але більшість письменників або не мали військового досвіду взагалі, або ж їх досвід був дуже скромний. З-поміж таких «реформаторів» можна виділити Ст. Оріховського, дипломата та священика Кшиштофа Варшевіцького, київського єпископа Юзефа Верещинського. На відміну від літератури, у реальній політиці заклики розпочати війну проти Османської імперії трапляються досить рідко.
Наявність активної антитурецької пропаганди у шляхетському середовищі свідчить про поширення ідеї війни проти турків у Речі Посполитій кінця XVI – першої половини XVII ст. Це явище викликає науковий інтерес, адже турецький напрям польської зарубіжної політики мав чітко виражений пацифістський характер і визначався прагненням уникнути війни за будь-яку ціну. Слід визнати, що Польщі це вдавалося. На противагу постійним війнам Речі Посполитої проти Швеції або Москви, з Османською імперією Варшава майже не мала серйозних військових конфліктів. Причини такого винятково довгого дотримання миру з Портою були різні. На мою думку, однією з головних була політична система Речі Посполитої, коли монарх не мав права розпочинати війни. Навіть коли король проявляв ініціативу, як Сигізмунд ІІІ наприкінці XVI ст. або Владислав IV 1640-х рр., його стримувала шляхта. Шляхта пильнувала свій інтерес і не хотіла оплачувати жодної війни, та ще й з таким непевним результатом, якою могла бути війна проти Османської імперії.
Перелом XVI – XVII ст. був часом активізації релігійного життя та посилення релігійного почуття в європейських культурах. У самій Речі Посполитій, яка постійно перебувала під загрозою нападу мусульманських сусідів, міцно вкорінилися провіденціоналістичні настрої. Саме тому письменники часто писали про татарські напади та турецьку загрозу Європі та Польщі як про кару Божу, що надіслана Господом за занепад віри та гріхи польського народу (шляхти):
О Боже, як справедливо будить
Твій гнів непобожних людей розпуста,
Гріхи, яких не знали давні віки,
Не мають міри.
Безсумнівно, на нас упаде нестримний божий гнів [371].
В антитурецькій літературі досить часто можна натрапити на думку, що війна з Портою ще не розпочалася лише тому, що султан зайнятий у Персії. Тільки-но він укладе мир із шахом, уся турецька армія нападе на Польщу. Така оцінка подій виникала з політичних та військових реалій: султанські війська насправді протягом довгого часу вели постійні й у більшості безрезультатні війни з Персією. А для Польщі це означало, що султан не зможе спрямувати війська проти Кракова/ Варшави, адже буде уникати війни на два фронти. Шляхта це усвідомлювала. Така теза постійно повторювалась у гетьманських та королівських універсалах, на ній акцентували увагу на сеймиках та сеймах. Загалом, Персія була важливим елементом багатьох міжнародних антитурецьких військово-політичних проектів кінця XVI – середини XVII ст. Із персько-турецькими війнами пов’язаний і пошук польськими політичними письменниками потенційних союзників для спільної боротьби з Портою.
Одночасно з переконанням у тому, що війни з Османською імперією не уникнути, існувала впевненість, що Польща обов’язково переможе. У яскравих формах це переконання виражено в побудках до битв та воєн (przedwojenych i przedbitewnych pobudkach) різних авторів, що були скеровані до шляхти. Наприклад, рефреном вірша Вавжинця Хлєбовського «Trąba pobudki ziemie perskiey, do wszystkich narodow Chrześćiáńskich, przećiwko Machometanow» був вислів «Уже йде згуба турецькій столиці » (Zgubá iuż idżie Tureckiey stolicy), який автор запозичив із вірша «Pożar» Себастьяна Фабіана Кльоновича. В оригіналі цей рефрен звучав як «upaść już upaść Tureckiej stolicy». Вірш С. Кльоновича набув значної популярності і багато разів був цитований (як із покликанням на оригінал, так і без) іншими поетами. В іншому вірші Ян Юрковський, щоб висловити впевненість у перемозі Польщі над турками, використав античні алегорії і назвав Порту Поліфемом, який
В небо лобом б’є,
Світ закриває плечима, землю міряє боком.
Однією ногою Азію, іншою – Африку
Топче, а лівою рукою хоче зігнути Америку [372].
