3. Колонізація України та реформування війська як відповідь на турецьку загрозу

Пилипенко Володимир

Однією з функцій кожної держави є оборона власної території від зовнішнього ворога. У часи середньовіччя це завдання лягало на плечі лицарів. Але лише лицарям, навіть найкращим, боронити державу досить важко, тому створення оборонних систем стало важливим елементом безпеки. У Речі Посполитій від самого початку її існування гостро постала проблема оборони південно-східних кордонів. Найманого війська не вистачало, посполите рушення було неефективним у боротьбі проти татар, і це ставало очевидним еліті та інтелектуалам. Українські землі були занадто великими, щоб на їх кордоні будувати надійну систему оборони, та й грошей на це, як завжди, не було. Ситуація, що склалася навколо незахищеності південно-східного кордону Польської Корони, викликала жваву реакцію в тогочасному суспільстві. Підвищення обороноздатності українських земель та військова реорганізація цієї території стали постійним предметом обговорення на шляхетських зібраннях усіх рівнів. Починаючи із середини XVI ст., цьому питанню було присвячено кількадесят публіцистичних творів польських інтелектуалів та не одну сеймову конституцію.

Можна констатувати існування окремого «військового дискурсу» суспільно-політичної думки Речі Посполитої. Об’єднувальним елементом усього дискурсу була ідея створення ефективної оборонної системи, польського варіанту «засічної» лінії та військово-економічної колонізації Причорномор’я. До створення цього дискурсу долучилися як найвідоміші і найбільш шановані інтелектуали свого часу (А. Моджевський, Ст. Оріховський, Ш. Старовольський, Ст. Конєцпольський), так і автори, які не були представниками інтелектуального «істеблішменту». Тому, мені здається, що їх думки можна вважати усередненими поглядами частини польської шляхти на військові проблеми свого часу.

Розширення території Корони Польської приєднанням українських земель поставило перед Краковом питання оборони цих територій. Для багатьох учасників об’єднавчого Люблінського сейму 1569 р. вже на самому сеймі стали очевидними майбутні ускладнення, пов’язані з обороною українських земель від татар. Однією з головних причин, яка штовхала польських магнатів і шляхту до укладання унії, було прагнення приєднати українські території до Польського королівства. Але це принесло і проблеми з обороною набутих територій. З одного боку, доцільність приєднання нових територій до Корони можна було пояснити необхідністю нагальної оборони цих територій від татарської небезпеки, з іншого, – ці ж аргументи використовували і противники приєднання [94].

На Люблінському сеймі 1569 р. краківський і сандомирський каштеляни та краківський воєвода стверджували, що приєднання Київщини до Корони лише додасть Кракову проблем, адже Київ стане «воротами» до Речі Посполитої, які Корона буде змушена захищати самостійно [95]. Зрештою, так і сталося.

Польсько-Литовська держава мала стратегічних ворогів відразу на трьох напрямках: на півночі – Швеція, на півдні – Османська імперія та Кримський ханат, на сході – Московське царство. У таких зовнішньополітичних умовах виняткової ваги набуло ефективне професійне військо. З огляду на поставлені завдання, я зосереджуся на південному напрямку. Польське військо, яке складалося з найманих кварцяних частин та пережитку середньовіччя – посполитого рушення, виявлялося непридатним для опору швидким загонам татарських вершників. А приватні війська українських магнатів не завжди виступали на заклик гетьмана проти татар [96]. Як результат – постійні грабіжницькі рейди татарської кінноти, що спустошували українські землі у складі Речі Посполитої, а іноді сягали і внутрішніх польських районів [97]. Мирні угоди між Варшавою, Константинополем та Бахчисараєм не приносили бажаного результату.

Як наслідок, у суспільно-політичній думці Речі Посполитої з’явилися численні проекти колонізації Дикого Поля з метою не лише господарського використання цих територій, а й покращення їх обороноздатності.

Політична публіцистика як відображення ідей та переконань різних частин польської шляхти у польській історії починається із творів Станіслава Оріховського-Роксолана та Анджея Фрича Моджевського, які заклали основу для розвитку більшості пізніших проектів військово-економічної колонізації українських земель та реформування польського війська для протидії турецько-татарській агресії.

Про турецьку загрозу писав Ст. Оріховський. При цьому Роксолан зосередився на пропаганді створення загальноєвропейського антитурецького союзу і менше уваги приділив проблемі колонізації України як способу протидії турецький і особливо татарській агресії.

Натомість його сучасник А. Моджевський, знаний у Польщі та Європі перш за все за свій трактат «De Republica emendanda» (1551 р), послідовно виклав думки з приводу перебудови Польського королівства для поліпшення його стану. За свої політично-релігійні переконання він був оголошений Ватиканом єретиком, а сам трактат потрапив до «Index Librorum Prohibitorum». У головному творі А. Моджевський не зосереджується винятково на українських землях чи на проблемах обороноздатності цих територій, тим паче, що в момент написання твору більшість українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського. Натомість А. Моджевський пише про загальну загрозу від татар і турків і пропонує загальні методи протидії цій загрозі. Із впевненістю можна сказати, що А. Моджевський не був апологетом колонізації України, але розумів, що від цієї території залежить безпека всієї Польщі, адже саме через українські землі татарам відкривається шлях углиб держави. До того ж, його думки були своєрідним дороговказом для наступних публіцистів.

Про війну з татарами і способи кращої підготовки до неї Моджевський пише у третій книзі трактату. Аналіз ситуації та пропозиції автора розкидані по всіх сторінках книги, тому спробуємо їх систематизувати. Усі поради і рекомендації умовно можна поділити на кілька груп. Першою є група порад щодо створення системи оборони на степовому кордоні з Кримським ханатом. Суть їх зводилася до того, аби «були замки по всіх кордонах і в них було все, що необхідне для життя. А найкраще, щоб були оснащені кордони від турків. Оскільки вони на кордоні ставлять замки, так і ми повинні робити» [98].

За задумом автора, основною масою колонізаторів мала стати збідніла шляхта, яка повинна мешкати не лише у фортецях, а й у маленьких «замочках», які вони самі й будуватимуть. Користь від таких «замочків» під час воєнних дій авторові здається очевидною: паралельно з великими фортецями їх можна використовувати для стаціювання жовнірів та стеження за переміщенням ворога. Густа мережа «замочків» та завалені деревами переходи на кордоні значно ускладнили б татарам його подолання. Оскільки головним ворогом на кордоні є татари, які вичікують, коли там не буде війська, щоб напасти, то на цій території постійно повинні перебувати не лише шляхтичі-колонізатори, а й жовніри [99].

Додатковим аргументом не лише військової, а й господарської колонізації прикордоння має бути факт, що «там є все необхідне для життя». За дисципліною на кордоні мали стежити підзвітні королеві або гетьману спеціально призначені люди, які знають прикордоння. Час від часу на кордон повинен навідуватись і сам монарх, це б зробило прикордоння не таким диким і сприяло підвищенню його обороноздатності [100].

Прикладом удалої прикордонної оборони, який був відомий А. Моджевському і міг надихнути його на написання порад, була мережа фортець на окраїнах Римської імперії. Але був приклад і ближчий. Московське царство побудувало на своєму південно-західному кордоні засічні лінії і таким чином досить швидко налагодило дієвий захист проти татарських нападів. Так, перший розпис полків для оборони прикордоння відбувся вже 1512 р. Він регламентував прикордонну службу на першій лінії оборони, по ріках Ока та Угра. А вже на початку 30-х рр. XVI ст. склалася досить стійка система оборонних заходів на південній «украйні» царства. У 1540-х рр. була створена нова лінія оборони і лінія по Oцi стала запасною [101]. На відміну від Московської держави, Польща майже нічого не зробила, щоб захистити українські землі, які входили до її складу. Цьому і хотів зарадити А. Моджевський.

Наступна група його порад стосується проблем організації польського війська та покращення його бойових характеристик. На думку Моджевського, почати слід з підготування молодих шляхтичів до війська, адже молодь не повинна сидіти без діла, її потрібно готувати до служби. Перед військовими урядниками А. Моджевський ставить високі вимоги. Він змушений констатувати, що «часто [шляхтичі – П.В.] отримують військові звання без урахування військових заслуг, а лише через маєтності та гроші» [102]. А тим часом воєводи повинні відзначатися військовими вміннями, гетьмани – знати все про своїх і ворожих жовнірів, дуже добре орієнтуватись у географії тих країв, де проводять війну, бути вмілими тактиками і стратегами.

Значною проблемою польського війська було те, що постійна кількість жовнірів, якими командував гетьман, була замала для оборони кордону, а посполите рушення не встигало збиратися. Тому А. Моджевський запропонував розділити всі воєводства Речі Посполитої на вісім частин, шляхта яких би по-черзі несла військову службу на кордоні. Таким чином, уся шляхта була б готова до війни, а ті, хто на війну не виходить (духовні особи), повинні виставляти замість себе жовнірів. У такий спосіб автор намагався вирішити відразу два завдання: чисельність війська та його стабільність. Слід відзначити, що Моджевський не був автором цієї ідеї, адже 1512 р. король Польщі Сигізмунд І запропонував поділити Польщу на п’ять округів, щоб шляхта з кожного округу почергово несла службу, а решта шляхтичів – платили податок на утримання найманого війська. Ця пропозиція не була сприйнятя шляхтою.

А. Моджевський не зміг оминути і дуже гостру для польського війська проблему дисципліни. Кожному, хто йде до війська, автор радить пам’ятати, що «він йде на війну не для грабунків, а для святої справи – боронити вітчизну». Дисципліну у війську повинні пильнувати відразу і король, і гетьман, і спеціальний урядник, призначений для цього. Прикладом військової дисципліни для автора є яничари. Щоб уникнути заворушень у війську, слід утримуватися від алкоголю, надміру їжі, дозволеного рокошу (А. Моджевський не заперечує право шляхти на рокош, проте радить не користатися з цього права під час війни). Жовнірів різних «мов і народів» автор пропонував тримати в різних обозах. З іншого боку, слід пильнувати, щоб жовніри нічого не забирали від місцевого населення, а для цього, у свою чергу, треба вчасно платити жолд. Єдиним винятком може бути ситуація, коли живності для війська не вистачатиме. За такої умови каштелян може поїхати за худобою до місцевого населення.

