2.7.9.1. Історія деяких родин мешканців Труханового острова
Парнікоза І.Ю.
Родина Гінтовтів. Саме Адам Домінікович Гінтовт був активним розбудовником відпочинку на острові впродовж усієї останньої третини ХІХ ст. Від початку він був міщанином Пінської губернії, але згодом вийшов у купці 2-гої гільдії. Адам Гінтовт зі своєю дружиною Марією Рогацевич був католиком і відвідував київський Олександрівський костел. Та їх син Цезарій, одружившись з православною, відповідно хрестив свого сина Миколу. Після відкриття Свято-Єлізаветинської церкви на острові Микола Цезарійович та його дружина Наталія Йосифівна Островська стали парафіянами цього храму. У ній вони хрестили трьох своїх дітей – старшу Валентину, середнього Михайла та молодшу Анну. Ближче до 1899 р. фінансові справи Адама Домініковича та усієї його родини похитнулися, тож він повернувся у міщанський стан та вимушений був залишити Труханів острів та переселитися на Поділ. Онук Цезарія Адамовича – Михайло Миколайович, – одружився з Вірою Сердюковою. Знайомство було пов’язано з переселенням її батька Михайла Михайловича Сердюкова на Труханів острів. У цей час родина Гінтовтів продовжувала жити на Трухановому острові у будиночку на розі вул. Полтавської та Переяславського провулку № 2/8. В одній частині будинку жили Микола Цезарійович, Наталія Йосифівна, її мати та діти. Інша частина, що до того була нежитловою, стала прихистком для Сердюкових. 17 листопада 1942 р. у 28-річного Михайла Гінтовта та 18-річної Віри Сердюкової народився син Валентин, який став чи не останньою дитиною, яка народилася на острові. Зазначимо, що нащадки Гінтовтів і досі живуть у Києві.
Краснокутські-Ясєви. Машиніст пароплава Іван Петрович Краснокутський був на Трухановому острові одним з перших поселенців. Тут на вул. Деснянській, 5 він завбачливо спорудив для родини просторий будинок, в якому пізніше змогли розмітитися з власними родинами всі 11 дітей. Як згадує Г.Є. Ясєв, на воротах його просторого будинку можна було прочитати «вулиця Деснянська, 5, спадкоємці Краснокутські». Поруч були оселі його братів Миколи та Дмитра. Одна з дочок Івана Краснокутського вийшла заміж за Євтихія Ясєва, сільського хлопця, який втік від батьків з Білорусі шукати щастя у Києві. В 1922 р. у Ясєвих народився син Григорій, який згодом поступив до Севастопольського чотирирічного училища берегової оборони. З початку війни він брав участь в обороні Севастополя, а у серпні був переведений на Тихоокеанський флот. Це врятувало йому життя, адже відомо, що з оборонців Севастополя вижили одиниці. Вся його родина – батько, мати та молодша на два роки сестра Галина залишилися на острові, а після знищення німцями селища на Трухановому переселились до одноповерхівки на на Подолі. З налагодженням у Києві мирного життя Євтихій Лук’янович працював сторожем на водній станції Палацу піонерів (колишній яхт-клуб). А його син – Григорій повернувся до Києва і з 1991 р. очолив раду Київського міського історико-патріотичного клубу “Пошук”.
Рис. 2.7.9.1.1. Георгій Євтихієвич Ясєв – багаторічний голова ради Київського міського історико-патріотичного клубу “Пошук”
Рис. 2.7.9.1.2. Мешканці Труханового острова на човні під час повені. На другому плані дерев’яний будинок з прибудовами та паркан
Нежинські-Шараї. В 1880-і рр. на Трухановому острові оселився, влаштувавшись механіком на одному з пароплавів 2-го товариства пароплавства по Дніпру, колишній варшавський міщанин Олександр Петрович Нежинський.
Рис. 2.7.9.1.3. Леонід та Галина Шараї під час повені на Трухановому острові, 1939 р. за (Ковалинським, 2008)
Рис. 2.7.9.1.4. Галина Шарай на риболовлі, 1940 р. за (Ковалинським, 2008)
Рис. 2.7.9.1.5. Колісний буксирний пароплав на Дніпрі біля Києва, 1920 рр. ХХ ст. За (Малаков, 2005)
Рис. 2.7.9.1.6. Труханівці під час повені 1929 р. Коли вулиці перетворилися на канали, найцінніше – в човні!
