2. Дитинство

Олександр Кониський

Вчитель історії Юрій Горовенко був сином заможненького панка. Батько його жив хутором під самим місцем Глуповом. Хутор його був добрящий, триста десятин глубокого чорнозему: в руках настоящого господаря з досвідом з такого хутора можна б жить та бога хвалить; так коли ж старий Горовенко зовсім не вмів господарювати. Чоловік з освітою кадета [126], прослуживши кілька літ в конниці, вийшов він ротмістром в отставку, зараз після смерті родителів, померших в одно літо з холери, і прийнявся господарювати; але всі свої уваги він звернув на садовину і як почав розводити сад, та до того дорозводився, що ні – тпру, ні ну.

Не жалів він на сад видатків, держав дорогого садовника-німця, виписував дорогі дерева; неставало своїх грошей, позичав і залазив до жидів у лапи. А до того ще любив пополювати і, як водиться, муху вбити. За чотири роки до смерті він одружився з убогою, але красивою дівчиною Ольгою Переходьківною, дочкою якогось свого старого ще по полку знайомого.

Ольга ще більш нічогісінько не тямила в господарстві. На дев’ятому літі її, сироту, взяли в інститут, продержали там сім літ, навчили по-французьки, по-німецьки. Прямо з інституту її взяв за гувернантку предводитель глуповських дворян. Тут стрівся з нею Горовенко, закохався і посватався. Не по літам він був їй, трохи чи не в батьки б їй годився, але молода дівчина, та ще гувернантка, людина підневільна, рада була вирватись на волю і зажити самостійним життям. До того ж їй здавалось, що й вона полюбила Горовенка… Одружились!

Як же можна не показати людям своєї молодої дружини – красавиці? Пішли у Горовенка гості, бенкети, з ними довги, а там несподівано застигла і смерть. Зосталась молода вдова з двохлітком сином Юрком. Років зо три ще так-сяк перебивалась вона, поки не підступили жиди і не продали усієї худоби за довги… лишилося тілько дворище з будинком та садок і десятин сім тютюнових плантацій. З чого тут жити, чим тут перебиватися.

Радили люде спродати і дворище, і плантації. Горовенчиха на се не пішла: на дворище – на сад, де була і могила покійного, вона гляділа як на святе місто, в котрому провела щасливих, по-своєму, чотири роки. Продала вона плантації і на ті гроші завела в Глупові училище задля дворянських дівчат. Школа вдалася. Юрко підріс, час вчити його. Ольга думала спершу сама вчити його, але скоро запевнилась, що на се нема у неї часу, і оддала до повітового училища, а тим часом дворяне взялись вихлопотати, щоб прийняли Юрка на казенний кошт в кадетський корпус. Мати не суперечила, знаючи, що у неї не буде достатків содержати сина в губернському місті в гімназії.

Ходить Юрко в училище. Горе і бідування матері, її убожество і праця, її журливість лягли і на молоде Юркове серце. З тих пір, як мати навчила його читати, він не мав других? іграшок, кроме книжок. Од книжки, було, не одірветься дитина: то він перелистує буквар і по-своєму, як розуміє, сам собі вголос розказує про малюнки, то візьме клаптик паперу і списує ті малюнки. Частіш всього він списував розп’ятого Христа.

– Мамо! Христос добру вчив, – спитає, – за що ж його отак замучили?.. А тепер, мамо, так не мучать?

– Ні, синочку.

– Ну, добре коли ні, а то я боюся.

– Чого, Юрасю?

– Щоби тебе не замучили. І ти ж добру навчаєш.

Притисне Горовенчиха сина до серця, поцілує і силкується одірвати його од книжки, випровадити погуляти.

– Нездорово, синку, так подовгу в хаті сидіти; біжи, погуляй надворі.

– І вам, мамо, нездорово, а ви сидите.

– Мені ніколи гуляти, у мене діло є.

– І в мене є воно, – і знов до книжки.