Таке порівняння, з одного боку, повинно було підсилити враження про потужність ворога, але з іншого – дати уважному читачеві надію на майбутню перемогу Речі Посполитої над ворогом. Згідно з міфологічним сюжетом, Одіссей осліпив Поліфема, чим урятував себе і свою команду від загибелі. Без сумнівів, Юрковський відводив Польщі роль рятівника світу від ворога, який стоїть «однією ногою в Азії, а іншою – в Африці».
В антитурецькій літературі був поширений образ Угорщини як переможеної держави, що мусить терпіти панування неприятелів. Образ зневоленої Угорщини використовували у двох формах: як застереження перед війною з турками та як заклик до війни проти Порти, щоб не повторити долю угорців [373].
Поширеним і популярним мотивом антитурецької літератури були скарги рідної землі на татарські погроми і напади та на пасивність і бездіяльність центральної влади та місцевої шляхти у протидії неприятелю. Майже кожен твір оказіональної антитурецької літератури включав персоніфіковану скаргу. Значна кількість творів містила слово «скарга» вже в назві. Наприклад, вірші Мартина Пашковського «Ukraina od tatar utrapiona, Хiążąt i Panów pogranicznych o ratunek z żałosnym lamentem prosi» та «Podole utrapione Xiąźąt і Panów pogranicznych o społeczny ratunek prosi» або анонімний вірш «Skarga utrapionej Ojczyzny Polskiej po nieszczęsnej klęsce i nieoszacowancj szkodzie przez Tatary». Алегоричним зображенням Матері-Вітчизни, яка скаржиться на своїх невдячних синів (шляхту), є вірші Пьотра Горчина [374]. Кількість таких прикладів можна множити безкінечно.
Для посилення драматичного ефекту поети часто використовували опис страждань християнських полонених у турецькій неволі. Станіслав Вітковський описує страждання чоловіків, які бачать зв’язаними своїх жінок і не можуть нічим їм допомогти, Пьотр Горчин називає свій вірш «Thren abo lament załosny więżniow koronnych do hord tatarskich». Герой вірша Пашковського – в’язень-утікач згадує, що життя в турецькій неволі є тяжкою мукою. Життя у полоні автори змальовують як безперервне виконання надзвичайно тяжкої праці, повна залежність від господаря, постійні утиски та кривди [375].
Жене їх суворо, ходу тримаючи,
До згуби все навколо приводячи.
Убога нагість лежить: і страх бездіяльності,
У своєму одязі хапає її за боки.
І так щодня вмирають в тій неволі,
А умерти не може, це найбільше болить [376].
Дослідник старопольської оказіональної літератури Стефан Герман зазначав, що «класичний» опис татарського наїзду повинен був мати такі елементи: захоплення молодих людей до неволі, купи непохованих трупів, діти, що блукають дорогами і лісами, розірвані дикими звірами тіла вбитих людей. Усе це повинно було справляти велике враження на читачів [377].
Причиною того, що татари і турки безкарно грабують прикордонні землі Речі Посполитої, на думку більшості поетів, був загальний занепад моральності в тогочасному польському суспільстві. Як наслідок – занепала і потужність держави, чим відразу скористалися вороги. Типовою антитезою до занепаду моральності була глорифікація минулого польської держави. Це була реанімація ідеї «Золотого віку», коли всі громадяни цінували свої чесноти, були побожними, держава – потужною, сусіди не ризикували нападати на Польщу, а предки «кров’ю здобували свою свободу». Про такі часи зазвичай писали, що слава Корони звучала по всьому світові, а ім’я хоробрих поляків наганяло страх на ворогів. Старі часи, на думку літераторів, відзначалися пануванням права, справедливості. Чи не найяскравіше в цьому мотиві виступав конфесійний чинник. Так, поети-католики найбільший наголос робили на поширенні різних єресей, відході від «справжньої / дідівської» віри:
І давши спокій злісним поганцям туркам,
Ведете війни з небом непристойним способом:
Допустивши блюзнірство на Божу велич,
Кожен згідно з власною думкою живе.
Різних вір у Польщі з’явилося, скільки і людей:
Святе Письмо, хто хоче, хоч шалений старий,
Хоч щебетлива баба, тлумачать безкарно.
Ремісник, давши спокій ремеслу,
Творить вірки, розсіває дурним людям [378].
Натомість протестанти звертали увагу на загальний занепад моралі, на невиконання шляхтою своїх прямих обов’язків захищати державу тощо.
