1

Юрій Клен

Зеленими горбами бовваніла,

вночі широким степом шелестіла,

молилась до Перуна і Сварога

і ще не знала, де твоя дорога.

Хозарин кликав до свого полону,

в діаспору жидівського закону,

і вабив печеніг в роздерті шатра,

де палахтіла жаром жовта ватра.

Б’ючи у мідь своїх потужних дзвонів,

звав марно Рим тебе у папське лоно,

і для вина, що серце звеселяє,

зреклась ти Магометового раю.

Аж кроком нечутним, сумна і строга,

у тьмяних ризах з золота старого,

до тебе підійшла, не звівши вії,

немов легенда тиха, Візантія.

Вона, свята, облудна і безкрила,

тебе цісарським пурпуром покрила.

В варязькім панцері, в добу жорстоку

ти дихала спокійно і глибоко.

Та інколи, піднявши забороло,

вдивлялася в тривожне виноколо.

З юнацьким завзяттям, з веселим криком

стрічала половців у полі дикім

і, навалом татарських орд зім’ята,

прийняла долю хижу і прокляту…

Віки минали в темних сновидіннях.

Мов щире золото з беріз осінніх,

спадали всі твої оздоби,

і рвав лахміття ранньої жалоби

шалений вітер. Все те за тобою

пливло у безвість чорною рікою…

Де хвиля б’є об скелі круторогі

і шумом криє зрадницькі пороги,

де дме над островом дніпрянський вітер,

вирощувала ти спізнілі квіти

жорстокості, геройства і посвяти

і ткала з них собі багряні шати.

Ніякий чар часи ті не відкличе,

що гураганом прогули по Січі.

Гучним і буйним бенкетом Богдана

ти завершила коло, Богом дане.

Відтак повстань твоїх страшні заграви,

що відблисками спалювали трави,

в воді баюр московських догасали,

мов сонце стомлене і вже змиршале.

Воскреслим полум’ям старої слави

ти спалахнула в чорні дні Полтави,

коли тебе причарував навіки

король звитяжений, останній вікінг.

І, стиснутий Петром в обіймах владних,

хрустів кістяк твій в пестощах нещадних

Знесилена від голоду і спраги,

несите черево чухонських багон

тоді людським ти набивала падлом.

І час гатив тебе важким вагадлом.

З твоїх кісток, що в твані скам’яніли,

із тіл, що на морозі зачапіли,

складався підмурівок, на якому,

немов боліт примара невідома,

між нетрів дебряних, де мох і глиця,

повстала в чадній млі нова столиця.

Поволі брякла, мов велика туша,

ненависна киргизам і інгушам,

грузинам і карелам осоружна,

імперія зажерлива, потужна.

Росла, росла із вогких надр туманів

під свист сибірських тайг, під дзвін кайданів,

під шум вкраїнських грабів і каштанів.

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 139 – 141.