Автор не залишається осторонь однієї з найскладніших проблем війська – фінансування. Навіть якщо припустити, що шляхта буде служити добровільно і безоплатно, військо все одно потребує значних сум грошей. Щоб отримати ці гроші, на думку автора, слід провести загальний опис усіх прибутків громадян держави, і, відповідно до прибутків, призначити податок. Письменник не робив винятку навіть для священиків. На думку А. Моджевського, духовні особи, коли вступають у володіння певними маєтностями, платять податок Папі, натомість усі, хто отримує майно від держави, повинні державі і платити. Єдиними, кого автор звільняє від податків, є селяни, які і без того сплачують податки.

Щоб у державі постійно були гроші для оборони, Моджевський радить створити спеціальну скарбницю. Першою сумою, яку потрібно сплатити, буде одноразовий податок – 50% річного прибутку, далі – щороку по 5%. Такий податок повинні сплачувати всі: міщани, ремісники, корчмарі, люди, які не мають землі й отримують прибутки з інших джерел. За проектом А. Моджевського, усе виморочне майно (майно, що залишилось після смерті власника і не передане у спадок) та всі виплати, призначені судом, окрім виплат постраждалому, теж повинні йти до цієї скарбниці. Самі ж гроші мають зберігатися подалі від кордону. Автор пропонує використовувати з цією метою Пьотрковський замок [103]. У мирний час із цих грошей можна видавати позики і, таким чином, поповнювати цю скарбницю.

Отже, не можна сказати, що А. Моджевський спеціально переймався українськими землями та їх обороною. Автора турбувало питання вдосконалення держави, у який він жив. Одним із шляхів її посилення було убезпечення південно-східного кордону. Саме в такому ракурсі слід розглядати поради, викладені у трактаті «De Republica emendanda».

З-поміж політичних письменників і публіцистів другої половини XVI ст. найбільшою популярністю в середовищі істориків тішиться Юзеф Верещинський. Він народився 1532 чи 1533 р. на Холмщині у шляхетський православній родині, яка з часом навернулася до католицизму. 1589 р. Верещинський був висвячений на київського католицького єпископа і трохи згодом перебрався на Київщину. До цього часу він уже мав репутацію відомого публіциста і продовжив свою літературну діяльність на київській кафедрі.

Із часів Моджевського до Верещинського багато змінилося. Насамперед, виникла нова польсько-литовська держава Річ Посполита обох народів і всі українські землі в межах цієї держави перейшли до складу Корони Польської. Таким чином, колонізація цих земель та захист від турків і татар стали саме польською, у розумінні Корони Польської, а не Великого князівства Литовського, проблемою. Юзеф Верещинський ставив перед собою амбіційні цілі, що виходили далеко за межі його «офіційних» функцій єпископа і сенатора. У своїй особі він вбачав ледь не Мойсея для українських земель, а його твори носять відбиток месіанства.

Будучи київським біскупом, Ю. Верещинський активно цікавився проблемами українсько-татарського прикордоння (або, якщо дивитись ширше – проблемами колонізації України та убезпечення південно-східного кордону Речі Посполитої). Цій тематиці він присвятив кілька публіцистичних творів. За твердженнями С. Лепявка, «ледь перебравшись на Київщину, Верещинський відразу відчув певну відрубність цих територій і потребу у їхній автономізації», про що й писав у своїх творах [104].

1590 р. з-під пера біскупа виходить твір, присвячений темі оборони кордону від татарсько-турецької агресії, «Droga pewna do prędszego y sńadnieyszego osadzenia w Ruskich krainach pustyń Królestwa Polskiego». Автор описує Україну як країну загального достатку, надзвичайно багату хлібом, рибою, звіром, але вона постійно перебуває під загрозою татарських нападів. Тому її потрібно захистити. І найкращим способом, переконує читача єпископ, є «осада», тобто колонізація незайнятої території. Окрім закликів, автор пропонує і способи досягнення мети.

Першим є приїзд короля в Україну на якийсь час для ознайомлення із ситуацією на прикордонні, адже своїм візитом монарх може відлякати татар. Другий – побудова замків на татарських шляхах. Ю. Верещинський пропонував звести чотири фортеці і залишити в них відповідні гарнізони. Також не завадило б, на думку автора, тримати п’ять тисяч війська на Низу. Принагідно зазначу, що згідно з pacta conventa побудова та утримання замків на кордоні були обов’язками короля. Третім способом «осади» Ю. Верещинський пропонував переселення на прикордоння шляхти, особливо малоземельної. Саме ці ідеї стали провідними у творчості біскупа. Протягом наступних десяти років він продовжував їх змінювати та пристосовувати до політичної ситуації. Ю. Верещинський також склав план фінансування свого проекту.

1594 р. письменник видав черговий твір, присвячений обороні України, – «Publika». Цього разу, щоб не втратити українські землі під натиском татар і турків, біскуп пропонує створити на Задніпров’ї лицарську школу, у яку б з’їжджалася шляхетська молодь із усієї Речі Посполитої. Автор просто засипає читача пропозиціями щодо наповнення школи: це і молоді шляхтичі, і місцеве населення, яке буде служити тут за визначену плату, і вибранецьке військо. Біскуп відразу пропонує створити 10-тисячне військо для оборони кордону (порівну гусарів і козаків [105]), але на випадок крайньої потреби погоджується на п’ятитисячне.

Автор детально намітив шляхи фінансування лицарської школи і війська при ній. Але головної ідеєю твору було створення на Задніпров’ї лицарського ордену Хрестоносців, за прикладом мальтійських лицарів, які були б надійним щитом Польщі. У такому ордені сам католицький єпископ Києва погодився доживати життя. За оцінкою Ст. Тарновського, саме в заклику створення ордену «апостольська ревність і проповідницький дух якнайкраще поєдналися з лицарським духом біскупа» [106].

Черговим твором біскупа в дискурсі оборони кордонів був «Sposób Osady Nowego Kijowa» (1595 р.). Загалом у ньому були повторені ідеї, виказані в «Droga pewna…», але в новому творі автор зосередив увагу на Києві. Із великим пафосом біскуп писав про минулу велич руської столиці і пропонував її відновити. Для цього, на його думку, слід було відбудувати потужну фортецю, заселити місто, економічно розвинути регіон, зрештою, перетворити Київ на одну зі столиць Польсько-Литовської держави. Ст. Тарновський характеризує «Sposób Osady Nowego Kijowa», як одну з найкращих ідей, що вийшли з-під пера біскупа. Адже в порівнянні з утопічними планами створення ордену хрестоносців, об’єднання кількох держав у антитурецьку коаліцію, що теж були непоганими ідеями, відбудова Києва мала велику перевагу – вона була реальною, а її здійснення не залежало від інших держав [107].

1596 р. Ю. Верещинський звернувся до Війська Запорозького з проектом створення козацького князівства в межах Речі Посполитої. Біскуп пропонував козакам зайняти все Лівобережжя й створити там 13 військово-адміністративних одиниць – полків. Єдиним обов’язком мешканців такого князівства була б оборона держави [108]. С. Лепявко називає цей документ унікальною пам’яткою української політичної думки того часу, адже, незважаючи на те, що за основу було взято вже відому ідею створення лицарського ордену на Задніпров’ї, соціальною основою ордену виступало козацтво [109]. І це після повстання Наливайка!

Незважаючи на таку активність, біскупові не вдалось ініціювати проведення адміністративної реформи на Україні. За характеристикою Ст. Тарновського, в своїй творчості Ю. Верещинський показав себе як полум’яний агітатор, мудрий адміністратор, але бездарний політик. Висновок дослідника звучить як вирок, який не можна оскаржити. І вирок цей не лише київському єпископові, а й усій польській «східній» політиці кінця XVI ст.: «навіть не спричинило то до створення ордену, хоча ідея була доброю, ні до створення лицарської школи і сталого війська, хоча думка була слушною і мудрою, ні навіть до пильної оборони кордону» [110].

Із проектами Ю. Верещинського хронологічно збігається унікальний план реорганізації запорозького козацтва та адміністративного реформування українського прикордоння, який вийшов з-під пера ватажка козацького повстання 1594-1596 рр. – Северина (Семерія) Наливайка. Власні думки Наливайко виклав у листі до короля Сигізмунда ІІІ. Цей лист був написаний у розпал поставання в січні 1596 р. Особливої уваги заслуговує той факт, що проект з’явився в козацькому середовищі, а не в кабінетах інтелектуалів чи політиків. Керівник повстання пропонував монархові віддати козакам межиріччя Буга і Дністра південніше Брацлава, «де від створення світу ніхто ніколи не мешкав» [111], щоб запорожці його колонізували і чим створили щит між заселеними землями Речі Посполитої та кримськими і буджацькими татарами.

Центром нового адміністративного утворення мало стати новозбудоване місто й замок, а керівником – сам Наливайко, який буде поєднувати військову і адміністративну владу. Наливайко також обіцяв взяти під контроль Запоріжжя і тримати там поручника та видати панам усіх, хто не потрапить до реєстру. Козацький ватажок визначав і потенційні напрямки діяльності реорганізованого війська:

«А ми за те на кожний наказ Його Королівської Милості і панів гетьманів обох держав, де потреба того вкаже, як на неприятеля святого хреста, так і на князя великого Московського, готові з військом своїм і з гарматою раніше, ніж будь-хто в державі, рушати» [112].

