З поеми «Квіти-діти»

Юрій Федькович

Ох Боже мій милий, і ти його бачиш.

Як він ся низенько на квіти склонив, –

Та й з ним не затужиш, за ним не заплачеш?

Хіба то не ти му сю долю судив? –

Хіба то не твої кохали го гори,

Ті гуцульські гори, бервінковий край? –

Хиба то не твоє занесло го море,

Де люди не руські, не руський ручай?

Де сонце тя топить, а преці не гріє,

Де вітер тя сушить, а преці не віє,

Де й камінь співає, лиш русин мовчить? –

Ох Боже мій милий, там русину жить?

На добраніч, серце, на ніч,

Доки зорі зійдуть,

Доки білі квіти-діти

Погуляти вийдуть.

Примітки

Друк. Вечерниці, 1862 р., ч. 27, стор. 232.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 121.