Дія друга
Іван Карпенко-Карий
Сад; ганок, клумби, ослони.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14
Ява І
На сцені нема нікого. По хвилі за сценою чуть голоси: «Ми не собаки – і собак краще годують! Може, хазяїн і не знає!» Виходить юрба робочих.
Петро
Ходім до хазяїна, нехай побаче, яким хлібом нас годує Ліхтаренко. А ось і борщ – голощак!
(Показує глечик).
Дем’ян
Нічого не поможе! Краще знімемось отак, як єсть, усі й другі за нами, та ноги на плечі й гайда!
Петро
Не вигадуй! Ніхто не прийме на роботу, а тимчасом Ліхтаренко приведе нас сюди силою.
Дем’ян
Так ми знову покинемо!
Петро.
Тоді посадять! І ми тілько літо прогайнуємо. Ні. Будем скаржитись. Коли хазяїн нічого не зробе, поїдем до начальства. Я ходи знаю. Торік у Чобота було те ж саме.
Дем’ян
Ну і що ж, помогло?
Петро
А все ж таки у борщ почали кришить картоплю, а борошно для хліба сіяти на густіше сито і краще випікати.
Дем’ян
Поки обробились, а після Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслужені гроші та й повтікали, а він тоді й не скаржився, бо йому ковінька на руку: мед собі зоставив, а бджіл викурив з улика. Тікаймо краще, поки ще скрізь робота є.
Ява II
Ті ж і Феноген на ганку.
Феноген
Що за гвалт, чого вам, ідоли, треба?
Дем’ян
(з гурту).
Сам ти ідол!
Феноген
Ану, вийди сюди, хто то сміливий обзивається?
Дем’ян
(з гурту).
Вчені. Зачинщика хочеш? А дулю? Краще ти йди в гущу, то, може, розм’якнеш.
Петро
(до гурту).
Та цитьте!.. Діло є до хазяїна. Викличте хазяїна.
Феноген
Що за бунт, чого вам треба?
Всі
Хазяїна!
Феноген
Та не кричіть так, бодай вам заціпило! Хазяїн в городі.
Петро
Ну, то хазяйка, може, є?
Феноген
Хазяйка у вас на кухні є.
Петро
Нам пані хазяйку викличте.
Феноген
А бодай ви не діждали, щоб я для вас пані хазяйку тривожив, вони у нас хворі.
Дем’ян
(з гурту).
Бреше, старий пес!
Феноген
Щастя твоє, що я не чую добре, що ти там варнякаєш.
Дем’ян
(з гурту).
Бодай же тобі так заклало, щоб ти й зозулі не почув!
Феноген
Виходь сюди! Виходь! Я тобі покажу, як такі слова говорить…
Петро
Які слова? То вам почулось, ви ж глухі, дядюшка.
Дем’ян
(з гурту).
Глухий, як «дай», а «на» він добре чує!
Феноген
Гайда на роботу!
Всі.
Хазяйку давай!!
Ява III
Ті ж, Марія Іванівна і Соня.
Марія Іванівна
Що тут таке?
Феноген.
Бунт! Гей, Харитон, махай за Ліхтаренком!
Петро
Цитьте всі!
(Виходе вперед).
Ніякого бунту, пані хазяйко, ми не робимо, а тілько просьба до хазяїна, а як хазяїна нема, то до вас. Гляньте, яким хлібом нас годують, гляньте, який борщ нам дають!
Соня
(взявши хліб).
Боже мій! Мамо, невже це хліб? І такий хліб у нас люде їдять?
Марія Іванівна
Я не знаю, доню, перший раз бачу. Мені до цього нема діла!
Петро
Згляньтесь, пані і панно! Хіба це хліб? Це потембос! Пополам з половою, поки свіжий, то такий глевкий, що тілько коники ліпить, в горло не лізе, заліплює пельку; а зачерствіє, тоді такий твердий, як цегла, – і собака не вкусе.
Дем’ян
Таким хлібом можна з пушки-маркели стрілять у неприятеля!
Соня
Мамо!
Марія Іванівна
Я не знаю…
Соня
(до Феногена).
І ви, Феноген, не знаєте, і ніхто не знає? Чого ж ви мовчите?
Феноген
Це не ваше діло, Софіє Терентіївно!
