Шевченко

Богдан-Ігор Антонич

(10.3.1861 – 10.3.1936)

Не пишний монумент із мармуру Ти залишив по собі,

коли туди відходив, звідкіля немає вороття.

За бронзу й мідь тривкіше слово – і, як завжди, сонце сходить,

і не цвітуть свічок лілеї молитвами забуття.

Не тихне сторож вишні – соловейко – в місяця пожарах,

дівчата не вмовкають, і зозулиним весіннім чарам

все піддане. Земля, і на землі закон зростання й крові.

Змінливість вічна і тривка незмінність прав і справ.

Країна, що над нею місяць грає, як і грав,

волошково, пшенично, черешнево, вільхово, вербово.

Не тихне клик чаїний над лиманами, що в них заснули

вітри завмерлих бур, немов стяги потоплених човнів,

де сплять сповиті у китайку, у червону, дні минулі,

і море морщить хвилі, наче людські чола наглий гнів.

Це Ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,

ми виросли у спадщині Твоїй, як в сяйві сонця листя:

у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.

Твоє наймення, мов молитву, кладемо на стяг,

бо знаємо, що, мов тавро, понесемо в життя

печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі.

Подаємо за першопублікацією: Життя і знання. – 1936. – Ч. 3, березень. – С. 65. Поруч – портрет Т. Г. Шевченка (дереворит В. Касіяна).

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 312 – 313.