7. Як залагодити стосунки з козаками

Пилипенко Володимир

Із-поміж викликів, які постали перед польською державою і суспільством наприкінці XVI – у першій половині XVII ст., неконтрольоване зростання і посилення українського козацтва був одним із найскладніших. Спробою взяти ситуацію під контроль були реформи Сигізмунда ІІ Августа та Стефана Баторія. 1572 р. за дорученням короля Сигізмунда ІІ Августа короний гетьман Єжи Яловецький створив загін із 300 козаків. 1578 р. за наказом нового короля Стефана Баторія був складений список (реєстр) козаків, яких віднині офіційно наймала Річ Посполита на службу, їм була призначена плата, вони виводились з-під юрисдикції місцевої влади. Ці події отримали назву козацької реформи. Вона мала подвійну мету.

З одного боку, король прагнув узяти козаків під контроль, з іншого – завжди мати готове військо для оборони південних кордонів держави. Але класичний принцип «поділяй і володарюй» не спрацював, а нереєстрове низове козацтво перетворилося на символ надії та соціальної справедливості для українського селянства та потенційної небезпеки для польської шляхти на українських землях. У контексті дослідження антитурецької публіцистики, «козацьке питання» відіграє важливу роль, адже запорожці, з одного боку, були чи не єдиними постійними оборонцями південно-східного кордону Речі Посполитої, а з іншого, козацька активність на кордоні часто ставала приводом для татарських нападів на українські землі.

Наприкінці XVI ст. багатьом польським інтелектуалам стало зрозуміло, що в існуванні запорожців є не лише негативні сторони, козаків можна використати на користь держави. Усе частіше в політичній літературі того часу почали звучати заклики використати низове козацтво для оборони від татар і можливої турецької агресії.

Стосунки Речі Посполитої та українського козацтва були переповнені конфліктами, переговорами та обіцянками. У них можна виділити різні етапи: від невизнання та спроб заборони з боку офіційної влади до звернень по допомогу та щирих подяк за «вірну службу батьківщині». Від самого виникнення на зламі XV та XVI ст. козацтво привернуло до себе увагу головних геополітичних «гравців» на східній ділянці Великого кордону Європи та Азії. «Проблема козаків» набула нового звучання в середині XVI ст., коли польський король Сигізмунд Август, а згодом і його наступник Стефан Баторій офіційно найняли на державну службу частину населення, яке козакувало. Цим вони, з одного боку, узаконили існування та діяльність принаймні частини козацтва, а з іншого, – уперше продемонстрували власну зацікавленість у козацьких послугах для держави. І як результат, вже за чверть століття українське козацтво вступило в перший збройний конфлікт із власною державою задля розширення своїх прав та привілеїв.

Додатковим аргументом прийняти козаків на службу чи принаймні причиною уважніше поставитися до них, стала спроба австрійського імператора Рудольф ІІ найняти запорожців для війни проти Османської імперії. 1593 р. імперія Габсбургів стала перед перспективою війни з турками і терміново шукала союзників. Але обставини склалися так, що всі можливі союзники чи то були зайняті іншими справами, чи то не хотіли війни зі Стамбулом. Тому імператорові довелося в обхід дозволу польського сейму звертатися до коронного канцлера Яна Замойського та шукати контактів із запорозькими козаками. Разом із Рудольфом ІІ Папа Римський Клемент VIII також прагнув використати козаків проти турків і через свого посла пропонував останнім плату. 1594 р. посол імператора Рудольфа ІІ Еріх Лясота прибув на Запоріжжя, де провів переговори із козаками. Посольство ж запорожців відбуло до столиці Рудольфа ІІ Праги для аудієнції з імператором. І хоча було досягнуто принципової домовленості, через низку зовнішніх обставин справа далі не пішла.

Факт найму запорожців найвищим монархом Європи свідчить про серйозне ставлення до них і міг би слугувати прецедентом як для інших держав, так і для Речі Посполитої. Але так не сталося.

Із кінця XVI ст., коли Варшаві вдалося придушити перші козацькі повстання та оголосити козаків банітами – людьми поза законом, у суспільно-політичній думці Речі Посполитої домінувало негативне ставлення до українського козацтва. Цікавим парадоксом мислення представників інтелектуальної еліти держави, принаймні якоїсь її частини, є поєднання в їх свідомості двох протилежних і взаємовиключних ідей: невизнання козацтва, небажання йти на поступки і домовлятись із реальною козацькою потугою та постійне використання козацьких загонів у майже всіх військових кампаніях, що вела Річ Посполита. Виникла ситуація, коли держава, з одного боку, намагається притиснути козаків і змусити їх повністю підкоритися центральній владі, а з іншого – виступає каталізатором їх розвитку та самоорганізації.