А й книжок тих у Юрася було, як кажуть, дві без одної. Добути було ні в кого, а хоч би мати й бажала купити, так нігде. Тоді, в час найгіршої миколаївської реакції, після справи Петрушевського [127], книжок в Росії треба було шукати і серед дня з світлом, а про книжки дотепні до дітського виховання тоді чи і гадав хто!.. Книгарень не було не то що в якому-будь повітовому Глупові, а навіть і в інших губернських місцях, як приміром Полтава, Катеринослав, Херсон. Псалтир, молитовники, акафісники, що видавала Києво-Печерська лавра; казки про Бову Королевича [128], про Єруслана [129], що компонувала Москва – от і вся духовна пища задля дітей. Навіть казка Єршова «Коньок-горбунок» [130] і та тоді була заборонена.

Старий Горовенко був не вельми-то охочий до книжок. Одначе, коли траплялась «добра» книжка, він купував її, прочитував. Зібралось у його з десяток книжок і між ними Гребінчина «Ластівка» [131] подарована самим Гребінкою; перше видання Шевченкового «Кобзаря» [132] і дві-три книжки «Молодика» [133]. Як скуйовдилась завірюха з-за Кирило-Мефодієвського братства [134], як заслали Шевченка, тоді великий пішов переполох на Україні.

Горовенко зібрав усі книжки свої, завернув їх у ряднину, зав’язав мотузком і кинув на полицю в комори Там вони і лежали, аж поки Горовенчиха, перебравшись вже в місто, не стала спродавати з комори не потрібну для неї старовину; знайшовши книжки, вона віддала їх синові. Юркові то була незвичайна знаходка, він так і впився в книжки. Аби вивчив на завтра вроки, Юрко примоститься біля матері: вона гаптує, а він читає; трохи не слово в слово повиучував він українські книжки. Тьмяно горить лоєва свічка, а йому байдуже, він тілько для бліхтру перекидує листки, а читає по пам’яті. Як почне «» або «», так до сам кінця нігде ні словом не помилиться.

– Хто се, мамо, – питає, – були Залізняк [136] і Гонта [137]?

– Гайдамаки, синку.

– А гайдамаки хто?

– Не скажу, не знаю.

– А хто ж знає? Наш вчитель знає? Я у його спитаю… можна?

– Краще не питай. Може, се такі люде були, що про їх не слід й знати.

– А нащо ж про їх в книжці написано? Я, мамо, спитаю про гайдамаків у черниці Маври? Можна?

– У черниці?! Сількісь, питай!

Черниця Мавра – з сусіднього панянського монастиря, буваючи у Глупові, ніколи не минала Ольги: вона знала Горовенка ще парубком і пам’ятувала, як щедро наділював він садовиною і її, і матір-ігуменію. Отсе було восени цілий віз пришле він в монастир склянок, солінок, опортів [138]. Насушать, насолять черниці на всю зиму і на узвар і на пироги. їдять, смакують та дякують Горовенкові. А вже, було, влітку, як по-вишні, малини, порічки, та як забереться до Горовенка в сад Мавра з «сестрою» Ориною, так Горовенко ублаготворить їх досхочу, ще і на дорогу повний глечик накладе.

Черниці ласі до ягод; за доброго врожаю так, було, відрами несуть їх від Горовенка в монастир! Аби було кому рвати: а на се діло – у монастирі гулящого народу хоч греблю гати! От і велить мати-ігуменя Маврі взяти двох нерософорних та по малину до Горовенка. Черниця Мавра, хоч і молода тоді була, літ 26, але людина степенна, не пустоватиме сама і «сестрам» не дасть…

Заведе Горовенко «сестер» в малину по сей бік клуні, а Мавру проведе в другий кінець саду, щоб на вибір нарвала малин задля самої матушки-ігумені. І вже було і навибирав Мавра: зерно в зерно, як буйні коралі. По смерті Горовенка Мавра не раз ставала вдові його в добрій пригоді.

Не вміла черниця задовольнити Юркову цікавість про Гонту і Залізняка; зате обіцяла принести таку книжку, «де, може, про се й написано».

Черничина обіцянка цілий тиждень не давала Юркові спокою – спить воно й бачить ту книжку; аби підвелось вранці:

– Мамо! не було черниці?

– Ні.

– А книжки не присилала?

– Ні, – та з ким же б вона і переслала, слуг у неї нем а монастир не близько. Стривай трохи, прийде в неділю на місто базарувати, так і привезе.