Як зазначає Т. Чухліб, Наливайко планував кардинально змінити організаційну структуру Війська Запорозького, задля чого пропонував запровадити постійний реєстр козаків, платню з державної скарбниці та право збирання стацій із певної території [113]. Багато в чому плани Наливайка перекликались із проектами єпископа Верещинського.

Цікавою пам’яткою суспільно-політичної думки кінця XVI ст. є творчість Пьотра Грабовського – маловідомого священника з Великої Польщі. Його перу належать два трактати – «Zdanie syna koronnego о piąciu rzeczach rzeczypospolitej polskiej należących» (1595 р.) та «Polska Niżna albo osada Polska» (1598 р.). За оцінкою С. Лепявка, твори П. Грабовського є особливо цікавими, адже подані з погляду особи, яка не знала конкретних умов українського прикордоння, і дивилася на проблему з точки зору абстрактної доцільності [114]. Наразі мене цікавить твір «Polska Niżna albo osada Polska», у якому священик розглядає проблеми військо-адміністративного реформування українських воєводств у складі Речі Посполитої.

Про що ж говорив «з точки зору абстрактної доцільності» П. Грабовський? Автор залишається вірним «канону» військово-політичної публіцистики, який уже почав формуватися наприкінці XVI ст. Зокрема він починає із описів загальних утрат Речі Посполитої та особливо українських земель:

«…татари, поганські люди, варвари, не потужні, у бою голі, так часто й густо країну нашу спустошують, Віри Христових братів наших тиранськи вбивають, у неволю забирають… панянок та дружин багатьох наших братів забирають, осоромлюють їх, у поганських краях, як у нас скот на ярмарках продають… Приплід братів наших імені польського, котрий міг би посісти широку частину світу, котрий міг би нам надати потужну допомогу в бою проти неприятелів наших, вони ж забрали і в турків і татар перетворили. Робітників наших, котрі на наш хліб працюють, щороку ледь не по кількадесят тисяч забирають» [115].

Автор присвятив трактат проекту господарчого освоєння Північного Причорномор’я. Головною метою такої колонізації є оборона українських територій від постійних нападів татар. Священик пропонує створити на Задніпров’ї окрему адміністративно-військову структуру – Нижню Польщу, яка б управлялась особисто королем через урядників, яких той призначатиме. Адміністративний устрій нового регіону не дуже відрізнятиметься від звичайного воєводства. Сам автор говорить, що король призначатиме «старшого» Нижньої Польщі, якому всі будуть коритися, воєводу і каштеляна та інших урядників «для справи і порядку доброго, для збереження посполитого спокою, охорони добрих і покарання злих». У часи ж неспокою король може призначати гетьмана «або locumtenenta, який би над ними іншої влади не мав, лише таку, як гетьман коронний у війську, й то лише в тому, що стосується самого бою і війни з поганами, ні на що інше не претендуючи» [116]. Нижня Польща повинна мати представника при дворі та зможе висилати своїх послів на сейм.

Якщо адміністративна структура Нижньої Польщі є звичайною, то соціальна відрізняється від звичайних воєводств. Причина такої різниці, здається, у тому, що колонія повинна виконувати особливі функції в державі:

«там збудується потужний мур українним провінціям від неприятеля, який буде боронити незліченні тисячі наших братів, яких звикли погани забирати до неволі, незліченні тисячі, яких звикли тиранськи вбивати… і безпечніше стане в домах руських та й польських обивателів» [117].

Соціальну структуру Нижньої Польщі можна виразити класичною схемою: oratores, bellatores, laboratores, тим паче, що сам Грабовський використовує саме ці терміни. Основою соціальної структури колонії або провінції (автор називає її по-різному) є шляхта – bellatores. Уже на перших сторінках «Нижньої Польщі» П. Грабовський заявляє, що можна «з користю для оборони вітчизни» послуговуватися «тим лицарством, що в нас удома дарма валяється» [118]. Заселяти нову колонію будуть люди, «які б мали волю і лицарське бажання битися з поганами для слави Божої і вітчизни, аби навіть життям своїм у бою з поганами пожертвували». Охочих переселитися до Нижньої Польщі, на думку автора, можна знайти багато. Такі лицарі отримають від держави в пожиттєве володіння землі. Шляхта охоче б пішла до Нижньої Польщі, адже там «багато необжитих грунтів, де б жили шляхтичі і відбивали б ворогів». У провінції будуть жити ті шляхтичі, які не мають земель у коронних землях, бо територія Польщі є перенаселеною, а, не маючи з чого жити, такі шляхтичі створюють соціальну напругу. У проекті П. Грабовського відчуваються нотки аристократизму, адже шляхта, яка перейде жити в нову колонію, буде ділитися на paters familias (вищих, старших) та filii familias (меньших, менш досвідчених і відомих, тиронів). Автор хотів створити нову групу шляхти – лицарів-тиронів, соціальною базою для яких, на думку С. Лепявка, мала б стати дрібна шляхта і міщанство [119]. Українське козацтво, яке на час оприлюднення трактату вже встигло гучно заявити свої претензії до держави, також узяло б участь в обороні Нижньої Польщі. Автор припускає, що низові козаки, побачивши переваги життя в Нижній Польщі, самі прийдуть до неї під владу короля.

Другим елементом соціального устрою мали стати oratores – священики. У Нижній Польщі «не буде нічого, що б не узгоджувалось із християнським життям» [120].

Зрештою, будуть і laboratories – робітники різних категорій і спеціальностей. Вони не будуть воювати, лише працюватимуть і не будуть in corpore нової провінції. Грабовський досить детально пояснив звідки з’являться ці робітники. Священик пропонував переселяти на нові землі ремісників та бідноту з міст. Окремим джерелом збільшення кількості робочого люду в новоствореній колонії будуть напади шляхтичів на татарські поселення та захоплення полонених. І це чи не єдиний приклад у польській публіцистиці XVI – XVII ст., коли автор відкрито підтримував ідеї захоплення полону і торгівлі ним:

«і полонених поганських, котрих із Божою поміччю будемо захоплювати, продавати будемо по всіх краях речі посполитої польської, і навіть по всіх християнських краях, як татари наших і московських продають, і що робили так, як татари з нашими роблять, коли за звичайного робітника сорок-п’ятдесят червоних злотих беруть, а за особливого знатного молодця і сто червоних злотих» [121].

Майже як рабів у Нижній Польщі планувалося використовувати засуджених на смерть, яких замість стратити висилатимуть у колонії, «там вони тяжко працюватимуть».

Великою перевагою свого проекту автор вважав, що «все це не обійдеться казні і ламаного гроша», а в умовах постійного дефіциту грошей на військо це було не останнім аргументом. Джерелами фінансування Нижньої Польщі мали б стати добровільні пожертви від самої шляхти та міщан держави, іноземних християнських монархів, награбоване багатство, торгівля татарськими полоненими та прибутки від фільварків, влаштованих на території нової колонії. За приблизними підрахунками автора, Нижня Польща могла б постійно тримати 15-тисячне військо, не враховуючи шляхти-добровольців.

С. Лепявко характеризує ідеї П. Грабовського як вторинні в порівнянні з ідеями та проектами Ю. Верещинського, творчість якого справила значний вплив на Грабовського. Але дослідник відразу ж зазначає, що це не применшує значення праць Грабовського, адже присутність таких творів у публічному дискурсі «свідчить про пошук сучасниками шляхів розв’язання вже давно назрілих проблем» [122]. Загалом, Нижня Польща в описі П. Грабовського більше нагадує християнський лицарський орден, ніж воєводство Речі Посполитої.

Кінець XVI ст. був напруженим періодом для Речі Посполитої: козацькі повстання в Україні, загострення стосунків із турками та активна агітація Габсбургів за приєднання Варшави до чергової антитурецької ліги відбилися на сторінках політичної публіцистики. Твір, про який ідеться («Votum szlachcica polskiego Ojczyznę wiernie miłującego, o założeniu skarbu rzeczypospolitej i o obronie krajów ruskich», 1596 р.), приписують львівському архієпископові Яну Димітрові Соліковському [123] (Jan Dymitr Solikowski) і вважають його останнім архієпископа [124].

Провідною ідеєю твору є потреба оборони «руських країв». Для цього автор пропонує, перш за все, уважніше ставитися до оборони південно-східних земель, адже посли з тих воєводств звертаються постійно «з кривавими сльозами, але інші, зокрема великопольські посли, слухали неуважно, бо самі далекі від тієї небезпеки» [125]. Для досягнення цього стратегічного завдання Ян Соліковський пропонує приєднатися до Священної ліги, адже це потрібно «всім нам і всім християнам», і допомогти «братам в Україні, які стоять у крові, відбити татарські напади» та створити спеціальну казну для оборони від татар.

На сторінках «Votum» Україна зображена як родюча земля, з якої Польща отримує велику частину прибутків. Звідси і зацікавлення в нормальному функціонуванні цих земель. Відзначу, що автор не був стороннім спостерігачем татарських нападів. Обіймаючи кафедру львівського католицького архієпископа, Я. Соліковський із власного досвіду знав про те, що руські землі незахищені, фортеці занедбані, війська не вистачає. Тому автор пропонує два способи покращення оборони руських країв. Перший – відновити старі та побудувати нові замки на кордоні з небезпечним сусідом. Зокрема зазначається, що ремонту потребують замки Києва, Черкас, Брацлава, Вінниці, Бару, Кам’янця, Галича та інших прикордонних міст. Не забув автор нагадати, що, згідно з pacta conventa, це – обов’язок короля [126]. Другий спосіб, як і задекларовано у назві твору, – створення спеціальної скарбниці для війська.