Соня
Як не моє діло? Як ви смієте так казать? У мене все тіло труситься від жаху, що у нас таким хлібом годують людей; може, й тато не знає, а на нього будуть говорить, що велить таким хлібом годувать робочих; зараз мені йдіть і веліть, щоб хліб був хороший. Я сама буду ходить на кухню… Я не знаю, як його зробить, щоб він був добрий, але я розпитаю, навчуся, я не дозволю, щоб так людей у нас годували!!!
Всі
Спасибі вам, панночко!
Петро
Пошли вам боже щастя, що ви заступаєтесь за нас. А ось борщ, гляньте: сирівець зварять, посолять, замнуть пшоном – і готово! Ані бурячка, ані картоплі в ньому нема.
Соня
Я все зроблю, щоб вас годували краще!
Всі
Спасибі!
Ідуть. З гурту: «Добра душа, а старий чорт язика прикусив».
Вийшли.
Ява IV
Феноген, Марія Іванівна і Соня.
Соня
(до Феногена).
Зараз прикажіть, щоб на завтра і хліб був хороший… Мамо, що йому треба, щоб він був хороший?
Марія Іванівна
Треба сіять. Це несіяний, і зерно було нечисте.
Соня
(до Феногена).
Щоб чистили, щоб сіяли і в борщ щоб картоплю і буряки клали!
Феноген
Як тато приїде, то ви йому скажете, я не смію перемінять його приказу.
Соня
Неправда, неправда! Я не вірю, щоб тато приказував так людей годувати! Мамо! Скажіть ви своє слово!
Марія Іванівна
Я не знаю, дочко, я до економії не мішаюсь.
Соня
Мамо, голубко, треба мішатись, бо люде нас прокленуть! У нас стілько всякого хліба, як води в морі, і весь хліб люде заробляють, вони повинні їсти за свою працю найкращий хліб! Аджеж так, мамо?!
Марія Іванівна
Так, дочко, тілько я не знаю… А от і тато приїхав!
Феноген
(про себе).
От він тобі, щеня, покаже хліб!
(Іде назустріч)
Ява V
Пузир несе покупку. Феноген, поцілувавши його в руку, бере покупку. У Пузиря борода підстрижена і видно на шиї орден.
Марія Іванівна
Не говори, дочко, про хліб, може, тато з дороги гнівний, а ми виберем час і скажем йому.
Соня
Не можу, мамо, ждать! Треба зараз говорить, щоб люде завтра їли і добрий хліб, і кращий борщ!
Пузир
Здорові були! Грієтесь на сонечку, ну й я посидю з вами.
Соня
(цілує його в руку).
Як вам їздилось, таточку?
Пузир
Нічого, добре.
Марія Іванівна
Що це ти зробив?
Пузир
А що?
Марія Іванівна
Бороду підрізав, чи що?
Соня.
І справді… Для чого ви, таточку, підрізали бороду?
Пузир
Для чого підрізав? Ха-ха-ха! Хіба ви нічого не бачите?
Соня і Марія Іванівна
Ні, нічого!
Пузир
Ото сліпі! Так гляньте сюди.
(Показує на шию).
Що це?
Марія Іванівна
Хрест!
Пузир
Хрест! Та який хрест?
Соня
Орден.
Пузир
Станіслава другої степені на шию!
Феноген
(підходе)
Дозвольте поцілувать!
Пузир.
Цілуй!
Феноген цілує орден.
Получив награду за приют.
Марія Іванівна і Соня
Поздоровляємо! Поздоровляємо!
(Цілують).
Марія Іванівна
А все ж таки я не розумію: для чого ти бороду попортив?
Пузир
Ніколи ти не догадаєшся, все тобі треба в рот покласти. Орден на шию – розумієш?
Марія Іванівна
Розумію і бачу, що на шиї…
Пузир
Тепер і ти бачиш, і всяке побачить, що на шиї орден: а як була довга борода, то закривала, і ніхто б не побачив! Для чого ж його носить, коли його не видко? Прийшлося підрізать трохи бороду. Розумієш?
Марія Іванівна
Тепер розумію, – щоб видко було орден!
Пузир
Так. Ну, а як вам здається: личить мені орден?
Марія Іванівна
Боже, як гарно, зовсім другий чоловік!
Феноген
Так наче ісправник!
Пузир
Ха-ха-ха! О, я й забув.