Політична публіцистика середини XVI – середини XVII ст. повною мірою відбиває означене протиріччя. Домінувальною була негативна оцінка всього, що стосується козацтва: їх способу життя, постійних нападів на татарські та турецькі поселення, небажання підкоритися місцевій владі та формування власної юрисдикції. Таку позицію можна зрозуміти, адже вона відображає ставлення до козацтва провідної частини польського суспільства – шляхти. Така позиція була переважальною, але не єдиною. Із 1590-х рр. і до Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького в польській політичній публіцистиці фіксуються постійні прокозацькі нотки, заклики, мотиви. Мабуть, буде перебільшенням виділяти ці мотиви в єдиний самостійний прокозацький напрям суспільно-політичної думки, але не помітити їх не можна. Це свідчить про те, що не завжди і не всі в Речі Посполитій убачали в існуванні запорозького козацтва негатив. Спробуємо придивитися до цих ідей пильніше.

Одним із перших інтелектуалів, хто намагався не ігнорувати українських козаків, хотів їх використовувати і вголос сказав про це, був відомий історик, автор «Хроніки європейської Сарматії» Олександр Гваньїні. У своєму творі [305] він часто і позитивно згадує запорозьке козацтво в контексті його оборонної діяльності на прикордонні. Самі ж татарські напади Гваньїні вважає безпосередньою причиною виникнення козацтва, адже «козаки завжди віддавали татарам сповна, коли вони щось робили нашим».

У «Хроніці» вміщений проект створення оборонної системи, яка мала б включити в себе і козацькі території. На думку автора, зростання чисельності козаків принесе державі користь:

«раніше їх було небагато, а тепер налічується до кількадесяти тисяч. Вони завдають найбільше шкоди татарам і туркам…» [306].

Щоправда, О. Гваньїні тверезо дивиться на діяльність козаків на кордоні і визнає, що саме вони найбільше сварять Польщу з Константинополем та Бахчисараєм.

Основу прикордонного війська Речі Посполитої, за задумом Гваньїні, мали складати низові козаки. Слід відразу зазначити, що Гваньїні прямо про це не говорить, але кожного разу, коли пропонує побудувати фортецю на тому чи тому місці, зазначає, що там вже мешкають і несуть сторожову службу запорожці, а фортеці допоможуть їм у боротьбі з татарами. Лише одного разу автор дозволив собі запропонувати співпрацю з козаками. Він радив «привернути» до себе козаків і таким чином досягнути свого, тобто захистити східні воєводства від татар [307]. На мою думку, «привернути» означає найняти на військову службу. На відміну від запорожців, використання кварцяного війська в боротьбі проти татар О. Гваньїні вважав безперспективним:

«кварти не вистачить для жовніра, бо його треба набирати більше, поки там [на Дніпрі –П.В.] не постануть міста, як треба».

Платити козакам автор пропонував упоминками, які Польща щороку відсилає татарам [308].

Проект О. Гваньїні майже дослівно викладений у «Польській хроніці» Йоахима Бєльського виданій 1597 р. На проект Й. Бєльського звертали увагу О. Стороженко та більше ніж через сто років С. Лепявко, який указував на близькість планів Бєльського, Наливайка та Верещинського щодо оборони українських територій, а разом з ними і Речі Посполитої від татар загалом [309]. Наразі менш важливо, хто в кого списав, більш важливо, що про можливість використання низовою козацтва для оборони Речі Посполитої відверто говорилося [310].

Незважаючи на популярність хронік Гваньїні та Бєльського, справжнім «засновником» прокозацького напряму в публіцистиці можна вважати київського католицького єпископа кінця XVI ст. Юзефа Верещинського. Однією з головних і найулюбленіших ідей єпископа була думка про необхідність військово-адміністративного реформування українських воєводств та створення антитурецької коаліції європейських держав. Автор запропонував читачам кілька способів убезпечити Україну.

Перший – «осада», тобто колонізація незаселених південних територій [311] та зміцнення Києва і перетворення його на одну зі столиць держави [312].

Другий – створення на Задніпров’ї лицарського ордену Хрестоносців, за прикладом мальтійських лицарів, які б були надійним щитом Польщі. Коли єпископ пересвідчився, що не дочекається відповіді від урядовців, до яких він спрямовував свої пропозиції, то 1596 р. звернувся безпосередньо до Війська Запорозького з проектом створення козацького князівства в межах Речі Посполитої. Ю. Верещинський пропонував козакам зайняти все Лівобережжя й створити там дванадцять військово-адміністративних одиниць – полків. Єдиним обов’язком мешканців такого князівства була б оборона держави [313]. У цьому випадку можемо говорити про унікальність проекту не лише для української політичної думки, а й для польської, адже автор був активним представником саме польської інтелектуальної та політичної еліти.

Повстання Наливайка, початок якого збігся із публікаціями Верещинського, створило яскравий і стійкий негативний образ козацтва в польському суспільстві. Знадобилося кілька десятків років, щоб враження від повстання потьмяніли, але вони так ніколи і не зникли повністю і до бунтівних козаків ще довго застосовували слово «наливайки».

Ідея використання низових козаків продовжувала існувати, а її відголоси іноді з’являлись у неочікуваних місцях. Так, 1600 р. була надрукована поема Симона Пекаліда «De bello Ostrogiano ad Piantcos cum Nisoviis libri quattuor». Хвалебна поема була написана придворним поетом Василя-Костянтина Острозького на честь перемоги князя над козаками Кшиштофа Косинського в битві під П’яткою 1593 р. У творі міститься кілька натяків на можливість використання низових козаків для захисту від татар. Першою є думка поета, що Кш. Косинський не повинен був повставати проти князя Острозького. Натомість

Славу здобув би він більшу і в світі відомим усюди

Став би, якщо б доторкнувся судном колись вод Бористена

Й густозарослих його берегів [314].