Архієпископ уважає, що потрібно змінити спосіб комплектування війська. Слід відмовитися від дорогого найманого закордонного війська, а формувати його з осілих селян, до зброї повинен стати кожен 200-й селянин. Кожен новий жовнір повинен бути записаний до загального реєстру, усі – розділені на роти, десятки та розміщені на подільському прикордонні. Для зручності, щоб не виникало плутанини, піхоту по черзі повинні виставляти Малопольща, Великопольща та Велике князівство Литовське. Таким чином, один рік селянин служитиме, а два – буде вільним. Як бачимо, у проектів реформування війська Соліковського знайшли продовження вже відомі ідеї А. Моджевського та Ю. Верещинського. Звісно ж, із селян навряд можна було сформувати боєздатне військо, тому до нього обов’язково слід залучити шляхту, адже це «наша шляхетська повинність – захищати Річ Посполиту». Особливо це стосується шляхетської молоді, бо «більше молодої шляхти було вбито при кухлі, ніж у військових виправах» [127].

Сформоване в такий спосіб військо повинно нараховувати 7 тисяч жовнірів: 2 тисячі гусарів, 3 тисячі легкої кінноти, 2 тисячі піхоти, розквартированої в прикордонних замках. Військо слід розмістити на Поділлі, де і буде мешкати польний гетьман, який повинен керувати одним із прикордонних староств [128]. Фінансувати новостворене військо будуть зі спеціального побору, єврейського поголовного, частини мита. Цікаво, що, будучи священиком, автор закликав інших священиків не відсилати аннати до Риму (одноразовий податок на користь Папи Римського із осбі, що отримали вакантний церковний бенефіцій) та платити податки із бенефіціїв. У такий спосіб Я. Соліковський розраховував назбирати 310 тисяч злотих [129].

Реалізація викладеного у «Votum» плану повинна була призвести, на думку автора, до зменшення кількості татарських нападів на українські землі у складі Речі Посполитої та господарського освоєння території: «побачимо розквіт подільських країв і спокій кращий і досконаліший» [130]. Також були б стримані запорожці, які на час написання твору вже вийшли на міжнародну арену і псували стосунки Варшави і Порти своїми нападами.

До проектування реформ війська долучився й автор, більш відомий історикам як перекладач хроніки Гваньїні – Мартин Пашковський. Поет і перекладач пробував свої сили й у жанрі політичної публіцистики. Саме йому приписують авторство брошури «Traktat de offensive bello: abo Uprzejme zuczliwe Wiernego Polaka do wßech Obywatelów Koronnych podanie do Rządu y gotowey potężnośći w Rzeczypospolitej» [131] (1613 р.), підписаної М. Простаком, шляхтичем із дому Задора. За оцінкою К. Олєйніка, це була чергова пропозиція реформування польського війська для створення ефективної системи оборони України [132]. Але, на мою думку, проект М. Пашковського вирізнявся з-поміж аналогічних пропозицій сучасників, найперше, своєю грунтовністю.

Окрім загальних положень (констатації небоєздатності польського війська, необхідності посилити військову дисципліну та витрачати гроші з кварти лише на потреби війська), на сторінках трактату автор виклав власне бачення реформ збройних сил. Одна з його вихідних тез – необхідність прикордонного осадництва, тобто польської колонізації прикордонних територій. М. Пашковський пропонував залучити до колонізації військових найманців (milite mercenario), призначити над ними старшим польного гетьмана і залишити їх на кордоні, а не в глибині країни. Таким чином Польща зможе захистити «все християнство від поганської небезпеки і, боронь Боже, щоб ворог зміг перейти ці ворота [Річ Посполиту – П.В.], бо тоді прийде кінець усім християнським державам» [133].

Разом із найманцями письменник планував використовувати і польську вибранецьку піхоту. Для цього він пропонував описати всі маєтності та землі Речі Посполитої і, залежно від розмірів маєтностей, виставити з них солдатів до загального війська. У таку піхоту автор пропонував відсилати одного спорядженого жовніра з 10 ланів землі. Якщо ж шляхтич не має 10 ланів землі, то виставляти жовнірів слід разом із сусідами, але пропорція 10 ланів – один жовнір все одно мала зберігатися. Разом із такою піхотою кварцяне військо складатиме додаткові допоміжні загони, які будуть задіяні, якщо головне військо на кордоні не справиться з татарами. Участь у війську шляхетських синів послужила б доброю лицарською школою для молоді.

Оскільки оборона держави вважалася справою кожного, М. Пашковський не робив винятків для жодного стану. Духовні особи, на думку письменника, повинні не лише молитися. Їм слід поміряти свої володіння і виставити жовнірів для захисту Речі Посполитої, оскільки свої землі духовні особи отримали від тієї ж держави. Ті, хто не мають землі і живуть з інших прибутків (міщани, ремісники, купці), повинні виставити одного кінного жовніра з тисячі злотих власності або пішого – з п’ятиста злотих.

Припустивши, що створене таким чином військо буде справді велике, Пашковський запропонував розділити його. Усі 32 воєводства Речі Посполитої, за його задумом, мають бути розділені на чотири частини по вісім воєводств у кожній. Відповідно, кожному шляхтичеві доведеться служити лише один рік, а потім три роки він буде вільним. Щовесни одна з частин буде виходити в поле, куди їм накаже гетьман або король. Головним у війську буде один із восьми воєвод, які виходитимуть у поле. Слід зазначити, що при такому порядку залишається незрозумілою функція польного та коронного гетьманів. Навіть якщо ці уряди обіймає одна людина, невідомо, чи буде вона керувати вибранецьким військом, чи буде головною над найманим військом, яке базуватиметься на кордонах держави.

М. Пашковський грунтовно підходив і до розв’язання основної проблеми – фінансування та оплати за службу. В одній із перших частин трактату він критикує пропозицію інших публіцистів установити податок 15 злотих на кожну експедицію (так автор називає похід) на ворога з умовою, що на першу експедицію потрібно сплатити 15 злотих з 10 ланів, на другу – з 20 ланів, на третю – з 30 ланів. На думку Пашковського, такі податки безпідставні та непродумані, вони принесуть лише «згубу добру Речі Посполитої» [134]. Платити податок слід не за даними люстрацій, від якої можна все сховати, а по совісті (pod sumnieniem swoim). Окремо слід простежити, щоб кварта з Пруссів витрачалася лише на жовнірів.

До оплати польського війська, на думку письменника, повинен долучитись і Папа Римський, адже Корона захищає все християнство. З євреїв слід збирати поголовний податок або один раз на чотири роки (яке воєводство йде в поле, ті євреї і платять податок), або по чверті кожного року, але з усіх воєводств. Особливо слід подбати, щоб плату за службу видавали вчасно, і щоб ціни на продукти були фіксованими, аби жовнір міг купити собі пристойне харчування за невисоку ціну. Ніхто не повинен забирати в жовнірів право на награбоване майно, тоді вони знатимуть, що їх очікує винагорода та з більшим бажанням йтимуть до битви, не втрачаючи військовий запал. Між іншим автор нагадував королю про його обов’язок збудувати п’ять фортець на прикордонні згідно з pacta conventa.

Наслідком усіх цих заходів мало стати зменшення кількості татарських нападів на прикордонні території, оскільки ворог бачитиме, що Річ Посполита готова його зустріти, та зникнення конфедерації жовнірів, які завжди будуть перебувати на службі і матимуть постійну плату.

К. Олєйнік стверджує, що «Traktat de offensivo bello» важко оцінити однозначно. З одного боку, і про це вже йшлося вище, «Traktat» – справді просто черговий проект реформування війська, які на початку XVII ст. не були рідкістю, а з іншого, він містить цікаві пропозиції. Перш за все, щодо системи двоступеневої оборони Речі Посполитої від татарсько-турецької агресії, коли першу лінію оборони складають війська, що перебувають безпосередньо на кордоні Польсько-литовської держави, а у випадку потреби допомогу їм надають військові частини, розміщені у внутрішніх районах. Ідея участі шляхти в обороні держави була лише модифікацією посполитого рушення, що на той час уже віджило себе і поступилося місцем сталій армії. Симпатії автора до посполитого рушення були радше наслідком його політичних поглядів і переконань.

У дослідженні історії повітового війська Даріуш Купіш (Dariusz Kupisz) помітив схожість ідей М. Пашковського та пропозицій від малопольських сеймиків, особливо сандомирського 1613 р., про створення повітового війська та відмови від використання кварцяних частин. Принциповою різницею двох проектів, на думку Купіша, є те, що М. Пашковський виказувався за ланове військо, а шляхетські посли – за повітове [135]. Ця схожість указує на двосторонній зв’язок політичної публіцистики, у цьому випадку «Traktat de offensivo bello» та реалій політичного життя регіону. Так, з одного боку, «Traktat de offensivo bello» відображав ідеї, пов’язані з реформуванням польського війська, що набували поширення в 1610-х рр., а з іншого, – за допомогою таких трактатів ці ж ідеї і формувалися.

Іншою спробою відповісти на питання, що робити з військом, аби воно стало ефективним і могло захистити східні воєводства від татарських нападів, була брошура Войцеха Кіцького «Dialog o obronie Ukrainy, y pobudka z przestrogą dla zabiezenia incursiom tatarskim» 1615 р. [136]. Біографічних даних про В. Кіцького майже не збереглося, невідомо навіть точних дат життя. Дослідники обмежуються умовними кінцем XVI – початком XVIІ ст. Уважають, що Кіцький походив із південно-східних частин Речі Посполитої, тобто з українських земель. Брав участь у шведських і волоських війнах, боротьбі проти татар, був ротмістром в кінноті [137]. Як бачимо, роздуми автора про оборону держави від татар не є «голою» теорією, вони підкріплені власним досвідом та роками служби у війську.

Уже в передмові до читача В. Кіцький дає оцінку геополітичному положенню Речі Посполитої:

«Можу сміливо сказати, що жодної держави, монархії та землі нема найнебезпечнішої, як Корона Польська, яка правдиво бувши оточена ворогами, а ще й такими, що певно не практикують нічого іншого, тільки одне – якби Корону Польську знищити» [138].