(Показує пакунки).
Це тобі, доню, на плаття купив. Будучи оце в городі, зайшов по ділу в магазин до Петра Тимофійовича… От де торговля, так торговля: людей, людей – протиснутись не можна… п’ять магазинів, гуртовий склад – і скрізь повно купця.
Марія Іванівна
Щасливий Петька!
Пузир
Еге… І в магазині зустрівся я, знаєте, ненароком, з начальницею гімназії, купувала своїй дочці на плаття і причепилася, щоб і я тобі купив такого самого. Якесь дуже новомодне, каже, розхватають, а я, каже, хочу, щоб у Сонічки було таке саме плаття! Вона тебе дуже любить. Найкраща й найрозумніша, каже, моя воспитаниця!
Марія Іванівна
А як же не краща, коли по скінченню дали золоту мендаль!
Пузир.
Петрушка!
Входе хлопець.
Візьми і віднеси в кімнату. Ми потім роздивимось.
Хлопець бере у Феногена покупку і пальто та й несе у хату.
Соня
Спасибі, тату!
(Цілує його).
Пузир
(гладить її по голові).
Розумна головка!.. Ну, що ж тут нового?
Феноген
Все благополучно.
Пузир
Слава богу!
Соня
Ні, тату, не все благополучно!
Пузир
А що ж тут сталось?
Соня
(подає йому хліб).
Гляньте!
Пузир
(розглядає).
Хліб!
Соня
І таким хлібом, тату, у нас робочих годують!
Пузир
Скрізь у хазяїнів, по всіх ікономіях, дочко, однаковий – отакий, як бачиш!
Соня
Нехай другі годують, чим хотять! Це не може буть для нас зразком! Таким хлібом гріх годувать людей, тату!
Пузир
Робочого чоловіка не можна, моя дитино, нагодувать іншим, білішим хлібом: він буде раз у раз голодний. Робочий чоловік, мужик, не любить білого хліба, бо він і не смачний, і не тривний. Оце самий настоящий хліб для робочих! Питательний, як кажуть лікарі!
Соня
Та це не хліб, тату, це кирпич!
Пузир
Бог зна що вигадуєш! Якого ж ще хліба треба?
(Хоче одламать – не ламається, хоче одкусить – не вкусе).
Соня
Бачите: ні вламать, ні вкусить!
Пузир
Треба розмочить!
Соня
Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлібом. Не дурно казали в гімназії, що у нас людей годують гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде мило, життя моє буде каторгою!!
Пузир
Ну, годі, годі! Заспокойся. Я звелю, щоб харчі були кращі. Іди проходись по садочку, заспокойся, заспокойся! Стара, йдіть удвох…
Соня і Марія Іванівна пішли в палісадник і зникли в саду.
Ява VI
Пузир і Феноген.
Феноген
Поки ще казенного назначать, а ми вже діждалися свого інспектора… Біда!
Пузир
Ліхтаренко таки дуже вигадує на хлібові. По відомості, певно, показує чистий, а дає – бач який. Справді не вкусиш! Та й не час тепер таким хлібом годувать: ще покидають робочі, возись тоді з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хліб можна давать тілько з першого сентября, як обробимось: тоді половина строкових не видерже, повтікає, а жалування зостанеться в кишені… Отак, скажи йому, розумні хазяїни роблять! Перекажи зараз Ліхтаренкові, щоб такий хліб давав тоді, як одробимось, а тепер нехай годує краще і в борщ картоплю нехай дає. Розтривожили мені дитину!..
Феноген
Ага! А я казав: Соня це вам не Катя! Та мовчала до смерті, а цю не переможеш, що захоче, те й зробе!
Пузир
У мене вдалась!
Феноген
Ні, не те… гімназія, золота мендаль… От і вийшов інспектор!
Пузир
Ну, нічого бурчать! Роби, що велю!
Феноген
З такою нічого не зробиш. Не піде вона за Чобота, а піде за кого схоче.
Пузир
Не твоє діло!
Феноген
(ідучи).
Гімназія, золота мендаль – от і діждались, нажили інспектора!
Ява VII
Пузир
(сам).