Другий раз про участь козаків у битвах проти татар говорить сам Косинський, коли просить пробачення у старого князя:

Скільки морів і земель здобули ми отим своїм луком.

…піхота, що скіфські

Землі з тобою пройшла [315].

Самих козаків С. Пекалід характеризує як військо, що відважно бореться з татарами і турками і не боїться нападати навіть на турецький флот.

Примітно, що поруч зі схвальними відгуками про діяльність низовців у тих же авторів можна знайти їх критику. Так, секретар польського короля Сигізмунда Августа Рейнольд Гейденстейн писав, що низовці «більшою мірою Польським королям ревно служать» [316], але одночасно зазначав, що «Козаки низові обтяжливими для королівства почали ставати» [317].

Незважаючи на переважно негативне ставлення польської еліти до українського козацтва, геополітична обстановка вимагала від Польської держави використання козаків, а відтак запорожці знову поверталися до суспільно-політичного дискурсу. У перших двох декадах XVII ст. позитивні характеристики українських козаків усе частіше потрапляють на сторінки публіцистичних творів.

На початку XVII ст. 1606 р. з’явилася коротенька анонімна брошура під назвою «Votum szlachcica pisane na seymiki y seym roku Pańskiego 1606», головною метою якої було закликати учасників сеймів та сеймиків активніше розв’язувати проблему оборони України. Автор писав:

«Оборони не маємо, татари Україну плюндрують, коли хочуть, їдуть, як до себе додому. Як багато цього року християн вони продали туркам. Лише султану віддали 14 тисяч полонених як десятину. Один вірменин говорив, що в Константинополі був бунт українських полонених. …Щоб Україна стала безпечнішою, щоб вона була в покою, поля садила і ширилася, татар треба зупинити. Чим? Жовнірами і запорозькими козаками» [318].

Щоправда, далі автор думку не розвинув, а лише нарікав на бездіяльність посполитого рушення.

Починаючи з 1613 р., козаки масово повертаються в Україну з Московської війни. Вони вимагають від королівської влади обіцяних грошей, але не отримують їх і починають робити свою звичну справу – грабувати кримське та анатолійське узбережжя. Так розпочинається період названий українською романтичною історіографією добою героїчних морських походів. Протягом кількох років запорожці у співпраці з донськими козаками штурмом захопили і спалили такі міста, як Варна, Перекоп, Кафа, Синоп, Трапезунд, неодноразово вони палили й околиці столиці Османської імперії [319].

Не дивно, що стосунки Порти і Варшави значно погіршилися. Султан почав відкрито погрожувати Польщі війною, а кількість татарських нападів значно зросла. Протягом 1613-1618 рр. татари нападали в середньому чотири рази за рік [320].

Починаючи з 1613 р., кореспонденція гетьмана Ст. Жолкевського рясніє пересторогами війни з Османською імперією. Гетьман писав королеві та шляхті, що султан не нападає на Річ Посполиту лише тому, що ще не закінчив війну в Персії і тільки-но зможе укласти мир з перським шахом, відправить усю свою армію на Польщу. Така ж оцінка зовнішньополітичних перспектив Корони набула поширення і в політичній поезії та публіцистиці того часу.

У таких обставинах влада повинна була терміново налагодити стосунки із козаччиною, адже саме на запорожців найбільше скаржився султан. Гетьман спробував це зробити силою. Інструкція 1614 р., яку передали козакам комісари під Житомиром, визначала реєстр розміром в одну тисячу осіб, суворо забороняла нападати на сусідні держави. За конституцією, запорожці повинні перебувати лише на Низу і не виходити на волості, старшого їм призначав король. Козаки прийняли умови, а сейм весною 1615 р. підтвердив їх. Але гетьман так і не досягнув бажаних результатів, напади подовжувались і небезпека війни не зникала.

1617 р. Річ Посполита впритул наблизилася до війни з Портою: війська двох держав зустрілися на Поділлі, але гетьман Ст. Жолкевський зумів уникнути війни й уклав мирну угоду з Іскандер-пашею. За місяць гетьман уклав угоду і з козацтвом. Козаки отримали три тисячі реєстру, черговий раз зобов’язалися не нападати на сусідні держави і попалити човни. Хоча козацька старшина і досягнула ряду поступок від комісарів, але угода влаштовувала далеко не всіх.

Обидві угоди з козацтвом були укладені під тиском зовнішніх обставин і виявились неефективними, а спроби силою змусити козацтво коритися зазнали провалу. Запорожці продовжили напади на Кримський ханат. Король у листах-легаціях на сеймики закликав шляхту під час роботи наступного сейму зосередитися на проблемах, пов’язаних із безпекою Речі Посполитої: якнайшвидше знайти спосіб розв’язати козацьке питання, бо саме козаків монарх звинувачував у тому, що мир з Османською імперією порушено, приготувати посольство до Порти [321].