Автор стверджує, що «немає жодної людини, яка б не знала, що татари щомісяця нападають на Україну». Слід відзначити, що ці слова були недалекими від істини. Починаючи з 1612-1613 рр., кількість татарських нападів на Україну значно зросла. 1612 р. татари щонайменше тричі грабували прикордонні воєводства [139]. Напади повторюються і наступного року. Восени 1615 р. велика орда напала на Поділля, а звідти пішла на Волинь і Полісся [140]. Саме про оборону краю, на думку В. Кіцького, слід говорити на сеймиках, шукати шляхи для вирішення проблеми. У реальності все навпаки:

«коли на сеймиках належить про те говорити, то їх за кілька годин хочуть відправити, а хто б хотів про те помовляти добре, не слухаютьХіба не бачимо й на сеймі, що вони завше відправляютья приватними справами, а не суспільними [справами]. А коли б хто хотів довідатися про ті краї і радитися щодо них, то віри нема – легковажать те собі, хоч та оборона всім n universum incumbit [загальним обов’язком – П.В.]. Роблять собі щодо того таке praecipitanter [правило – П.В.]: нічого не казати, що звзнвло на собі Поділля» [141].

Тож автор радить, найперше, встановити дисципліну у війську, хоча відразу і зазначає, що на сеймах уже було прийнято багато суворих постанов, але вони не допомогли. Він констатує, що в цей момент жовніри не захищають землю, а самі її грабують, «а коли приходять татари – ховаються, хоча самі досить про нього [похід – П.В.] знають: коли вони збираються до Польщі, де буде обоз». В. Кіцький намагається з’ясувати, у чому причина такого стану речей і як цьому можна запобігти. Головну причину відсутності дисципліни у війську він бачить у неоплаченому жовнірстві. Звинувачуючи жовнірів, автор усе ж таки зазначає, що вони не винні, що їм не платять. А оскільки «вони не мають грошей, щоб купити їжі, то змушені робити прикрості людям [грабувати – П.В.]». Раніше всі давали стацію жовнірам на однакових умовах, а тепер «відмовляються, а від того настає нарікання [на грабунки жовнірів – П.В.] і плач». Також слід змусити ротмістрів мешкати при ротах. На думку В. Кіцького, це – ще один спосіб підтримати військову дисципліну. Автор доходить очевидного висновку, що з неоплаченим жовніром не можна захиститися від татар.

У наступній частині брошури В. Кіцький викладає власні роздуми про способи формування польського війська для протидії татарським нападам. Автор вважає, що вистачить чотирьох тисяч «прудких» жовнірів, аби захистити Корону від південних сусідів. Вербувати їх потрібно в Київському, Руському, Волинському і Брацлавському воєводствах. Вибір воєводств не випадковий: саме українські землі Речі Посполитої найбільше страждали від татарських грабунків, відповідно, вони і повинні були нести тягар оборони. У кожному воєводстві планувалося призначити капітана, який разом із ротмістрами буде керувати жовнірами. Капітан і ротмістри повинні під страхом конфіскації майна і навіть смертної кари постійно перебувати в Україні. Для надійності автор пропонував закріпити цю норму сеймовою конституцією. Усе військо повинно підпорядковуватися гетьманові і діяти лише за його наказами. Слід відзначити, що процедура призначення ротмістра і капітанів не була продумана автором, але якщо прийняти його погляд, то можна припустити, що вони повинні були призначатися за поданням гетьмана з військових, що живуть на українських землях, та добре знають місцевість.

Намагаючись вирішити проблему постачання, В. Кіцький пише, що не варто жаліти для жовнірів худоби, адже її забирає поганин, тож краще нехай вона дістанеться охоронцям, ніж ворогам. Постачання війська всім необхідним, за задумом автора, лягало на плечі місцевого населення. Окремо слід зазначити, що автор залишився осторонь дискусії про уряд провент-майстра, яка багато років точилася на сеймах та сеймиках [142].

Платити жовнірам потрібно як улітку, так і взимку, адже, як зазначає В. Кіцький, «жовнір злий, коли його взимку тримають без грошей і служби». До того ж татари взимку набагато швидші, бо пересуваються замерзлими річками і болотами, а отже – і небезпечніші. А якщо жовнірам платити цілий рік, продовжує автор, то вони завжди будуть готові до захисту Корони. Плату за службу слід призначити в розмірі 10 злотих на квартал. За рік це складатиме 160 тисяч злотих, що може собі дозволити Річ Посполита «для власної безпеки та слави». Автор припускав можливість зростання плати до 12 злотих, але, щоб зібрати потрібні кошти, слід призначити податок у розмірі 20 грошей з лану. Місцем, де жовніри будуть отримувати плату, повинна стати Вінниця, а не Львів, як то було раніше. На мою думку, вибір Вінниці теж невипадковий, адже це місто розташоване значно ближче до кордону з ханатом, ніж Львів. Можливо, у такий спосіб автор планував «висунути» жовнірів до кордону держави і створити своєрідний щит від татарських нападів.

На сторінках «Діалогу» В. Кіцький двічі згадує польські «осади» та колонії, що, на мою думку, свідчить про обізнаність автора з тогочасною політичною публіцистикою.

Не залишився автор і осторонь концепції передмур’я (antemurale), яка набирала в ті часи популярності в Речі Посполитій [143]. В. Кіцький двічі називав українські землі «щитом і муром» Польщі, писав, що за колоніями «Польща сидить… неначе за муром».

Окремо відзначу, що, плануючи оборону українських воєводств Речі Посполитої, Войцех Кіцький жодним словом не згадав про запорозьке козацтво, яке перетворилось на оборонця південно-східного кордону. Можливою причиною ігнорування козаків були дуже напружені стосунки запорожців із владою в той час.

1618 р. один із ідеологів польського сарматизму Шимон Старовольський надрукував коротеньку брошуру «Pobudka abo rada na zniesienie Tatarów perekopskich». Загалом вона була написана в піднесено-патріотичному тоні, властивому для жанру побудки. Автор закликав сарматів, лицарів-патріотів знищити «перекопських псів, невірних поган». Але, незважаючи на агітаційний тон, твір містив ряд цікавих ідей автора з приводу актуальних проблем упорядкування південно-східних кордонів Речі Посполитої.

Лейтмотивом «Побудки» є заклик до шляхти колонізувати причорноморські степи, адже «там росте все те, що продається у Гданську, і, якби поляки осадили всі землі межиріччя Дніпра і Дністра, то мали б з того велику користь» [144]. Власне автор лише частково торкається питання знищення перекопських татар. Більшість тексту присвячена способам колонізації «нічиєї землі» та майбутнім вигодам від неї для Речі Посполитої. Татарська агресія та збитки від неї для Польської Корони є лише поштовхом для початку роздумів автора над майбутнім Причорномор’я:

«Допоки татар із Таврики не виженемо і польськими колоніями не осадимо Херсонесу, не будемо мати спокою на Подільській Україні. А поставивши там свої фортеці, не лише від татарських нападів захистимося, а й будемо небезпечні для турків і московитів… Якби ті всі пустки між Дніпром і Дністром осадити, то які б мали достатки?» [145].

Саме такі геополітичні завдання поставив перед польською державою Ш. Старовольський. Для підсилення драматичного ефекту автор використав популярні в тогочасній літературі засоби: персоніфікацію та звернення до минулого. Від імені підкореної татарами української землі він просить поляків вирвати її з рук поганина, згадати, що колись ця земля була польською і саме польський Вітовт не пустив на Дніпрові береги Тамерлана (?!), а князі Острозькі, Вишневецькі і Збаразькі громили тут поган.

Автор розуміє, що татари просто так не підуть зі своїх земель, тому пропонує розпочати проти них наступальну війну, хоча не виключає можливості оборонної війни. Але, у кожному разі радив пам’ятати про найважливіші речі для війська: керівництво, гроші та харчування.

Платити війську Ш. Старовольський пропонує з упоминок, адже Польща повинна щороку відправляти їх татарам, не отримуючи від татар жодних послуг. Натомість татари за ці гроші озброюються і знову грабують коронні землі. До упоминок слід додати один-два побори і цього, за словами Ш. Старовольського, має вистачити на військову кампанію проти татар. Слід відзначити, що це був занадто оптимістичний погляд на речі, адже автор не міг не знати, з якими труднощами королю доводилося випрошувати у шляхти податки на продовження Московської війни та які проблеми Речі Посполитій створювали конфедерації неоплаченого жовнірства останніми роками.

Щоб Польща могла надійно закріпитись у Причорномор’ї, автор радить побудувати міста над Дніпром і Дністром і за прикладом англійців укріпити морський берег. От тільки доступу до чорноморського узбережжя вона не мала. Витрати на ці роботи Старовольський планував покрити за рахунок тих же упоминок, які слід було заплатити ремісникам за роботу, а матеріал вони могли б використовувати місцевий і на цьому зекономити. У запалі оптиміму автор навіть припускав, що можна відмовитися від мурів навколо містечок, вважаючи, що вистачить і валів. Села при новозбудованих містечках та самі містечка можна заселити, не завдаючи жодних витрат скарбниці.

Для цього досить взяти кожного двадцятого повнолітнього селянина з родиною і переселити у приміські села, а кожного двадцятого ремісника з міст слід переселити в замки. При цьому ремісників із пруських міст треба селити у приморських містах як людей, звиклих до моря. До моря необхідно було прокласти мережу каналів, щоб полегшити доставку товарів. Натомість самі приморські міста автор радив використати для створення мережі міжнародної торгівлі і відібрати в турків монополію на торгівлю в Чорному морі. Про флот, необхідний для морської торгівлі, Ш. Старовольський не згадав жодним словом. Щоб стимулювати переселення селян та дати можливість переселенцям налагодити господарство, їх слід на кілька років звільнити від податків.