Нема вже у мене того духу, що колись: постарів, полохливий став. От прийняв від Петьки Михайлова дванадцять тисяч овець, восени чистої прибилі двадцять тисяч, а тривожусь. Нема-нема та й подумаю: а що, як Петька вскочить у злосні! Не такий же й Петро, щоб ускочить, це ідол в комерції, а тривожусь… Постарів, полохливий став!.. Перше йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору, а тепер такий пустяк тривожить! Знову, дочка тілько сказала, що над нею сміялися в гімназії, і мене аж у серце кольнуло. Люде знають про мене більш, ніж я думав… Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав між люде виходить, і треба оглядатись: що люде скажуть. І без людей погано, і з людьми погано… Не можна інакше (помацав орден), кавалер!
(Пішов).
Ява VIII
В палісаднику показуються Марія Іванівна і Соня. Соня з лійкою.
Соня
Я заспокоїлась, мамо; буду поливать квітки, полоть грядочки, а ви йдіть – одпочиньте.
Марія Іванівна
Дитино моя кохана! Від розмови з тобою я бадьоріша стала, ніж зранку. Ти така смілива, така розумна та так гарно говориш, що я, слухаючи тебе, молодію. І я така була, доню, не думай собі! А життя, знаєш, помалу перекрутило! Ми були так собі хазяїни, з середнім достатком, а тепер – де воно й набралось? Правда, тридцять п’ять літ працювали, сильно працювали. Ми, дочко, ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна! А от ти інакше дивишся… може, й твоя правда! Піду ж я справді, поки до обіда, дещо перегляну (пішла), поштопаю, полатаю.
Ява IX
Соня
(сама).
Боже, як важко було на душі! А от тілько перший ступінь зробила і легко стало, мов крила виросли! Тепер буду слідкувать, буду на кухню ходить, буду з татком скрізь їздить, щоб усе бачить, щоб усе знать – як воно робиться… Таке велике хазяйство і все мені достанеться одній, а я не знаю нічого, не знаю, де тут зло, і не можу нічого зробить доброго… Ой боже мій! Це ж Іван Миколайович!
Ява X
Соня і Калинович.
Соня
Іван Миколайович! От спасибі! Яким вітром?
Калинович
Південним, теплим! Доброго здоров’я та боже поможи!
Соня
Спасибі! Сьогодня табель, здається?
Калинович
І празник для мого серця! Як же поживаєте, сільська обивателько?
Сідають на ослін.
Соня
Ох, не питайте! Тяжко було через те, що не знала, що робить і як робить… І тілько сьогодня випадково наскочила на стежку, і стало радісно! Тепер радість моя ще виросла стократ, бо бачу вас, мій дорогий учитель, і можу з вами поділитись своєю радістю.
Калинович
І я радію, що бачу вас в такім яснім настрою. Ну, а після цієї передмови розкажіть, яке ви найшли тут діло?
Соня
Знаєте, Іван Миколайович, я задихалась перед цим великим хазяйським колесом; воно так страшно гуде і так прудко крутиться, що мимо мене пролітали, мов у сні, самі тяжкі враження, і я навіть не могла розібратись ні в чім, а тілько серцем чула, що тут навкруги мене робиться неправда, зло; а поправить, зупинить зло – несила, бо нічого добре не розумію! Тепер попала на стежку. І от перше всього взяла собі задачу: слідкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далі, я увійду і в саму суть.
Калинович
І суть задавить вас! Вона далеко страшніша, ніж те невидиме колесо, що так лякало вас! Скажу вам, що тепер єсть інтелігентні, чесні хазяїни, сильні духом, котрі борються з старою закваскою в хазяйстві, бажаючи постановити правдиві відносини між хазяїном і робітником, але не знаю, чи їм це удасться! Таких борців ще мало, правда, тілько не вам ряди їх поповнять!.. Бог з ним, з хазяйством: трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда! Краще ходім поруч зо мною на корисну працю в школі. Правда, що й там трудно теж, а все ж таки ми труднощі переборем – на те є биті шляхи – і будемо між молоддю насаждать ідеали кращого життя! Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!.. Простіть мене, Софіє Терентіївно, я забув, що ви вже не воспитаниця, і читаю вам лекції…
Соня
О, ви воскрешаєте у моїй пам’яті дні першого знакомства… Я прийняла всі ваші ідеали і жажду, і шукаю, де мені їх до життя прикласти… А от і шлях ви показали, і поведете сліпу…
Калинович
А поки ми підемо своїм шляхом, добре і те, що ви задумали робити. Тілько я не думаю, щоб вам це удалось. Тато не привик до тих ідеалів, які ви будете йому у вічі тикать; у вас щохвилини буде непорозуміння, сварка… Ну, що робить? Це переходний ступінь; ви ж, певно, казали татові й мамі про наше власне діло? Що вони?
