Золотий лев
Юрій Федькович
Ой леліяла ‘го, колисала,
В щовкове пір’є спати клала,
Волоськов піснев ‘го коїла,
Росов дунайськов ‘го поїла.
А як поїла, говорила:
«Ой синку мій, дитинко мила,
Рости ми буйний, як то синє море,
Рости ми красний, як ті чорні гори,
Рости хороший та гойний,
Як Сокіл, батько твій покойний».
Ой так казала бідна вдова
Та зашуміла, як дуброва;
Та все шуміла, щебетала
Над своїм сином, що одного мала.
Аж виріс козак Соколович,
Хороший, красний, як попович.
Гой ріже тамбор в три набати:
Задумав цісар бранку брати,
Ой та не мало, та й не много,
Лиш триста тисяч без одного,
А все хлопці, а все руські,
Під канони під французькі,
А під кулі спижевії,
Під гранати вежевії;
Що де грєне –
Триста гине,
А де гукне –
Серце пукне.
З’їхалися да капітани,
Та майори, та гетьмани
Та до славної до тої
Вербецирки чернівської,
Та стали писати, малювати,
На папери затягати
Соколі очі і чорні брови,
Якого роду, якої мови.
Та й писали, порошили, –
Того взяли, того лишили.
Аж Соколович, вдовин син,
Під цісарський став аршин;
А вербецирник не може вдати –
Козацьку вроду написати;
А гетьман крикнув на жовніри,
Що стояли коло міри,
Аби за хвильку, за годину
З цісарського замку-магазину
Принесли три шаблі, три рушниці,
Сто набоїв, порошниці,
А три кабати з премудреними
Гудзичками а сріберними,
З вилогами, як калина, –
А все для Сокола, Соколового сина…
Гой, та ріжуть тарабанчики,
Маршерують новобранчики,
Новобранчики-соколи, –
Займив цісарь в чисте поле,
На лукаву Італію,
На кроваву баталію.
Ой та немало, та й не много,
Лиш триста тисяч без одного,
А все хлопці, а все руські,
Під канони під французькі,
Круто-руто поверчені…
Новобранчики засмучені:
Бо де грєне –
Триста гине,
А де гукне –
Серце пукне.
А вдова-мати так казала,
Не казала – щебетала:
«Ой синку мій, єдинчику мій, соколе,
Пігнав тя цісар за кордун у поле.
Але я пійду хата від хати
Та й буду прясти, запрядати;
Ой буду прясти темненької нічки,
Та й буду прясти не ївши, без свічки,
Аби лиш грошики збити,
За тебе, синку, заплатити
У цісаря молодого –
Чи схоче мало, чи схоче много.
А ви, кроваві мої пальчики,
Розпадайтеся на кавальчики,
А кождий кавальчик на три часті,
Аби-то багато, багато впрясти,
А впрясти тоненьку, як щовк, прєжу,
Бо тото, ой тото за мого,
За мого сина молодого!
Хоть очі плачуть – я ще добре виджу».
Так казала бідна вдова,
Та зашуміла, як дуброва,
Та й приклонила бідну голов
Під куделев, під мозолов.
Приклонила – не здіймала,
Кроваві ручки нахрест клала.
А у жмені тулить мати
Золотого лева,
Щоби сина викупити,
Сина Соколева.
Примітки
Друк. Вечерниці, 1862, ч. 11, стор. 85.
[Левом називають в коломийських і буковинських горах золотий реньский. – Пояснення в перводруку.]
Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 113 – 116.