Ідеалізуючи старі часи, автори кожного разу відзначали, що вся шляхта у випадку потреби ставала до зброї для захисту держави. У такий спосіб в оказіональній літературі сформувався своєрідний «пантеон» польських героїв, які боролися проти турків і татар. До узагальненого портрету оборонця були включені: Струсі, Претвичі, Вишневецькі, Ружинські, Острозькі, Чорторийські, Збаразькі, Потоцькі, Заславські та інші. Такий «пантеон» проіснував довгий час і його можна бачити в багатьох побудках до шляхти різних авторів. Створення героїв-лицарів, на думку Володимира Литвинова, було пов’язане з подоланням комплексу меншовартості, також воно відповідало особливостям ренесансного мислення, коли історію пояснювали як результат діяльності окремих видатних діячів [379]. Окремо відзначу, що «пантеон» не був статичним. Із плином часу автори долучили до нього героїв найновіших польсько-турецько-татарських конфліктів: гетьманів Станіслава Жолкевського, Станіслава Конєцпольського, Яна Кароля Ходкевича, коронного старжника Стефана Хмелецького – київського воєводу, одного з героїв польських воєн проти татар 1620-х рр.
Алегоричне зображення янголів, що захищають вітчизну
із твору І. Боздажовського
«Utrapioney Rzeczypospolitey polskiey wizerunek…» (1629).
Продовженням заклику до шляхти є заклик до європейських монархів про допомогу Польщі в нерівній боротьбі зі спільним європейським неприятелем. Такий заклик є постійним мотивом антитурецької літератури. До єдності монархів закликали Юзеф Верещинський, Пьотр Грабовський, Вавжинєць Хлєбовський та багато інших. Наприклад, Валеріан Пьонтковський свій вірш із таким закликом присвятив європейським монархам [380]. До німецького, польського та московського монархів скеровував свою «Pobudka» Юзеф Верещинський [381]. Варто задзначити, що заклики єднатися стосувалися і не католицьких держав: Швеції, Московського царства та навіть Персії. У 1617 р. Пашковський скерував на генеральний сеймик Краківського воєводства у Прошовіцах вірш, у якому від імені перського посла закликав польську шляхту не укладати мирну угоду з Османською імперією та розпочати спільно з Персією війну проти турків [382].
Але одночасно частина бажаних для Польщі союзників перебувала у списку «зовнішніх ворогів» Варшави. Так, в анонімній «Pobudka» 1621 р. московитів схарактеризовано як хтивих, а шведів – як хитрих людей. Ідея спільної польсько-української боротьби з татарами і турками ще довго побутувала в інтелектуальному середовищі навіть після відділення українських земель від Речі Посполитої. Наприклад, Т. Хинчевська-Геннель зазначила, що мотив українсько-польського поєднання для спільної боротьби проти турків посідав важливе місце у творчості Лазара Барановича і навіть конфесійні протиріччя відійшли на другий план [383].
Дуже часто війна з Портою постулювалася поетами як Свята війна за Гроб Господній, за звільнення Святої Землі. На мою думку, така аргументація мала б заохотити європейських монархів до союзу з Варшавою у боротьбі проти турків. Згадки про Гроб Господній в більшості випадків були адресовані Папі Римському, їх можна назвати опосередкованим зверненням до понтифіка з проханням про допомогу, оскільки в багатьох текстах оказіональної антитурецької літератури саме Папі відводилася роль одного з лідерів можливої коаліції держав.
З кінця XVI ст. у Речі Посполитій набирала популярності концепція польського передмур’я християнства/ Європи, згідно з якою лише Польща захищала Європу від турків і татар [384]. У рамках цієї концепції автори іноді писали про українські землі у складі Корони (Руське, Подільське, Брацлавське воєводства) як про передмур’я Польщі. Прикладом може бути один із віршів Бартоша Папроцького:
Плачуть Руські Країни за своєю дружиною вірною,
з котрих недавно мали мур, як мовлять, певний.
І вже чим оті звались, то сходить нанівець.
Твій то нині Мур, Гідна ПОЛЬЩА, але ж дуже слабкий,
Керуй надалі обережніше, давай йому поради [385].
Юзеф Верещинський у «Pobudka» теж описував Україну як землю, за якою поляки живуть, як за муром [386].