У відповідь на це волинська шляхта в інструкції своїм послам на вальний сейм 1618 р. вказувала, що за порушення миру з турками козаків потрібно покарати, а то й знищити. На думку волинської шляхти, щоб на майбутнє убезпечити Річ Посполиту, потрібно скликати посполите рушення та укласти нову угоду з султаном [322]. Менш радикальну позицію щодо козацтва мала шляхта Руського воєводства. В інструкціях на сейм вона наказувала послам ретельно радитись із представниками інших коронних воєводств та Великого князівства Литовського з питань безпеки і просила короля не залишати Руське воєводство без оборони [323].

Одним із тих, хто часто звертався до образу українського козацтва у своїх творах, був М. Пашковський. Поет був заангажований в українські проблеми, особливо його непокоїли постійні татарські напади на Русь. Автор досить довго уникав згадок про запорожців у своїх творах. На мою думку, він не хотів дратувати цими згадками своїх благодійників, для яких писав і яким присвячував свої твори [324]. М. Пашковський створює (фактично ретранслює вже створений [325]) перелік польських учасників воєн проти турків і татар, до якого входили відомі своїм козацьким минулим князь і засновник Січі на острові Мала Хортиця Дмитро Вишневецький та відомий оборонець польських кордонів від татар Бернард Претвич. У цьому випадку автор не називає Вишневецького та Претвича козаками, адже вони були шляхтичами, але їх особистості були міцно «прив’язані» до образу козака-запорожця.

До образу козаків-запорожців М. Пашковський звернуся у другій половині 1610-х рр. У цей час козацьке питання актуалізується в суспільно-політичній думці Речі Посполитої. Таке зростання інтересу до проблеми має кілька причин. Насамперед, швидкими темпами відбувалося зростання чисельності запорожців, викристалізовувалася їх соціальна організація. По-друге, козаки почали брати активну участь у міжнародних відносинах. Приєднання козаків до майже всіх військових кампаній Польщі проти Москви (Димитріади 1605-1612 рр., Смоленська війна 1609-1611 рр., похід Владислава на Москву 1617-1618 рр.) дозволило відчути їм власну міць і необхідність для Речі Посполитої. Тому ігнорувати таку силу польська влада вже не могла. Ці процеси відбилися як у актовій документації, так і в політичній публіцистиці.

Однією з основних проблем, пов’язаних із діяльністю запорожців, були їх постійні напади на турецькі і татарські володіння та захист українських воєводств від татарської агресії. І тут також спостерігаємо подвійні стандарти Речі Посполитої у ставленні до козаків. В офіційній сеймовій документації та польсько-турецько-татарських дипломатичних відносинах запорожці категорично засуджувалися Варшавою за походи на Крим, але одночасно замовчувалося, що вони були реальними оборонцями України. Натомість у політичній публіцистиці акцент був зроблений саме на останньому пункті.

За спостереженням польського історик Владислава Сєрчика, на початку XVII ст. існувало два шляхи розвитку відносин між козацтвом і Короною. Перший – досягнути угоди на принципах рівноправних партнерів. Такий розвиток подій був абсолютно неприйнятний для шляхетської держави. Це означало, що козацтво слід було визнати окремим станом, надати йому певні права та привілеї. Створення нового соціального стану в державі могло порушити суспільний спокій (spokój społeczny), який так цінувала шляхта. Другий – придушувати будь-які прояви самостійності козацтва [326]. Польська держава стала на другий шлях, але так і не змогла його послідовно реалізувати.

У пізніх творах М. Пашковський почав згадувати про козаків як про захисників Вітчизни. У вірші «Rozmowa Kozaka Zaporoszskiego z Perskim Goncem…» (1618 р.) він підтримав ідею створення польсько-перської коаліції проти Османської імперії та відвів ледь не головну роль у цій коаліції козакам. Загалом, поет позитивно характеризує запорожців. Показовими в цьому контексті є рядки:

Приводжу двох мужів вам лицарського стану

Я – козака з персом, що річ веде знадну,

Із ними в’язня з Турок, втікача-бідака,

Він на Поділля з ними зустрівся був якось [327].

Козака-запорожця названо мужем лицарського стану, що означає визнання автором шляхетства за низовцями. Звісно, поет навряд чи повністю урівняв родовиту шляхту та вчорашніх козаків-банітів, але за родом діяльності козаки були зараховані автором до «людей зброї» – bellatores чи шляхти. Цікаво, що в цей час козацька еліта за інтелектуальної підтримки православного духовенства активно почала позиціювати козацтво як шляхетський стан [328]. У вірші автор також хвалить козаків за мужність:

…та й пану свойому

Скажу про вашу мужність і іншим будь-кому [329].

Іншим твором, у якому М. Пашковський звертався до образу козаків, є «Dzieje tureckie i utarczki kozackie z Tatary» (1615 р.). Уже в самій назві вказано основний рід діяльності низовців – сутички з татарами. Але далі кількох згадок про козаків справа не пішла. Щоправда, запорожці названі «хоробрими юнаками», але не більше.