Соня
Мама зна і рада, а татові ще не казали. На татові іменини ви приїдете і самі побалакаєте. Та ще захопіть Золотницького, тато буде рад. Петро Петрович має на тата вплив… А тілько ви не бійтесь нічого: я вас не зрадю – от моя рука!
Калинович
(цілує руку).
Рука сильна, і опертись на неї можна. А як тато не згодиться?
Соня
Тоді я приїду в город і ми повінчаємось та й годі!
Калинович
Браво, рішеніє радикальне!
Соня
Ходім же поки що у хату. Я вам заграю, а ви заспіваєте, а тато любе спів.
Калинович.
Ходім.
Ідуть.
Я буду так співать, щоб ти… щоб ви…
Соня
Ну, ну, вже не поправляйся, говори «ти», для мене це приятно.
Калинович
Щоб ти у кожній ноті чула моє до тебе щире кохання!..
Соня
Отак саме і я буду акомпаніровать. А старі наші будуть таять! Музика до всякого серця і до всякої душі однаково говорить своїм улесливим, чарівним язиком!
Пішли.
Ява XI
Ліхтаренко і Феноген (за сценою).
Феноген
Ой-ой-ой!
Ліхтаренко.
Ой-ой-ой!
Вийшли.
Феноген
Я вас не боюся!
Ліхтаренко
І я вас не злякаюсь!
Феноген
Побачимо!
Ліхтаренко
Побачимо!
Феноген
Що ви мені можете зробить?
Ліхтаренко
А ви мені що? Я не Зеленський.
Феноген
Я? Ха! Я дещо знаю. Скажу – і полетиш!
Ліхтаренко
І я дещо знаю. Скажу – і зостанусь, а Феногенові в потилицю!
Феноген
Ти про мене нічого не знаєш худого.
Ліхтаренко.
І ти про мене нічого не знаєш.
Феноген
А за буряки!
Ліхтаренко
А за валахи!
Феноген
Що – за валахи? Що? Ну, скажи!
Ліхтаренко
Перше скажи за буряки, а я починать не хочу.
Феноген
А хто при здачі буряків взяв з завода п’ятсот карбованців?
Ліхтаренко
Я взяв. Та не докажеш, не в ті взувся! А ти взяв за валахи з купця по гривенику від валаха – двісті рублів, і я докажу, бо маю лист від Крячковського!
Феноген
Я не брав – він сам дав.
Ліхтаренко
Еге! Не вмер Данило, то болячка вдавила! Слухайте, Феноген Петрович! Ви не сваріться зо мною, бо наскочила коса на камінь. Я не з тих, що бояться! Ні! Так і знайте. Беріть – я вам не заважаю, не заважайте й мені! Я не візьму по-дурному, а перше зроблю хазяїнові користь, а потім і себе не забуду… Краще зробимо між собою договор: брать, де дають і де можна, а на менших звертать! От ви хотіли вигнать Клима – так і треба, щоб замазать очі за валахи, бо й він дещо знає, – тілько вам це не удалося; хотіли нашкодить за пшеницю мені, та нашкодили Зозулі… Бо ви чули дзвін, та не знаєте, відкіль він, постаріли, нюхало зіпсувалося! За пшеницю я взяв теж п’ятсот рублів, по півкопійки з пуда, ану, докажіть… То-то! А якби ви були в компанії зо мною, то я взяв би по копійці і вам дав би триста карбованців, а хазяїн взяв би не сорок тисяч чистоганом, а тридцять вісім… Чого ж йому ще? Дай боже повік! Що, хіба неправда?
Феноген
Правда!.. Дивлюсь я на тебе і думаю: де ти такий узявся? От вік прожив коло таких діл, де кожний день одним великі бариші, другим гроші, а третім, як кажуть, шиші, а такого ідола, як ти, не бачив! Ми хоч крились і криємось, а ти говориш про те, що взяв чи вкрав, немов кому добро зробив!!!
