3

Юрій Клен

В нестямі божевілля

який страшний ясир

з Полтавщини й Поділля

стягав тоді Сибір!

Розвіявши по нивах

полову мертвих мрій,

гноїли в колективах

весну Твоїх надій.

І духом чумних лілій,

що зжерті пістряком,

пашів простір спліснілий

порослим бур’яном.

Де порожньо і голо

сірів безбарвний лан,

шугав безчолий голод.

За п’ятирічний план,

згадавши дні татарські,

за владу всіх рабів,

за «щастя пролетарське»

твій темний люд згорів.

Немов колоди в струпах,

що ваблять мокрих птах,

здувались чорні трупи

в некошених житах.

Жах смерті у підвалі

моторами ревів,

і кулі розбивали

коробки черепів.

І брякли мертві лиця –

пухкі опуки щік –

у смрадній сукровиці,

мов в’язки стиглих фіг.

І був це час покосу,

бо кат потів, як віл,

і в дар богам приносив

копиці мертвих тіл.

Селянські канібали

ловили дітваків,

могили розгрібали

і крали з трун мерців.

Ночами стрекотіли,

мов коники в степах,

невтомні скоростріли

та цвів Молочний Шлях.

І, як перед віками,

в холоднім димі сел

над скорбними ланами

Плеяди і Орел…

Що обри, що татари!

Що лютий печеніг!

То ж не були почвари

бо і Батий беріг

твої церкви й святині:

вівтар і златоглав.

А нині, нині, нині

дівоцтво розтоптав

твоє сучасний варвар

і душу загноїв.

Вже має чорна барва

над згарищем років –

понурий прапор смерти,

і вже з джерел віків

снаги нам не зачерти.

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 142 – 144.