Зі зміною геополітичної ситуації, коли 1618 р. запорожці фактично врятували королевича Владислава під Москвою, а 1620 р. військо Речі Посполитої було повністю знищено турками на Цецорських полях, учорашні злочинці і «лотри» перетворилися на бажаних союзників для Варшави. На це відреагував і Пашковський. 1620 р. «по свіжих слідах» Цецорської битви поет написав твір «Bitwy znamienite… W roku teraznieyszym 1620». У вірші відбита зміна ставлення не лише автора, а й суспільства до козаків. Загалом текст присвячений поразці польського війська та наступному татарському нападі на Поділля. Але остання частина тексту «Свіжі новини з України» була присвячена запорожцям.

Поет прозою (а решта твору має віршовану форму) описав козацькі напади на турецькі міста, їх руйнування. Ці напади були відповіддю козаків-запорожців на татарський погром на Поділлі. За свідченнями автора, козаки зруйнували сім турецьких міст: Тягиню, Сороки, Кілію, Очаків, Бендери, Мендере і Білгород, – захопили скарб та звільнили християнських невільників. Автор просить Бога допомогти запорожцям у їх прагненні знищити Стамбул та всіх бусурман. Аналізуючи цей коротенький уривок твору, можна зробити цікаві висновки.

Перш за все, автор робить наголос саме на «Свіжих новинах з України», адже вони різняться від основної частини вірша, написані прозою та, маючи інше емоційне забарвлення, різко контрастують із трагічним пафосом основної частини.

По-друге, описуючи козацькі напади на турецькі міста, автор не характеризував їх як негативне явище. Навпаки, намагався написати про це позитивно. Зрештою, наприкінці твору М. Пашковський закликає Бога допомогти запорожцям [330].

Чи не найцікавішим прокозацьким твором початку XVII ст. є «O Kozakach, jeśli ich znieść czy nie: Diskurs» (1618 р.) Кшиштофа Пальчовського. Цей твір для польської публіцистики того часу є унікальним, адже він повністю присвячений одній темі – запорожцям.

Твір був адресований послам на сейм 1618 р. Автор намагається з’ясувати питання, чи потрібні Польщі запорозькі козаки, і що з ними робити. На сторінках «Дискурсу» він демонструє добру обізнаність як із всесвітньою історією, так і з історією польсько-татарсько-турецького протистояння. Перераховуючи мирні угоди, укладені між Річчю Посполитою та Кримським ханатом і Османською імперією, Пальчовський зазначає, що жодна з них не була дотримана і татарські напади все одно тривали. На думку Пальчовського, татар не стримати мирними угодами, адже їхні обіцянки «можна писати по воді і вітру» [331].

Зважаючи на ненадійність південних сусідів, письменник уважає, що краще мати на кордоні надійних козаків. В існуванні останніх автор бачить незаперечну користь, адже вони звільняють невільників-християн із турецького ярма, завдають великих збитків, нападаючи на турецькі і татарські міста і фортеці. Автор стверджує, що козацтво стало надійним охоронцем прикордонних територій і татари не лише не спустошують внутрішні райони східних воєводств, а навіть не кочують поряд із українськими землями. Слід зазначити, що останнє твердження є явним перебільшенням, що виникло через симпатії автора до козаків. За підрахунками М. Хорна, у період з 1600 по 1647 рр. татари нападали на Річ Посполиту щонайменше 63 рази [332].

Титульна сторінка брошури К. Пальчовського
«O Kozakach, jeśli ich znieść czy nie: Diskvrs» (1618)

У своїх роздумах Кш. Пальчовський керується трьома критеріями, яких, на його думку, повинні дотримуватися всі, вирішуючи будь-яку справу. Ці критерії: почесне, корисне та можливе. Автор доходить висновку, що знищення козаків є неприпустимим з огляду на означені критерії. По-перше, знищувати своїх співвітчизників на вимогу ворогів, до того ж мусульман, непочесно. Як відомо, зазначає Пальчовський, умови диктує переможець, а Османська імперія не здобувала жодних перемог над Річчю Посполитою. У тоні турецьких вимог до Речі Посполитої автор убачає образу. По-друге, знищення козаків є некорисним, адже вони виступають надійними захисниками Корони від агресії з боку татар і турків. По-третє, таке знищення є неможливим, бо чисельність козаків занадто велика, щоб їх можна було знищити просто так. На думку автора, не зможе цього зробити й Османська імперія, бо тоді їй доведеться вести війну на два фронти: проти Речі Посполитої та проти козаків [333].

Кш. Пальчовський пропонує співпрацювати з козаками на чітко визначених умовах: гетьмана козакам призначає король; гетьман разом зі своїми ротмістрами присягає королеві на вірну службу; Військо Запорозьке не повинно нічого робити самостійно без відома короля чи сейму. Автор не конкретизував спосіб призначення ротмістрів, тож припускаю, що їх повинен був призначати або король, або гетьман. Фінансову сторону співпраці із запорожцями Кш. Пальчовський пропонував вирішити просто – віддати козакам ті гроші, що уряд щороку має відсилати до Кримського ханату як упоминки.