Ліхтаренко
А як же б ти думав? Що то за слово – украсти? Украсти можна тілько коняку, вола і все те, що є живого і що готове вже лежить на своєму місці. Я нічого такого не беру, не краду – боже сохрани! Я так роблю: щоб все те, що є в хазяїна, було ціле і щоб мені була користь! Це комерчеський гендель! От я одберу від мужиків оброчну казенну землю, візьму наділи в оренду, і мужики, оставшись без землі, будуть робить на нашого хазяїна, як кріпаки! Та щоб від такого комерчеського генделя не мать користі? Тоді б я лічив себе посліднім дурнем! Хазяїн хоче заробить, і я хочу заробить! Всі рвуть, де тільки можна зірвать, а я буду дивиться та завидовать, як люде багатіють? Я не такий! Завидують тілько недотепи!
Феноген
І розумно, і правдиво! І де ти такий узявся?
Ліхтаренко
Хазяїни викохали! Бачите, колись, кажуть, були одважні люде на війні, – бились, рубались, палили, голови котились з плеч, як капуста з качанів; тепер нема таких страховин і вся одвага чоловіча йде на те – де б більше зачепить!.. Колись бусурманів обдирали, а тепер своїх рідних! Як на війні нікого не жаліли, – бо ти не вб’єш, тебе уб’ють, – так тут нема чого слини розпускать: не візьмеш ти, то візьмуть з тебе!
Феноген
Ну, поцілуємся і будемо товаришами!
Цілуються.
Ліхтаренко
Так краще! Знайте, що Петька Михайлов дуту свою торговлю і все хазяйство хоче зірвать міною банкротства. Банкротство – комерчеський гендель! Цим способом він обікраде багато людей, а сам наживе мільйон! Мені вже відомо, що і наш хазяїн взявся йому помагать і переганяє на свої степи дванадцять тисяч овець. Куртц – «еті нікогда!», бо він дурень, а ми – «еті всегда!». При салганах будете ви – не ловіть же гав. Коли перше брали копійку, беріть десять! Жалітись не будуть, нема куди: тут вор у вора краде! Коли що треба, я поможу, зате ж, що б я не зробив, – помагайте! Що б ви не почули: кому і скільки я дав одступного на торгах за оброчну казенну землю, за скілько я підкупив полномочених і всю громаду віддать свої наділи в оренду, – не ваше діло!
Феноген
Я і сліпий, і глухий, і німий: роби як хочеш, та мене не забувай.
Входе Зозуля
Ява XII
Ліхтаренко, Феноген і Зозуля.
Зозуля
До речі, я вас тут обох застав! Ви, Феноген Петрович, хазяїнові наговорили, а Порфирій Аристархович не заступились, і я зістався осоромлений невинно і без хліба!
Феноген
Тебе покарано для приміру, щоб другі бачили кару і боялись! А без страху – один візьме, другий візьме, потім розореніє; а ми всі хліб коло хазяїна їмо… Бережи хазяйського добра, як ока: гріх великий потай брать з економії.
Зозуля
Так я ж не брав, бога бійтесь!
Ліхтаренко
То хтось другий взяв; з пальця ж не висмоктали?!
Зозуля
То я за другого повинен страждать?
Ліхтаренко
А так. От тепер тебе розщитали, гріх покрився, все затихло, і хазяїн заспокоївся, не буде гризти других. Потім, може, ще що пропаде, скажуть: Зозуля взяв, а тебе вже нема, і знову тихо і для других полегкість. Тут колесо так крутиться: одних даве, а другі проскакують!
Зозуля
У мене волосся на голові піднімається від ваших речей. Невже вам ні крихти не жаль мене, моєї честі і моєї сім’ї? Я ж нічого не взяв, і ще навіть не навчився красти, бо тілько торік з земледільчеської школи вийшов. Ви ж цим псуєте навік в моїм житті шлях, мене ніхто не прийме на службу!
Феноген
Приймуть! Ні доброго, ні злого атестата тобі не дадуть; публікації об тім, за віщо тебе розщитали, нігде не буде, то й місце, бог дасть, найдеш собі! Тілько раю тобі: служи чесно, не паскудь своїх рук, то й ця вина тобі проститься; коли ж нас хто запитає: чого розщитали? – то і ми скажемо: сам не захотів!