Багато уваги автор приділив організації війська на нових територіях. На його думку, має бути сформовано два війська: постійне та допоміжне. Постійне має стояти на кордоні «на славу державі і ворогам на пострах». Допоміжного ж війська має бути більше, ніж постійного, адже в часи небезпеки воно повинно приходити на допомогу основному, а в мирний час – працювати вдома на господарстві. Щоб допоміжне військо завжди було в хорошій формі, воно повинно у визначений час ставати до військового огляду. Такий огляд мав відбуватися на св. Войцеха (23 квітня), а на св. Мартина (11 листопада) військо мусило «виходити в поле» для військових вправ.

Особливо слід пильнувати військову дисципліну, слідкувати, щоб жовніри не чинили шкод населенню, не розпускати військо на стації. За задумом Ш. Старовольського, жовніри самі мали привозити собі харчування «на возах, як бувало в батьків».

Щоб заохотити шляхту до служби на прикордонні, слід було заборонити шляхтичам одружуватися до того часу, поки вони не пройдуть службу батьківщині. Свідченням такої служби мав бути документ, виданий воєводою, про те, що шляхтич справді служив на кордоні.

Неодмінним складником успішної війни з турками Ш. Старовольський називає укріплену прикордонну лінію, але відразу ж указує читачеві (можливо, це можна розцінювати як дорікання військовим урядникам) на відсутність належної кількості оборонних споруд на польсько-татарсько-турецькому кордоні. Автор ще раз наголошує на необхідності не просто побудувати замки, а й обжити (колонізувати) прикордонні степи [146]. Ш. Старовольський не розуміє, чому Польща, маючи всі умови, для успішної оборони, нічого для цього не робить:

«…Дністер як добрий мур, і якщо захочемо, то можемо там за два місяці насипати вали і затримати поган… Аби ми так вчинили, то татари не нападали б на Поділля. Не знаю, у чому причина того, що ми не хочемо так зробити. Бо маємо і дерева, і каміння для будівництва замків, і людей для роботи. Єдине, чого не вистачає, – бажання. Чому, коли настає війна з турком, ніхто не хоче ставити замки?» [147].

На думку письменника, насамперед, необхідно збудувати замки на Дніпрі та в гирлі Дністра. Таке розташування матиме стратегічне значення, адже надасть Польщі ряд переваг у протистоянні з османами і татарами. По-перше, татари будуть змушені більше думати про захист, а не про напади на українські землі. По-друге, ці замки дозволять контролювати, з одного боку, вихід до моря, а з іншого, – замкнуть татар на півострові. Вихід до моря дасть можливість Речі Посполитій приєднатися до міжнародної торгівлі в чорноморському регіоні. Користь від таких фортець для оборони держави видається незаперечною, але твердження про перспективу торгівлі на Чорному морі має вигляд явного перебільшення, адже море контролювали турки, та й Причорномор’я не належало Речі Посполитій.

Таким чином, Шимон Старовольський у невеличкий брошурі виклав план господарського освоєння Північного Причорномор’я, його заселення та способів оборони від татар. Аналізуючи твір, слід виділити кілька особливостей. По-перше, Ш. Старовольський жодним словом не обмовився про низове козацтво, неначе його не існувало взагалі. Хоча запорожці могли прислужитися для колонізації Причорномор’я. По-друге, складається враження, що письменник не помічав за спиною Кримського ханату Османської імперії, він навіть не припускав можливості опору польській колонізації з боку Бахчисараю та Стамбула. Автор значно перебільшував можливості використання упоминок, адже хотів із цих грошей заплатити найманому війську за службу, ремісникам за роботу та спробувати налагодити систему міжнародної торгівлі.

Ш. Старовольський був прихильником ідеї обов’язкової служби шляхти на прикордонні. Насамкінець, у творі взагалі не згадується про «знесення перекопських татар» як про військову акцію, яка потребує певного підготування, витрат і може мати далекосяжні наслідки. Основний акцент у творі, як було відмічено раніше, зроблено на господарчій колонізації Причорномор’я та включенні цих територій у міжнародну торгівлю в чорноморському басейні. Аргументи автора були слабкими, адже Польща не мала флоту, щоб організувати торгівлю на Чорному морі та захищати її від турків і головне, не мала політичної волі до реалізації хоч якихось геополітичних проектів на Північному Причорномор’ї. До ідей антитурецької війни Ш. Старовольський повернувся у одному зі своїх пізніших творів «Discvrs o wojnie Tureckiej».

Як бачимо, ідеї колонізації українських земель знайшли у Ш. Старовольському гідного послідовника, але, на відміну від Ю. Верещинського, який хотів використати для оборони Польської Корони запорожців і високо цінував їх, Ш. Старовольський принципово відмовився від цього.

Цікавою пам’яткою політичної думки другого десятиліття XVII ст. є виступи на передсеймовому сеймику познанського воєводства та на вальному сеймі 1618 р. у Варшаві гнезнинського архієпископа Вавжинця Гембіцького (Wawrzyniec Gembicki). На жаль, текст виступу архієпископа на сеймі не зберігся (залишився лише текст виступу на сеймику), але, як переконливо довів Ян Середика, на обох зібраннях В. Гембіцький виголошував одну й ту ж промову [148]. Окрім інших важливих державних питань, сенатор В. Гембіцький багато уваги приділив проблемі зміцнення південно-східного кордону. Він наголосив, що система оборони – недієва. Сенатор радив, аби шляхта на сеймі прийняла конституцію, яка б забороняла кварцяному війську розходитися по лежах, а лише перебувати в обозі. Основною ідеєю виступу примаса була необхідність колонізувати південні степи. Для цього слід створювати села і містечка, а на місцях татарських переправ – замки. Такі колонії повинні будувати жовніри на місцях, які вкаже гетьман, а заселяти їх мають кварцяне військо, реєстрове козацтво та добровольці.

Щоб не виникало майнових конфліктів, спеціально створена комісія мала перевірити документи на прикордонну землю в її власників і, якщо таких документів не виявиться, то земля буде використана в оборонних цілях. Слід зазначити, що земельні відносини (права на земельну власність) на південному прикордонні не були добре впорядкованими і за бажання вилучити землі не складало великої проблеми. З іншого боку, потужні українські землевласники не мали своїх земель на самому прикордонні (основні володіння були на території Волинського та Київського воєводств [149]) і тому не створювали б опозиції, можливо, навіть сприяли б оформленню такої «буферної зони» між небезпечними татарськими кочовищами та власними володіннями.

На думку сенатора, сейм міг зобов’язати створити такі поселення Волинське, Подільське та Руське воєводства, ці ж воєводства мали б постачати прикордонні містечка продуктами за чітко встановленими цінами та у встановлені терміни. Окрім оборонних функцій, такі поселення, за задумом сенатора Гембіцького, повинні були також виконувати функції школи (кампусу) для шляхетської молоді [150].

Таким чином, не важко помітити ряд спільних рис у виступі архієпископа та брошурі Ш. Старовольського. Здається, що Старовольський прямо запозичив із цих виступів цілі сюжети та формулювання. З іншого боку, звинувачувати Ш. Старовольського у плагіаті не випадає не лише з огляду на «високий професіоналізм автора», а й тому, що ці ідеї не були витвором В. Гембіцького. Вони «висіли в повітрі» і часто дискутувалися на шляхетських зібраннях різного рівня.

Автором, який також намагався своїми творами допомогти політикам і військовим реформувати військо, був Гжегож Чарадзький. У 1621 р. у Познані ним була видана брошура «Pobudka na wojnę Turecka» [151]. За шість років, що минули з часу публікації «Діалогу про оборону України» В. Кіцьким до написання Г. Чарадзьким «Побудки», багато чого змінилося. Справдилися найгірші прогнози політиків та публіцистів: Порта не дотримала чергової мирної угоди, напади татар не припинилися, і Річ Посполита вступила у війну з Османською імперією. Те, про що в попередні десятиліття писали публіцисти (Варшава не готова до війни з турками), тепер можна було стверджувати, маючи гіркий досвід Цецорської битви. Змінилися геополітичні обставини – у Європі розпочалася перша загальноєвропейська Тридцятилітня війна. Сусідні з Річчю Посполитою держави стали ареною дій для багатотисячних, добре вимуштруваних регулярних армій, а Варшава такої не мала, як не мала і грошей, щоб її найняти. Тому на порядок денний суспільно-політичного життя знову повернулося питання реформування того війська, яке було.

Г. Чарадзький закликав поляків єднатись у боротьбі з турками, адже «краще померти з честю, ніж потім звинувачувати один одного в лінощах». Поляки повинні захистити те, що їм передали предки і віддати це нащадкам. Ураховуючи досвід попередніх воєн, автор радив, готуючись до війни, завжди думати про три речі: постачання й амуніцію війська, людей та поради (керівництво). До війни слід ретельно готуватися: гроші планувалося отримати з повинностей, худобу війську повинно постачати місцеве населення. «Хто не дасть війську худоби – без меча його погубить». Особливо, на думку автора, потрібно подбати про дисципліну, бо «поганий жовнір більше заважає (ніж допомагає)». Її слід підтримувати покараннями та спеціальним відбором жовнірів на службу [152].

Найцікавішою деталлю брошури Чарадзького, на мою думку, є запропонований ним поділ військ на постійні і допоміжні частини. Постійні частини або ordinirii повинні існувати і в мирний, і у військовий час. У мирний час вони мають бути «окрасою вітчизни, а у військовий – порятунком». Допоміжні ж частини – subsidiarii – слід формувати лише на час війни. Їх обов’язок – допомога постійним підрозділами. Вони також повинні прикривати тили і фланги від несподіваної атаки ворога. Використовуючи сучасні терміни, можна сказати, що Г. Чарадзький пропонував поділити військо на регулярну частину та резервну, яка повинна швидко мобілізовуватися за необхідності. На жаль, автор не розвинув цю ідею у своїй праці.