Умови, на яких пропонував співпрацювати із козацтвом Кш. Пальчовський, були традиційними. Приблизно такі ж вимоги висував козакам на всіх переговорах і коронний гетьман Ст. Жолкевський. Вони ж лунали майже на кожному сеймі від шляхти. Проте такі вимоги були абсолютно неприйнятні для козацтва. Отримати гетьмана і старшину, призначених королем, означало втратити свободу дій на кордоні й у волостях, відмовитися від принципу виборності козацької старшини. Такі умови не призвели б до бажаного результату.

Робота Кш. Пальчовського могла загубитися з-поміж інших «дискурсів», «діалогів» і «побудок», якби не відмінне від більшості польської шляхти ставлення до козацтва. Автор навіть не намагався приховати позитивної оцінки діяльності козаків на постійно небезпечному і найменш захищеному південно-східному кордоні Речі Посполитої. Фактично він запропонував польській шляхті змінити своє ставлення до запорожців. Традиційно шляхта і магнати характеризували козаків як злочинців, що живуть із грабунку, нікому не підкоряються і визнають лише силу.

А Кш. Пальчовський запропонував використовувати козаків на військовій службі та формально узаконити вже наявний стан речей, адже козацтво і без дозволу короля несло прикордонну службу. Розмірковуючи над причинами виникнення, зростання козацтва та фатальними наслідками козацької діяльності для Польщі, польський історик Владислав Томкєвич (Władysław Tomkiewicz) писав, що наприкінці XVI – на початку XVII ст. слід було створити умови, за яких козаки відчули б себе громадянами держави, прив’язаними до неї і зацікавленими в її майбутньому, але шляхетський егоїзм та некомпетентність у питаннях державної політики не дозволили реалізувати ці проекти [334].

Важко однозначно твердити, що автор «Дискурсу» саме так розумів роль українською козацтва в Польсько-Литовський державі та передбачав майбутню національно-визвольну війну українською народу під проводом козацтва, але, безсумнівно, він закликав шляхту не бути байдужою до нагальних питань державного життя, у тому числі пов’язаних із запорожцями, і вирішити їх якнайшвидше.

У цьому контексті цікаво порівняти умови співпраці з козаками, які пропонував Кш. Пальчовський, з умовами, нав’язаними запорожцям Ст. Жолкевським, та проектами убезпечення кордону, що висувала шляхта на сеймиках і сеймах. Зазвичай найактивнішими у розв’язанні питань, пов’язаних з кордоном і татарською агресією, були шляхтичі прикордонних українських воєводств (вони найбільше потерпали від цієї агресії), саме прикордонна шляхта найчастіше пропонували іншим воєводствам співпрацю.

Якщо узагальнити шляхетські пропозиції, висунуті на сеймах, і створити умовний план дій, то він матиме такий вигляд: створити спеціальну скарбницю для потреб оборони; іноді пропонували брати кошти на утримання такого війська з упоминок, що Корона постійно платить хану; для оборони кордону використовувати кварцяне військо разом з реєстровим козацьким військом; стаціювати жовнірів на Україні; відремонтувати прикордонні фортеці. Слід окремо зазначити, що про співпрацю з низовим козацтвом (Військом Запорозьким) шляхетські посли взагалі не згадували, називаючи їх злодіями (łotramy) та вимагаючи їх покарання, а іноді й знищення.

У сеймовій конституції 1618 р. «Про козаків» зазначалося, що козаки своїми нападами на сусідні держави порушують угоди, які були укладені, відтак напади слід припинити. Саме тому до козаків буде відправлений гетьман із військом і комісарами, які встановлять «добрий порядок» для низовців. Сеймова конституція забороняла козакам нападати на сусідні держави, виходити в Чорне море, для них королем призначався старший, якого запорожці повинні слухатися. Гетьман повинен слідкувати за дотриманням козаками конституції і, у разі порушень, діяти проти запорожців як проти ворогів держави [335]. Насправді ж, як зазначає Я. Середика, ця конституція була написана, аби справити добре враження на султанового посла, який прибув на сейм зі скаргою на козаків [336].

Ставлення Кш. Пальчовського до козаків, яке він озвучив у «Дискурсі», набуло певного поширення в інтелектуальному середовищі Речі Посполитої початку XVII ст. Шимон Старовольський охарактеризував твір Кш. Пальчовського як «слушну річ, у наших нещасних часах потрібну» [337].

Уже згадуваний анонімний твір «Votum» демонструє зміни у ставленні до козацтва, принаймні, якоїсь частини польської еліти. З одного боку, це – типовий проект, яких у польській публіцистиці було багато, з іншого, – у ньому відбилися зміни ставлення шляхти до запорожців, адже автор закликає заохочувати їх до нападів на турків, «…лише їм потрібно дати зо 20 тисяч [злотих – П.В.] на човни, щоб їх якнайбільше приєдналось і йшли якнайдалі під Константинополь…» [338].

Таким чином, від кінця XVI ст. до Хотинської війни у польському інтелектуальному середовищі фіксуємо поступове наростання інтересу до козацтва, що знайшло вираження в позитивних оцінках його діяльності та закликах до співпраці із запорожцями. Щоправда, така позиція не була і не могла бути домінувальною, адже шляхта й надалі продовжувала ставитися до козаків як до злочинців. Об’єктивною причиною посилення інтересу до низовців стало зацікавлення держави в козаках як у дешевому та якісному війську та власне оборонна діяльність самих козаків на степовому кордоні Речі Посполитої.