Зозуля
То це й уся порада? То й хазяїн те саме скаже?
Феноген
Хазяїн сам сказав – розщитать тебе.
Зозуля
Боже мій, боже мій! Що ж я татові скажу, що мати подума? Вони раділи, бідолахи, що я на хорошому місці, що буду їм помагать і менших братів вивести в люде, і на тобі – прогнали, прогнали ні за що, а кажуть: украв! Боже мій! Я украв! Та скоріше б у мене рука відсохла, ніж протягнулась до чужого, скоріше б мозок мій висох в голові, ніж прошептав мені думку украсти! Невже ні в кого з вас не поворухнеться серце жалем на мої правдиві слова, що я так щиро вам кажу?
Ліхтаренко
Так говорять усі, кого приструнчить лихо. Звідкіль же мірку взять, щоб нею змірять, що те, що ти говориш, – правда?
Зозуля
З серця, з серця чоловічого повинна мірка виникать, та тілько серця в вас немає, а честь давно вже потеряли, бо ви самі злодюги і не повірите нікому, що він не краде так, як ви. Бодай же дітям вашим до всіх їх діл таку, як ви до мене, мірку прикладали! Кати бездушні ви!
(Пішов).
Ліхтаренко
Оце той дурень, що й в церкві б’ють!
Феноген
Смирився б, поплакав, походив, попросив, навколішках попросив – і знову б прийняли; а він, бач, як носа підніма і так нас опаскудив, що коли б почув хто, то ще б подумав справді, що ми злодії.
Ліхтаренко
Таким дурнем колись і я був… А хто б тепер повірив? Ха-ха-ха! Життя навчить. Молоде – дурне!.. Так я підожду в конторі, а ви про все доложите хазяїнові так, як слід… Не забувайте тілько нашої умови, тоді добре буде нам обом!
(Пішов).
Ява XIII
Феноген, а потім Калинович, Соня і Пузир.
Феноген
(сам).
Бачив я комерчеських людей багато, а такого ідола, як Ліхтаренко, ще не доводилося бачить!
Входять на крильце Калинович, Соня і Пузир.
Пузир
Знаєте, я б на вашім місці з таким чудовим голосом у протодиякони пішов: вічний і не важкий кусок хліба!
Соня
Учитель гімназії, тату, більш обезпечений, ніж протодиякон.
Пузир
Ні, дочко, протодиякон і обезпечений більше, і якось видніше місто!.. А приятно, приятно ви співаєте. Отакий у мене був колись чабан: як заспіває, то всі плачуть!.. Що ж, неграмотний, а вже я його вивів би в диякони. Ай, співав, ай, співав! Як заведе бувало «Ой з-за гори, з-за лиману»… А-а! Чудово співав!
Калинович
Де-ж і голосам буть, як не в народі, що виростає на волі, серед степу широкого! А у вас, кажуть, єсть такі степи, що нагадують собою степ Гоголя?
Пузир
Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!
Соня
Гоголь, тату, писатель; він в книжці степ описав дуже гарно.
Пузир
Ха-ха! Який там в книжці степ? От якби він побачив справжній степ без краю, на котрім де-не-де мріють отари овець, а тирса вище пояса, мов шовком землю укриває і шумить, шумить… Я всю молодість провів у степу…
Калиновий
А ви поетично малюєте степ…
(До Соні).
Талант!.. Прощайте!
Соня
Краще б ви поїхали нашими кіньми, правда, тату!
Пузир
А чом же такого співаку та не одвезти!
Калинович
Спасибі! У мене є звощик.
Пузир
І весь час тут стоїть? Охота гроші тратить, певно, багато маєте… Ха-ха-ха!
Калинович
(сміється).
Буде з мене!
Пузир
Прощайте! Кланяйтесь начальниці гімназії – дуже приятна женщина.
(Іде).
Калинович
Добре!
Ява XIV
Вбігає Харитон.
Харитон
Феноген Петрович, нещастя: Зозуля повісився!
Феноген
Де?
Харитон
Уранці получив в конторі рощот, а оце свіжо повісився!
Соня
Ай!!
Калинович
Хазяйське колесо роздавило!
Завіса
Примітки
Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори в 3 тт. – К.: Держ. вид. художньої літератури, 1960 р., т. 2, с. 325 – 340.