Заклики знищити татар, набудувати фортець на кордонах Речі Посполитої ми знаходимо і в оказіональній поезії. Прикладом такої не глибокої антитурецької поезії є «Zelus koronny…» Пьотра Горчина (Piotr Gorczyn), у якому автор закликає побудувати три фортеці проти татар:

Вибрати б місце близько до води,

Куди приходять на нашу шкоду

Орди татарські, і вже б не приходили

Ці пси зухвалі [153].

Проблеми військово-господарчого освоєння українських земель із новою силою постали в середині 1640-х рр. у зв’язку із проектами короля Владислава IV розпочати велику війну проти Османської імперії. 1643 р. був виданий анонімний «Dyskurs szlachcica polskiego o niektórych punktach które się na teraźniejszym traktują sejmie». Автор звертав увагу на невирішеність питань оборони південно-східного кордону. За кращий спосіб оборони він уважав колонізацію. За умов закладення таких колоній «кочувати при кордоні поганин не буде, бо боятиметься удару з тилу, з нових слобод. За тими слободами були б українні замки, які слід побудувати відповідно до pacta conventa. До тих нових колоній могли прибувати люди, і була б значна користь обороні» [154]. Автор пропонував не концентрувати військо в одному місці, а розподілити його по кордону: 700 жовнірів залишити на Кодаку, 800 – пильнувати запорожців, 200 – направити до Кам’янця. Решту ж розставити в кількох місцях «проти швидкого ворога» – татар [155].

Із часу підготування та сеймових дебатів над проектами короля походить документ, який зажив слави цікавої пам’ятки політичної думки 1640-х рр., – «Dyskurs o zniesieniu Tatarów Krymskich i lidze z Moskwą» [156] гетьмана Станіслава Конєцпольського. Достеменно не відомо, коли саме був написаний «Дискурс». За версією польського історика Владислава Томкєвича (Władysław Tomkiewicz), твір був написаний гетьманом 1636 р., але поданий королю до розгляду значно пізніше – узимку 1644 – навесні 1645 рр. [157] Цього датування дотримується і В. Брехуненко [158]. Натомість польський дослідник Вєслав Маєвський (Wiesław Majewski) вважає, що «Дискурс» постав на переломі 1644-1645 рр., найвірогідніше в листопаді – грудні 1645 р. [159]

У «Дискурсі» гетьман пропонує поглянути на безпеку Північного Причорномор’я і, відповідно, убезпечення південно-східних кордонів Речі Посполитої від татарської агресії по-новому. Ст. Конєцпольський не говорить про необхідність зібрати величезні армії та знищити ханат, не складає утопічних планів загальноєвропейської військової коаліції, натомість пропонує укласти угоду з Москвою і колонізувати Таврію. Заклик колонізації Причорномор’я – не новий, але в такій формі, яку пропонує Конєцпольський, він з’являється чи не вперше. Скидається на те, що лише на трьох сторінках тексту гетьман виклав результати власних багаторічних спостережень за геополітичною ситуацією в регіоні.

Автор пропонує віддати Таврію для «осадження» Москві, яка «за своїм звичаєм запровадить колонії». У такий спосіб гетьман намагається відвернути можливу війну з Османською імперією від території Речі Посполитої, адже, якби Крим отримала Польща, війна відбувалася б на її території. Поділивши таким чином Причорномор’я, гетьман планував приєднати до Корони придунайські князівства. Після таких здобутків «вітчизна наша була би безпечна і вільна від неприятеля і контрибуцій», а кордони Корони були б надійно захищені Дунаєм [160].

Проте гетьман розумів, що стосунки Варшави і Москви дуже далекі від гармонійних, а постійні війни між двома монархіями заважають їх налагодити. Тому коронний гетьман небезпідставно остерігався, що перехід Криму до сфери впливу Московського царства в майбутньому спричинить «відривання» від Корони козаків, а «потім і всієї Русі». Щоб уникнути такого розвитку подій, слід укласти династичний шлюб між братом чинного польського короля Яном Казимиром та представницею московської правлячої династії. Натомість, коли з’ясувалося, що Ян Казимир планував вступити до монастиря, гетьман змінив кандидатуру останнього на ще одного брата – Кароля Фердинанда [161].

Характеризуючи «Дискурс про знищення татар…», Л. Подгородецький писав:

«На той час то була надзвичайно смілива програма, яка свідчила про далекоглядність гетьмана, який уміє реально дивитись у майбутнє. Не тимчасовий антитатарський союз, але тривале перемир’я ціною відмови від здобутків на кресах – це головна думка Конєцпольського» [162].

І ця думка була результатом детального аналізу зовнішньополітичної ситуації, у якій опинилася Польща в 1630-1640-х рр. З іншого боку, плани військово-політичного союзу Москви і Варшави мали довгу історію, а «Дискурс» Ст. Конєцпольського був продовженням проектів об’єднання двох держав. Ці проекти виникли ще за часів Івана IV Грозного і з того часу особливо активно обговорювались у часи безкоролівств у обох державах [163].

Натомість В. Брехуненко у пропозиції гетьмана «віддати на відкуп» Московії Таврію, Приазов’я та донсько-волзько-яїцький терен убачає відсутність геополітичних інтересів еліти польсько-литовської держави в цьому регіоні [164]. На мою думку, відмова гетьмана від колонізації Північного Причорномор’я свідчить або про небажання Варшави робити щось у цьому регіоні, або ж про усвідомлення нездатності реалізувати такий сміливий геополітичний проект.

Таким чином, можна стверджувати, що в польському інтелектуальному середовищі середини XVI – середини XVII ст. високим залишався інтерес до військово-господарчого освоєння (колонізації) українських земель. Цей інтерес був суміжний із проблемами перспективної війни проти Османської імперії, а значить і проблемами посилення обороноздатності українських земель та необхідністю реформування польського війська загалом. Інтелектуальний фундамент для публіцистичних творів заклали А. Моджевський та Ст. Оріховський. Саме в їх творах ми знаходимо найпопулярніші ідеї військового дискурсу.

Так, Оріховський основою обороноздатності держави вважав фортеці. Згодом ідея побудови фортець на кордоні відбилась у pacta conventa і була втілена в політичній публіцистиці. Ст. Оріховський запропонував розділити всі воєводства Речі посполитої на кілька частин, щоб вони несли службу на кордоні з Османською імперією по черзі. Ці ідеї були детально розвинені А. Фричем Моджевським у його, без перебільшень, фундаментальному трактаті «O poprawie Rzeczypospolitej». Фрич не оминув увагою і внутрішньо-військові проблеми: військову дисципліну, підготування молоді до служби, запропонував систему оподаткування для створення спеціальної військової скарбниці.

Один з найбільш заповзятих апологетів ідеї колонізації українських територій був київський католицький єпископ Ю. Верещинський. На відміну від багатьох інших авторів, він писав не про польське військо загалом, а про польське військо, яке стаціюватиметься на українських землях. Автор жив на цій землі і добре знав її проблеми. Оригінальним залишається і його проект створення козацького князівства на Задніпров’ї. Проектом, що стоїть осторонь у військовому дискурсі, є проект гетьмана Ст. Конєцпольського, за яким Дике Поле слід було віддати Московському царству.

Отже, польська політична думка першої половини XVII ст. успадкувала від попередників ряд ідей та проектів. На жаль, нічого принципово нового публіцисти початку XVII ст. не запропонували. Їх роль зводилася радше до популяризації вже відомих ідей. Відсутність політичної волі центральної влади залишила всі ці проекти на папері, у той час як стосунки Варшави і Порти невпинно погіршувалися.

Якщо ж розглянути військовий дискурс середини XVI – середини XVII ст. у хронологічному вимірі, то виявиться, що починаючи від Хотинської війни, польські публіцисти стрімко втрачали інтерес до проблеми колонізації українських земель. Причини можна знайти як у внутрішній, так і в зовнішній політиці держави. Військово-господарче освоєння південно-східних територій мислилось у нерозривному зв’язку із можливою війною проти турків і татар. Перемога польсько-козацького війська під Хотином перетворила війну з Османською імперією на досить далеку перспективу, а придушення кількох підряд козацько-селянських повстань 1620-1630-х рр. подарувало оманливе відчуття контролю над територією.

Таким чином, актуальність питання колонізації території зменшувалася. Проте в реальності доводиться визнати, що Польсько-Литовська держава навряд чи колись мала цілісний проект освоєння українських земель. Єдиною ж спробою реалізувати на практиці ідеї, озвучені інтелектуалами, було будівництво фортеці Кодак 1635 р. та відбудова 1639 р. після того, як її знищили козаки на чолі з Іваном Сулимою 1635 р. Але будівництво Кодаку не слід розглядати як приклад впливу політичної публіцистики на реальну політику. На мою думку, це була реалізація обіцянок новообраного короля Речі Посолитої Владислава IV, викладених у pacta conventa.

Примітки

94. Дневник Люблинского сейма 1569 г. – СПб., 1869. – C. 135.

95. Дневник Люблинского сейма 1569 г. – СПб., 1869. – C. 138-140.

96. Докл. про приватні війська див.: Dembski Krz. Wojska nadworne magnatów polskich XVI i XVII wieku // Zeszyty naukowe Uniwersytetu im. A. Mickiewicza. Historia – Zeszyt 1. – 1956. – S. 49-96; про структуру польського війська див.: Franz M. Wojskowość Kozaczyzny Zaporoskiej w XVI-XVII wieku: geneza i charakter. – Toruń, 2002; про участь запорозьких козаків у польському війську: Nagielski M. Kozacy w siłach zbrojnych Rzeczypospolitej w I połowie XVII wieku // Od Żółkiewskiego i Kosińskiego do Piłsudskiego i Petlury: z dziejów stosunków polsko-ukraińskich od XVI do XX wieku. – Warszawa, 2000. – S. 35-55.