Ситуація докорінно змінилася після Хотинської війни, у якій козацьке військо зарекомендувало себе як високопрофесійне. Після Хотина вже ніхто не сумнівався в бойових якостях запорожців, а тому навіть інтелектуали найвищого рівня почали закликати до співпраці з ними.

На хвилі патріотичного піднесення після Хотинської перемоги з’явилася значна кількість творів із закликами остаточно добити ворога. Зазвичай такі твори мали форму побудок, були коротенькими, неінформативними та досить шаблонними. Їх автори пропонували польській шляхті об’єднатись із союзниками та завершити почату справу. У контексті поставленого питання для мене важливо, що ці агітатори не лише не ігнорували запорожців, а й називали їх захисниками і оборонцями Польщі. Так, автор анонімного твору «Perspektiwa na upatrzenie sposobów woiowania kraiow nieprzyiacol Krzyza Swietego, y nawalenia snadnego tyranstwa poganskiego» (1622 р.) прямо говорив, що польські війська не охороняють кордон держави і

«…татари від нас не чують жодної загрози, лише козаки їх біля Чорного моря трохи шарпають, і татари на них трохи оглядаються».

Але в іншому місці автор указує, що татари козаків «як вогню бояться»:

«коли починається місяць жовтень, коли холодно, дощі і вітри панують, знову вони [татари – П.В.] до своїх улусів, як до вуликів, повертаються. У цей час запорозькі козаки, що влітку, як і восени Дніпром на малих чайках переїжджають, …несподівано і з великою шкодою на них нападають» [339].

Шимон Старовольський в історико-географічному нарисі «Polska albo opisanie położenia Królestwa Polskiego» (1632 р.) писав, що козаки йдуть на турків і татар за наказом короля чи за власною ініціативою і не беруть за це гроші, компенсуючи власні витрати винятково з військових трофеїв. За старим звичаєм, вони ходять на татар пішо або на турків – морем. Їх чисельність, за даними історика, досягає 40 тисяч у літній сезон. На зиму майже всі вони повертаються додому і лише маленька частка залишається «стерегти острови від варварів» [340]. І все відбувається на фоні того, що на кордоні Русі «мало загонів стоїть… на сторожі перед татарами» [341]. Тому письменник пропонував відсилати до козаків молодь з усієї країни, щоб учитися «військового мистецтва» [342].

Про використання запорозьких козаків для оборони держави, але вже від Московського царства, писав у своєму трактаті «De bello Moscovitio» Юрій Немирич. Автор звертає увагу, що у війнах Речі Посполитої можна використати

«численні пограбовані юрби людей поблизу Дніпра і Буга, які терпляче, наче ні до чого нездатні і безправні, переносять життя, пов’язане з розбійними нападами і спустошенням».

Мені видається, у цьому конкретному випадку автор мав на увазі покозачений люд польсько-татарського прикордоння, але не відкидав можливості співпраці з козацтвом, що вже давно засвідчило свою боєздатність. «Придасться і козацька сила, що допомагає регулярному війську в боротьбі проти наскоків татар». На думку автора, «це було б підтримкою не гіршої якості за вишколене військо» [343]. Ю. Немирич пропонував розмістити такі «юрмиська» по провінціях в укріплених місцях. Міста мали самі потурбуватися про власну оборону. Власне кажучи, це повинно було забезпечити постійну надійну систему оборони кордонів держави.

Чим ближче до «десятиліття золотого спокою», тим рідше з’являлися твори, присвячені турецькій проблемі й обороні українських земель від татар. А з ними зникали із суспільного дискурсу і рефлексії на тему можливого використання запорозьких козаків у такій діяльності. Поодинокі згадки на цю тему можна знайти ще в кількох творах. Наприклад, у вірші «Otucha na pogany wszystkim potentatom Chrześćianskim» (1637 р.) Валеріана Пьонтковського (Walerian Piątkowski). Автор припускає можливість підсилити польське військо козаками, адже

«Шкодять їм [туркам – П.В.] насправді вторгнення козаків,

лицарських юнаків, на море» [344].

Позитивно про діяльність запорожців відгукувався і батько майбутнього польського короля Яна ІІІ Собєського Якуб Собєський у відомому щоденнику Хотинської війни [345].

То ж незважаючи на усталений стереотип про винятково негативне сприйняття запорозького козацтва польською шляхтою та інтелектуальною елітою, можна твердити, що в політичній думці Речі Посполитої кінця XVI – першої половини XVII ст. існував і більш «прагматичний» напрямок. Його представники не виключали можливості активної співпраці з низовим козацтвом. Сферою діяльності козаків мав стати захист південно-східного кордону Речі Посполитої та, у випадку необхідності, війна проти турків. Але монарх та найвищі урядники не дослухалися до порад інтелектуалів і не виробили довготривалої програми співпраці з козацтвом.

Примітки

305. Я користуюсь українським перекладом Юрія Мицика з польськомовного варіанту «Хроніки».

306. Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії. – К., 2007. – С. 428.

307. Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії… – С. 430.

308. Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії… – С. 430.

