2

Юрій Клен

А Ти, Ти зріла, мов зерно,

що спіє в лоні невідомім,

щоб повернув колись стерно

керманич в грізний день залому,

якого ждали ми давно.

І він прийшов в грозі і громі,

і гніву Божого вино

плеснув із чаші ангел сьомий.

Змішались люди і вовки,

і стала кров дешевим плином.

Ніхто в ті прокляті роки

не знав де звір, а де людина.

Дихнувши хаосом ночей,

хтось сплутав постаті і форми

і стер всі зариси речей.

Завили вихори і шторми.

Зірвавшись з ланцюга, ускок

пішла задихана планета,

в пекельний вплутана танок

(лиш крик у пітьмі: Де ти? Де ти?).

І ось, серед уламків, брил,

в клубках розідраних туманів,

в первіснім танці диких сил

неясну постать зір доглянув.

Мара укохана віків

вже прибирала образ зримий,

що вже яснів, синів, горів,

та прослизнув марою мимо.

І голубів вночі лиш слід,

який поволі в небі танув.

Летів не сніг, а білий цвіт,

і все поглинув вир туманів…

Тоді підвівсь столапий гад,

робив собі з злочинців добір

і, всю тебе повивши в чад,

почав кігтями дерти здобич…

Тоді ж, у час програм, конвенцій,

вітавши хмару сарани,

під шум нарад і конференцій

усі зійшлись твої пани,

твій скарб, і скот, і степ ділити.

І знов (на літа чи віки?)

зчорнілий край, дощами змитий,

і над полями вітряки…

Знов невідкличність і руїна…

О, казнь незримої руки!

О четвертована Вкраїно!

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 141 – 142.