Популярним мотивом був образ України як краю, «płynącego miodem i mlekiem». Войцех Кіцький, описуючи пограбоване татарами Поділля, зазначає, що саме воно постачає Польщі рибу, мед, збіжжя, незліченні стада овець – усе, що поляки потребують до столу, але татари все це відбирають [387]. Із ним погоджується Шимон Старовольський, який у брошурі, присвяченій війні проти татар, описує Поділля як землю, де «родить все, що продається у Гданську і звідти всі наші [польські – П.В.] достатки» [388]. Ш. Старовольський закликає шляхту колонізувати землі на схід від Речі Посполитої й отримати звідти значні прибутки. Пояснення Ш. Старовольського мені видається одним із найправдивіших у польській публіцистиці XVII ст. Від кінця XVI ст. Річ Посполита перетворилася на житницю Європи й експорт збіжжя став важливим джерелом наповнення польської скарбниці. А саме тому економічні збитки, яких завдавали татарські напади на українські землі, були особливо відчутними для й без того не дуже багатої держави.
Одночасно із закликом до колонізації України польські письменники часто використовували мотив лицарської школи, якою є або мала стати для молодих польських шляхтичів Україна. Публіцисти надихалися прикладом грецької ефебії та римських колоній і закликали владу створити такі колонії на українських землях, щоб шляхта вчилася там військового мистецтва. Наприкінці XVI ст. ідею створення лицарської школи популяризував Ю. Верещинський. Його ідеї розвинули вже згадані вище П. Грабовський, Ш. Старовольский, В. Кіцький та ін. Як стимул для участі в таких школах пропонувалася заборона одружуватися для шляхетської молоді, доки вона не відслужить певного часу на прикордонні. Письменники часто й охоче зверталися до цього сюжету, «створюючи» такі школи чи то в межах якогось окремого воєводства, чи то на всій території України загалом. Прикладом таких трактатів може бути «Traktat De Offensivo Bello».
Окремим мотивом антитурецької літератури була організація війська для війни з Портою та безпосередньо сама війна. Ці проекти настільки захоплювали авторів, що часами вони присвячували їм цілі твори. Інша справа, що ці твори мали досить скромні розміри і не дозволяли глибоко розвинути означений мотив. Проекти наступальної війни оприлюднили Кш. Варшевіцький, М. Стрийковський, М. Хабєльський, Ш. Старовольский та ін. Більшість із них зводилася до організації загальнохристиянської/ загальноєвропейської коаліції держав або ж союзу із максимально можливою кількістю учасників та до одночасного нападу на Османську імперію з кількох флангів. Згідно з цими проектами іспанці, італійці та португальці мали нападати на ворога з моря та встановити контроль над Середземним морем та Північною Африкою, поляки разом з іншими слов’янами та німці мали захопити Балкани та підступити безпосередньо до султанської столиці. Характерно, що у планованій війні мали взяти участь і українські козаки. Вони мали знищити або стримати татар та постійними нападами на причорноморські порти «зв’язати» турецький флот.
Одночасно з проектами наступальної війни публіцисти пропонували читачеві і проекти колонізації або осадництва українських територій із Північним Причорномор’ям включно. Найбільш палким прихильником упровадження цієї теорії в життя був київський єпископ Ю. Верещинський, який присвятив значну частину своїх творів військово-економічній колонізації Дикого Поля й українсько-татарського прикордоння. Подовжувачем його ідей був П. Грабовський. На початку XVII ст. до колонізації Дикого Поля активно закликав Ш. Старовольський. Такі заклики різнилися від пропозицій простого господарчого освоєння «нічиєї землі» до повної зміни адміністративно-військової структури нових територій з метою якнайкраще пристосувати їх до життя в умовах постійної татарської загрози. Але жоден із таких проектів так і не був реалізований.
У польській антитурецькій літературі перелому XVI – XVII ст. була використована значна кількість мотивів і сюжетів. Вони одночасно поєднували як полум’яні заклики до негайної війни з «невірними», так і добре продумані проекти покращення обороноздатності східний воєводств, господарчого освоєння прикордонних територій та реформування польського війська.
У середині XVI ст. кількість творів антитурецької літератури була значно меншою порівняно з останньою чвертю того ж століття. Одночасно зі створенням Речі Посполитої і переходом українських земель зі складу ВКЛ до складу Корони, проблема оборони від татар новонабутих територій стала здебульного проблемою Польщі, а не Речі Посполитої. І, як засвідчили наступні десятиліття, Польща виявилася не готовою до цього.