309. Лепявко C. А. Проекти оборони українських кордонів… – Р. 83.

310. Для порівняння відсилаю до тексту Бєльського: Kronikę polksą przez Marcina Bielskiego, nowo przez Joachima Bieksjiego, syna jego, wydaną. – Kraków, 1597. – S. 717-719. Цитата за Околиця Ренесансу… – C. 243.

311. Wereszczyński J. Droga pewna do prędszego і snadniejszęgо osadzenia w ruskich krajach pustyni. – Kraków, 1590.

312. Wereszczyński J. Pisma polityczne ks. Józefa Wereszczyńskiego. – Kraków, 1858.

313. Верещинський Й. Війську Запорозькому пресвітлий пресвітлий виказ, як і з боку виховання, так теж вічного забезпечення на Задніпров’ї // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти томах. – Т.ІІ. – Кн.1: XVI ст. – C. 426.

314. Пекалід С. Острозька битва // Українські гуманісти епохи Відродження: антологія. У 2-х частинах. – К., 1995. – Ч.1. – C. 64.

315. Пекалід С. Острозька битва… – C. 74.

316. Rejnolda Hejdensztejna, sekretarza królewskiego, Dzieje Polski od śmierci Zygmunta Augusta do Roku 1594. – Petersburg, 1857. – Tom. 1. – S. 285. Цитата за Околиця Ренесансу… – C. 240.

317. Rejnolda Hejdensztejna, sekretarza królewskiego, Dzieje Polski od śmierci Zygmunta Augusta do Roku 1594. – Petersburg, 1857. – Tom. 2. – S. 361. Цитата за Околиця Ренесансу… – C. 240.

318. Votum szlachcica pisane na seymiki y seym rokv Pańskiego 1606. – B. m. dr. – 1606. – S. A2, B2.

319. Докл. про морські походи козаків див.: Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у XVI – середині XVII ст. – Київ-Запоріжжя, 1998.

320. Horn M. Chronologia… – S. 70.

321. Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1908. – Т.8. – C. 195-202.

322. Архив Юго-Западной России. – К., 1861. – Ч. 2. – Т. 1. Постановления дворянских провинциальных сеймиков в Юго-Западной России (1569-1654 гг.). – C. 118-119.

323. Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów, 1909. – Tom XX. Lauda sejmikowe. – Tom I. Lauda wiszeńskie 1572-1648 r. – S. 164.

324. Kuran M. Poetyka i adresaci listów dedykacyjnych Marcina Paszkowskiego // Epistolografia w dawnej Rzeczypospolitej. – Kraków 2011, – T. 1. – S. 363–380.

325. Пилипенко В. «Пантеон» славетних захисників Речі Посполитої (за матеріалами польських турчиків XVI – XVII ст.) // Воєнна історія Сіверщини та Слобожанщини. – К., 2010. – C. 76.

326. Серчик В. Речь Посполитая и казачество в первой четверти XVII века // Россия, Польша и Причерноморье в XVI-XVII веках. – М., 1979. – C. 180.

327. Шевчук В. «Розмова козака запорозького з перським гінцем» Мартина Пашковського і її історичний контекст // Пам’ять століть. – 1997. – № 3. – C. 47.

328. Брехуненко В. Козаки на степовому кордоні Європи: типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. – К., 2011. – C. 224-229.

329. Шевчук В. «Розмова козака запорозького з перським гінцем»… – C. 49.

330. Paszkowski M. Bitwy znamienite… – S. C2V.

331. Palczewski Ksz. O Kozakach, jeśli ich znieść czy nie: Diskvrs. – Kraków, 1618. – S. 6.

332. Horn M. Chronologia i zasięg najazdów tatarskich na ziemie Rzeczypospolitej Polskiej… – S. 69.

333. Palczewski Ksz. O Kozakach… – S. 10, 7.

334. Tomkiewicz Wł. Kozaczyzna ukrainna. – Lwów, 1939. – S. 30-31.

335. Volumina Legum. – Petersburg, 1859. – T. III. – S. 157.

336. Seredyka J. Sejm z 1618 r. – Opole, 1987. – S. 181.

337. Starowolski Sz. Pobudka abo rada na zniesienie Tatarow perekopskich.– Kraków, 1858. – S. 3.

338. Votum. BOZ 855. – k. 346-349V.

339. Perspektiwa na upatrzenie sposobów woiowania kraiow nieprzyiacol Krzyza Swietego, y nawalenia snadnego tyranstwa poganskiego. – Poznań, 1622. – S. DV, C3V.

340. Starowolski Sz. Polska albo opisanie… – S. 97.

341. Starowolski Sz. Polska albo opisanie… – S. 141.

342. Starowolski Sz. Polska albo opisanie… – S. 145.

343. Немирич Ю. Роздуми про війну з московітами // Хроніка-2000. – 1995. – №1. – C. 139.

344. Piątkowski. Otucha na pogany… – S. A4V.

345. Jakóba Sobieskiego, pamiętnik wojny chocimskiej, xiąg troje… – S. 43. Цитата за Околиця Ренесансу… – C. 263.

Подається за виданням: Пилипенко В. Перед лицем ворога. – К.: 2014 р., с. 151 – 167.