97. Галенко О. І. Про татарські набіги на українські землі // Український історичний журнал. – 2003. – № 6. – C. 52-68.

98. Modrzewski A. O poprawie Rzeczypospolitej. – Warszawa, 1953. – S. 305.

99. Modrzewski A. O poprawie Rzeczypospolitej… – S. 339.

100. Modrzewski A. O poprawie Rzeczypospolitej… – S. 306.

101. Каргалов В. В. На степной границе (Оборона «крымской украйны» Русского государства в первой половине XVI столетия. – М., 1974. – C. 41, 81, 101; Александров В. Организация обороны южной границы Русского государства во второй половине XVI – XVII вв. // Россия, Польша и Причерноморье в XVI-XVII веках. – М., 1979. – С. 159-173.

102. Modrzewski A. O poprawie Rzeczypospolitej… – S. 329.

103. Modrzewski A. O poprawie Rzeczypospolitej… – S. 318, 336, 345, 347.

104. Лепявко C. А. Проекти оборони українських кордонів у політичній думці Речі Посполитої кінця XVI століття // States. Societies. Cultures. East and West Essayes in honor of Jarosław Pelenskl – NewYork, 2004. – P. 573.

105. Козаки – легкоозброєна кіннота у польському війську.

106. Tarnowski St. Pisarze polityczni XVI wieku… – S. 543.

107. Tarnowski St. Pisarze polityczni XVI wieku… – S. 554-555.

108. Верещинський Й. Війську Запорозькому пресвітлий пресвітлий виказ, як і з боку виховання, так теж вічного забезпечення на Задніпров’ї // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти томах. – К., 2001. – Т.ІІ. – Кн.1: XVI ст. – 2001. – C. 426.

109. Лепявко C. А. Проекти оборони українських кордонів… – P. 575.

110. Tarnowski St. Pisarze polityczni XVI wieku… – S. 549.

111. Наливайко С. Кондиції, подані від Наливайка Його Милоситі королеві // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти томах. – К., 2001. – Т.ІІ. – Кн.1: XVI ст. – 2001. – C. 434.

112. Наливайко С. Кондиції, подані від Наливайка Його Милоситі королеві… – C. 435.

113. Чухліб Т. Семерій Наливайко – ватажок козацьких повстань // Гетьмани Руси-України. – Донецьк, 2012. [].

114. Лепявко C. А. Проекти оборони українських кордонів… – P. 578.

115. Grabowski P. Polska Niżna albo Osada Polska. – Kraków, 1859. – S. 7.

116. Grabowski P. Polska Niżna… – S. 18-19.

117. Grabowski P. Polska Niżna… – S. 53.

118. Grabowski P. Polska Niżna… – S. 9.

119. Лепявко C. А. Проекти оборони українських кордонів… – P. 580.

120. Grabowski P. Polska Niżna… – S. 51, 57.

121. Grabowski P. Polska Niżna… – S. 36.

122. Лепявко C. А. Проекти оборони українських кордонів… – P. 580-581.

123. Votum szlachcica polskiego Ojczyznę wiernie miłującego, o założeniu skarbu rzeczypospolitej i o obronie krajów ruskich, napisane od autora roku 1589. a teraz między ludzi podane. – Kraków, 1859.

124. Kotarski E. Publicystyka Jana Dymitra Solikowskiego. – Toruń, 1970. – S. 159-161.

125. Votum szlachcica polskiego Ojczyznę wiernie miłującego… – S. 11.

126. Votum szlachcica polskiego Ojczyznę wiernie miłującego… – S. 32.

127. Votum szlachcica polskiego Ojczyznę wiernie miłującego… – S. 9.

128. Votum szlachcica polskiego Ojczyznę wiernie miłującego… – S. 30.

129. Votum szlachcica polskiego Ojczyznę wiernie miłującego… – S. 21, 31.

130. Votum szlachcica polskiego Ojczyznę wiernie miłującego… – S. 13.

131. Питання авторства «Трактату» не вирішено однзначно. Аналіз актуального стану розробки питання див.: Kuran M. Marcin Paszkowski – poeta okolicznościowy i moralista z pierwszej połowy XVII wieku. – Łódz, 2012. – S. 54-56.

132. Olejnik K. Rozwój polskiej myśli wojskowej do końca XVII wieku…. – S. 172.

133. [Zadora]. Traktat de offensive bello: abo Uprzejme zuczliwe Wiernego Polaka do wßech Obywatelów Koronnych podanie do Rządu y gotowey potężnośći w Rzeczypospolitej. – Kraków, 1613. – S. D2V.

134. [Zadora]. Traktat de offensive bello… – S. E2.

135. Kupisz D. Wojska powiatowe samorządów Małopolski i Rusi Czerwonej w latach 1572-1717. – Lublin, 2008. – S. 37, 128.

136. Kicki W. Dialog o obronie Ukrainy, y pobudka z przestrogą dla zabiezenia incursiom tatarskim. – Dobromil, 1615. Український переклад брошури здійснив Валерій Шевчук: Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV – XVI століття) та в епоху Бароко (кінець XVІ – XVІІI століття). Книга 1. Література епохи Ренесансу (друга половина XV – XVI століття). Література раннього Бароко (80-ті роки XVI століття – 1632 рік). – Київ, 2006. [].

137. Piśmienstwo staropolskie. – Warszawa, 1964 – T. 2. – S. 318.

138. Кіцький В. Діалог про оборону і побудка з пересторогою для запобігання татарським нападам // Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV – XVI століття) та в епоху Бароко (кінець XVІ – XVІІI століття). – Книга 1. Література епохи Ренесансу (друга половина XV – XVI століття). Література раннього Бароко (80-ті роки XVI століття – 1632 рік). – Київ, 2006. – С. 602.

139. Horn M. Chronologia i zasięg najazdów tatarskich na ziemie Rzeczypospolitej Polskiej w latach 1600 – 1647 // SMHW. – Warszawa. – 1962. – T.VIII. – Cz.1. – S. 13-15.

140. Suwara Fr. Pryczyny i skutki klęski Cecorskiej 1620 r. – Kraków, 1930. – S. 6.

141. Кіцький В. Діалог про оборону… – С. 603.

142. З кінця XVI ст. у польському сеймі точилась дискусія між канцлером Яном Замойським і гетьманом Станіславом Жулкевський, з одного боку, та шляхетськими послами про створення спеціального уряду провент-майстра, який би займався постачанням армії у військовий та мирний час. Канцлер Ян Замойський пропонував ввести таку посаду ще на сеймі 1597 року. Але механізми діяльності нового урядовця не обговорили і сам проект залишився без уваги.

143. Докл. про концепцію польського передмур’я див.: Biernat T. Mit polityczny. – Warszawa, 1989. – 354 s.; Tazbir J. Polska przedmurzem Europy. – Warszawa, 2004. – 215 s.

144. Starowolski Sz. Polska albo opisanie położenia Królestwa Polskiego. – Kraków, 1976. – S. 163.

145. Starowolski Sz. Pobudka abo rada na zniesienie Tatarów perekopskich… – S. 158.

146. Starowolski Sz. Discvrs o wojnie Tureckiej. – B.m.dr., 1633. – S. A3.

147. Starowolski Sz. Discvrs o wojnie Tureckiej… – S. AV.

148. Seredyka J. Sejm… – S. 124.

149. Mazur K. W stronę integracji z Koroną. Sejmiki Wołynia і Ukrainy w latach 1569-1648. – Warszawa, 2006. – S. 138-139.

150. Akta sejmikowe województw Poznańskiego i Kaliskiego. – Tom I. – Część 2. – Poznań, 1962. – S. 31-40.

151. Czaradzki Grz. Pobudka na wojnę Turecka. – Poznań, 1621.

152. Czaradzki Grz. Pobudka na wojnę Turecka… – S. А3V.

153. Gorczyn P. Zelus koronny polskiej, Na złe dziśiejsze obyczaie. – B. m. dr., 1618. – S. A3V.

154. Dyskurs szlachcica polskiego o niektórych punktach, które się na teraźniejszym traktują sejmie. – B. m. dr., 1643. – S. B-BV.

155. Dyskurs szlachcica polskiego o niektórych punktach… – S. C2V.

156. Koniecpolski St. Dyskurs o zniesieniu Tatarów Krymskich i lidze z Moskwą // Pamiętniki о Koniecpolskich. Przyczynek do dziejów polskich XVII wieku. – Lwów, 1842. – S. 301-303.

157. Tomkiewicz Wł. Jeremi Wisniowieckі (1612-1651). – Warszawa, 1933. – S. 150.

158. Брехуненко В. А. Втрачена альтернатива, Поле, Дон. Волга, Яік у зовнішній політиці Речі Посполитої XVI – першої половини XVII ст. [].

159. Majewski W. Płany wojny tureckiej Władysława IV a rzekome przymierze kozacko-tureckie z 1645r. // Przegląd Historyczny. – 1973. – T. LXIV. – S. 271-272, 278-280.

160. Koniecpolski St. Dyskurs o zniesieniu Tatarów Krymskich i lidze z Moskwą… – S. 302.

161. Podhorodecki L. Stanisław Koniecpolski ok. 1592-1646. – Warszawa, 1978. – S. 414.

162. Podhorodecki L. Stanisław Koniecpolski ok. 1592-1646… – S. 413.

163. Флоря Б. Русско-польские отношения и политическое развитие Восточной Европы во второй половине XVI – начале XVII вв. – М., 1978. – С. 72-80.

164. Брехуненко В.А. Московська експансiя i Переяславська рада 1654 року. – Київ, 2005. – С. 130.

Подається за виданням: Пилипенко В. Перед лицем ворога. – К.: 2014 р., с. 55 – 90.