Чергове загострення стосунків європейських держав із Портою наприкінці XVI ст. спровокувало нову хвилю антитурецької літератури в Європі загалом та в Польщі зокрема. Каталізатором процесу виступили Габсбурги, що прагнули втягнути Річ Посполиту до Священної ліги, діяльність якої пропагували. Наслідком такої діяльності австрійського двору стала поява у Польщі серії антитурецьких текстів, у яких автори закликали шляхту приєднатися до ліги. Початок XVII ст. характеризується відносним спокоєм у польсько-турецьких стосунках і, як наслідок, спостерігається зменшення чисельності турчиків у цей час. Але з 1610-1612 рр. розпочинається чергова ескалація конфлікту і кількість літератури швидко збільшується. Піком популярності турчиків в Речі Посполитій середини XVI – середини XVII ст. є переддень Хотинської війни та кілька років після неї. Далі кількість турчиків зменшується, аж доки не починається новий конфлікт, що призвів до Віденської битви.
Примітки
368. Kicki W. Dialog о obronie Ukrainy… – S. A2.
369. Witkowski St. Pobudka ludzi rycerskich przez nawałność pogańską w małej kupie, z żałością chrześcijaństwa zniesionych. Ku czułości i przestrodze dalszej wojny tureckiej panom chrześcijańskim nowo uczyniona. – Zamość, 1621. – S. A3V.
370. Miczynski S. Zwierciadło Korony Polskiej na sejm walny w roku 1618 wystwiony. – Kraków, 1618.
371. Goniec do Polski od utrapioney Podolskiey ziemie. O wtargnięciu Tatarów. – B. m. dr., 1620. – S. A.
372. Jurkowski J. Lech wzbvdzony y lament iego żałosny w rokv od iego panowania 1056. – Kraków, 1606. – S. B2-B2V.
373. Детальніше про цей мотив див.: Tazbir J. Węgry jako symbol i przestroga w literaturze staropolskiej // Odrodzenie i Reformacja w Polsce. – 1991. – №36. – S. 147-161.
374. Gorczyn P. Thren abo lament załosny więżniow koronnych do hord tatarskich w roku 1618 zabranych. – B. m. dr., 1618.
375. Докладніше про образ турецької неволі у польській поезії див.: Ryba R. Trzy obrazy niewoli tatarsko-tureckiej // Barok. Historia-Literatura-Sztuka. – 2001. – № VIII/1 (15). – S. 47-58.
376. Krajewski J. Ucisk koronny і wtargnienie tatarskie do Podola. – B. m. dr., 1615. – S. В.
377. Herman S. Żywa postać Rzeczypospolitej… – S. 161-162, 203.
378. Warszewicki Ksz. Wenecya… – S. 42.
379. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. [].
380. Piątkowski W. Otucha na pogany wszystkim potentatom Chrześćiańskim. – Zamostia, 1637.
381. Wereszczyński J. Pobudka do podniesienia wojny świętej przeciwko Turkom i Tatarom Józef Wereszczyński. – Kraków, 1594.
382. Шевчук В. «Розмова козака запорозького з перським гінцем»… – C. 35-51.
383. Chynczewska-Hennel T. Pojednanie polsko-ukraińskie w wierszach Łazara Baranowicza // Kultura staropolska – Kultura europejska. – Warszawa, 1997. – S. 325-329.
384. Докладніше про концепцію «передмур’я християнства» (antemurale christinitatis) див.: Tazbir J. Polska przedmurzem Europy. – Warszawa, 2004. – 215 s.; Tazbir J. Polskie przedmurze chrześcijańskiej Europy: mity a rzeczywistość historyczna. – Warszawa, 1987. – 156 s.
385. Paprocki B. Historia żałowsna o przędkośći i okrutnośći tatarskiej. – Kraków, 1575. – S. F2V. Цитата за Вирський Д. С. Околиця Ренесансу… – C. 218.
386. Wereszczyński J. Pobudka do podniesienia wojny świętej przeciwko Turkom i Tatarom. – Kraków, 1594. – S. 5.
387. Kicki W. Dialog о obronie Ukrainy… – S. A2V.
388. Starowolski Sz. Pobudka abo rada na zniesienie Tatarów perekopskich… – S. 163.
Подається за виданням: Пилипенко В. Перед лицем ворога. – К.: 2014 р., с. 177 – 188.