Доволі гострою була на острові житлова проблема. Вирішувати її службовці пароплавства мали власними силами. Зважаючи, що вони зазвичай давали хабара 3 руб. наглядачу на острові і таємно уночі займали землю, і, забиваючи кілочки, будували хоча б будку. Адже офіційно зводити житло заборонялося. Будинок Нежинського був зведений 1900 р. на вул. Матвіївській № 8. Слідом за ним на острові було зведено цілий ряд інших будівель. Надійний на перший погляд будинок, на жаль, осів та розвалився. Проте, ніхто не постраждав. Олександр Нежинський був звинувачений у допомозі полякам 1920 р., що підірвало його сили і 1921 р. він помер. А його дочка одружилася з канівчанином Г.М. Шараєм. В їх родині народилася донька Галина, яка згодом навчалась у Труханівській школі № 100. Її батько помер 23 вересня вже у окупованому Києві. Деякий час вона працювала на заводі «Керамік», але під загрозою вивезення до Німеччини змушена була переховуватися на Трухановому острові. Тут німців не було, але загроза могла прийти від своїх поліцаїв.
Рис. 2.7.9.1.7. Є.Л. Томаров оповідає про минуле Труханового острова. Фото Парнікози І.Ю.
Рис. 2.7.9.1.8. Леонід Костянтинович Томаров біля свого будинку на Трухановому острові, за (Ковалинським, 2008)
Томарови. Ще однією корінною труханівською родиною були Томарови. Штурман далекого плавання дворянин Костянтин Миколайович Томаров перебрався з Одеси до Києва, а після народження 1894 р. сина Леоніда перебрався жити на Труханів острів (Ковалинський, 2009).
На день народження Леоніда одна заможна людина з Одеси, яка підтримувала Костянтина Миколайовича Томарова прислала вітання «Милостивий Государь! Не можу приїхати на народження твого сина, але висилаю тобі 125 рублів» (зі слів Є.Л. Томарова, за диктофонним записом автора, 03.07.2010).
Рис. 2.7.9.1.9. Леонід Костянтинович Томаров – досвідчений річковик з юними наступниками на Трухановому острові
Рис. 2.7.9.1.10. Посвідчення юного річковика Євгена Леонідовича Томарова свідчить що він пройшов підготовку в управлінні двигуном
Оселя Томарових була поблизу Гінтовтів на вул. Полтавській № 4. Потім займали половину будинку на Переяславському провулку, що належав Федору Кравцову. З часом Леонід пішов стопами батька та став капітаном дніпровського пароплавства. Двадцять шостого січня 1924 р. у Томарових народився син Євген (голова земляцтва Труханового острова). Серед пароплавів, на яких ходив Леонід Костянтинович Томаров, були «Чечерін», «Чекіст» та інші. З перших днів війни був мобілізований і відправлений на головну базу Чорноморського флоту – Севастополь, де і загинув 3 липня 1942 р. Весною 1941 р. його син Євген перейшов у дев’ятий клас своєї «труханівської» середньої школи № 100. Втім, шкільні роки закінчилися достроково. Невдовзі після 22 червня хлопців викликали до військкомату і направили до ополчення на річку Ірпінь. Тут вони два тижні працювали на побудові протитанкових укріплень, після чого їх відвезли до Києва. Через три дні знову за повістками всіх зібрали у 124-й школі на Подолі й відправили попутним транспортом чи своїм ходом на Донбас. Та для роботи на шахтах, як планувалося, вони не підійшли, бо ніхто з новоприбулих школярів ще не мав 18 років, тому їх розвезли допомагати у колгоспах. А коли східна Україна опинилася під окупацією, то вони самотужки пробивалися назад до Києва. На Трухановому острові Євген Томаров влаштувався працювати на верфі, де німці організували виробництво катерів та човнів для потреб своєї армії. З цим пощастило, адже зберігалася стара довідка про те, що хлопець раніше був юним річковиком і мав практику з двигунів внутрішнього згоряння. Робота на верфі, як транспортному підрозділі, допомогла уникнути відправки до Німеччини. Як вказувалося раніше, Є. Томаров приймав участь у підпільній роботі. Труханів острів він залишив у зв’язку зі спаленням поселення на ньому німцями у вересні 1943 р. (Ковалинський, 2009).
Цікаво, що дядько Є.Л. Томарова – царський офіцер, герой 1914 р. Горчинський Богдан Леонтієвич, у 1920 р., коли всі не задоволені радянською владою мали можливість залишити країну, поїхав до Польщі. Звідти він вже не писав. Аж 1941 р. прийшло повідомлення на острів, що він загинув у Катині (Katynska zbrodnia, 1939 ).