В неділю – не світ, не зоря Юрко стояв вже за воротьми і визирав черницю. Довго визирав… аж ось люде вже з ранньої повернули, а черниці не видно… «Мабуть, не буде», – думає дитина, ковтаючи сльози.

– Іде, іде, іде!.. – скрикнув Юрко, вгледівши черничку, і стрілою метнувся до неї навстрічу. Мавра принесла одну книжку історії Бантиша [139]. Юрко три дні просидів над книжкою – «й тут про Гонту нічого нема». І знов занудило його спитати в учителя; так ніяково ж питати, коли мати не радить…

Примітки

126. з освітою кадета… – Особи, що виховувались у кадетських корпусах, закритих станово-дворянських навчально-виховних закладах типу середньої школи (гімназії). У царській Росії кадетські корпуси готували своїх вихованців (переважно дітей офіцерів) до вступу у військові училища.

127. після справи Петрушевського… – У 1849 р. царський уряд розгромив таємний гурток революційної молоді в Петербурзі, очолюваний революціонером, соціалістом-утопістом Михайлом Васильовичем Петрашевським (1821 – 1866). Учасники гуртка вивчали і пропагували ідеї утопічного соціалізму. Революційно-демократичне крило гуртка на чолі з Петрашевським зробило спробу організувати таємне товариство, підпільну друкарню, налагодити видання журналу, вони написали революційну відозву до селян і солдатів. У зборах гуртка брали участь М. Є. Салтиков-Щедрін, Ф. М. Достоєвський, композитор А. Г. Рубінштейн. Понад 60 учасників гуртка було репресовано, 21 з них заслано на каторгу та в арештантські роти (серед них М. В. Петрашевський, Ф. М. Достоєвський).

128. Бова Королевич – герой російської фантастично-героїчної повісті (казки), яка веде своє походження від широко відомого в Європі лицарського роману про Бово д’Антона, що виник у Франції в епоху хрестових походів. Образ Бови Королевича міцно ввійшов в російський фольклор і лубок ще у XVIII ст. Лубочні казки про Бову Королевича виходили сотнями видань з кінця XVIII ст. до початку XX ст.

129. Єруслан – герой російської фантастично-героїчної казки про Єруслана Лазаревича, яка бере свій початок від міжнародного сюжету. Була поширена в дореволюційній Росії у лубочних виданнях.

130. казка Єршова «Коньок-горбунок»… – Віршована казка російського поета Петра Павловича Єршова (1815 – 1869) «Горбоконик» (1834).

131. Гребінчина «Ластівка»… – Український альманах, виданий 1841 року Євгеном Павловичем Гребінкою (1812 – 1848) в Петербурзі. У «Ластівці» опубліковані твори І. Котляревського, Є. Гребінки, Т. Шевченка, українських поетів-романтиків, зразки народної творчості

132. перше видання Шевченкового «Кобзаря»… – «Кобзар» Т. Шевченка – перша збірка його творів; вийшов друком у Петербурзі 1840 р.

133. дві-три книжки «Молодика». – Український літературно-художній альманах «Молодик», що його видавав у 1843 – 1844 рр. літератор І. Бецький за допомогою Г. Квітки-Основ’яненка, M. Костомарова та інших. Три книги альманаху вийшли у Харкові, остання (четверта) – в Петербурзі.

134. Як скуйовдилась завірюха з-за Кирило-Мефодієвського братства… – Йдеться про розгром царським урядом у 1847 р. таємної політичної організації у Києві, відомої під назвою «Кирило-Мефодіївське братство», та жорстоке переслідування передової української інтелігенції й культури, до якого вдався після цього царизм.

136. Залізняк Максим (поч. 40-х рр. XVIII ст. – ?) – керівник народно-визвольного антифеодального повстання 1768 р. на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського гніту, відомого під назвою «Коліївщина».

137. Гонта Іван (? – 1768) – один з керівників Коліївщини. Т. Г. Шевченко увічнив образи M. Залізняка і І. Гонти в поемі «Гайдамаки» (1841).

138. пришле він в монастир склянок, солінок, опортів. – Народні назви сортів яблук.

139. одну книжку історії Бантиша. – Йдеться про «Историю Малой России», написану українським і російським дворянським істориком Д. М. Бантиш-Каменським (1788 – 1850). Видана 1822 р. у трьох томах.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 405 – 408.