Осинські-Шарафани-Грошикови – це ще одна труханівська родина. Механік пароплава «Воєвода» Йосиф Романович Осинський ще 1902 р. придбав на Трухановому острові ділянку, спорудив будинок та оселився разом з родиною. У нього було шестеро дітей. Коли його дочці Марії виповнилося 18 років, вона вийшла заміж за 33-річного поштового службовця, дворянина Антона Павловича Шарафана. Вінчалися вони 10 листопада 1914 р. в Єлизаветинській церкві на острові. Згодом мали доньку Лідію. На Трухановому острові Шарафани мешкали на розі вулиць Дніпровської та Прип’ятської, а напроти на вул. Прип’ятській № 11 жила родина капітана пароплава Данила Артемовича Грошикова – він сам, дружина та четверо дітей. Лідія Шарафан тягнулася до старших Грошикових, вони багато часу проводили разом, то в одному домі, то в іншому. Згодом вона стала дружиною Андріана Даниловича Грошикова і прослідувала за чоловіком у льотну частину, де вони служили разом всю другу світову війну. А рідні Грошикових залишалися на Трухановому острові. Антон Павлович Шарафан у 60 років копав окопи під Житомиром у 1941 р., потім з іншими повертався до Києва. В 1943 р. помер Й. Р. Осинський. Втім, смерть загрожувала йому, ще 1918 р., коли озброєні бандити, які грабували крамничку біля Єлизаветинської церкви, ледве його не вибили, його врятував ціною свого життя син Віктор.
Рис. 2.7.9.1.11. Труханів острів під час повені 1929 р. Дерев’яні будинки з двоскатними дахами були побілені
Рис. 2.7.9.1.12. Труханів острів під час повені 1929 р. Добре помітний ґанок дерев’яного будинку на палях
Бондаревські-Кужентські. На Трухановому острові вперше оселився Петро Дмитрович Бондаревський на Звенигородській вулиці, де у будинку на півтора розмістив свою велику родину. Його дочка Тетяна народилася вже на острові у 1908 р. На Трухановому острові Тетяна познайомилася з поляком Тадеушем Кунжентським, родина якого переселилася з Польщі до Києва у 1904 р. Тут на острові він винаймав собі житло. Тетяна Петрівна та Тадеуш Янович одружилися у 1936 р. і оселилися разом з батьками дружини на острові. Їх дочка Людмила Тадеушівна отримала у спадок від батька, який добре малював та захоплювався фотографією, фото Труханового острова, образи її дитинства.
Бондаревські-Кужентські були споріднені з родиною майбутнього Героя радянського Союзу Олексія Стахорського (Ковалинський, 2009).
Інші родини. Степан Піроженко народився 1916 р. Підлітком працював мотористом катера. Доставляв на острів все, що просили. Бувало, Дніпро вже покриється кригою, а він везе у місто хворого. За справжню людяність та чуйність Степана поважали дорослі та діти (Ясев, Воронцов, Тайна Труханового острова, архів В.І. Дзівалтовського). Поруч жили на Трухановому родини Внукова та Стахорського і добре ладили поміж собою. Товаришували їх діти. Щоправда, Олексій був на три роки молодшим, і Михайло дбав про нього. Хлопці пішли у Труханівську фабрично-заводську семирічку № 100. Михайло згодом пішов працювати слюсарем на «Арсеналі», а Олексій – токарем на Трикотажній фабриці ім. Рози Люксембург.
Рис. 2.7.9.1.13. Труханівець П. Стахорський (перший зліва), Микола Бондарівський (?), Володимир Стахорський, за (Ковалинський, 2008)
Рис. 2.7.9.1.14. Олексій Стахорський – труханівець, майбутній герой Радянського Союзу, 1937, за (Ковалинський, 2008)
На Трухановому острові мешкав і майстерний лоцман Степан Голубовський. Його син Михайло працював слюсарем на судноремонтному заводі. В 1930 р. він одружився на міській дівчині Катерині Абдуловій, мав дочку. Аж 1936 р. виконуючи термінове завдання, довго працював у крижаній воді, захворів та помер. На третій рік після смерті чоловіка Катерина вийшла заміж за Абрама Львовича Купермана, який був завідуючим плодово-овочевою базою. Восени 1941 р. він загинув у Бабиному Яру, а його дружині та донці вдалося в останній момент залишити колонну євреїв, ще й врятувати одну з приречених жінок.