3. В кадетському корпусі

Олександр Кониський

Юрко любив вчитися і вчився гарно. Одно не подобалося йому в училищі: товариші дратували його, продражняли «чистюком», білоручкою і глузували, що він такий мудрий, все за книжками, ніколи не хоче грати ні в пилку, ні в паци. Справді, мати чистенько, огрядненько, хоч і вбого, водила Юрка; а в школі були всякі, більш таких, що в матірок не було часу вмивати та зачісувати. В школі інший пустотливий хлопець підкрадеться тихенько до Юрка, посадить йому на лиці – сажою або чорнилом – пляму, а Юрко такий замислений – і не примітить, байдуже і сидить «з печаткою», поки не зверне хто з вчителів на се уваги. Обітреться Юрко і не розсердиться.

«Чистюк, чистюк!» – дратують його школярі, а він буцім і не чує. Вщипне хто або штовхне – «ну, ну, дурню!» – озветься Юрко і відступиться в друге місто. Нема і тут покою, і тут хтось вщипнув, – поки Юрко збереться озирнуться назад, виноватого вже і вода вмила!.. втік та здалеку й регоче, добре знаючи, що Горовенко не поженеться за ним. Незабавом прийшла звістка, що Горовенка записали в кадети в корпус в Отаві і щоб мати привезла його туди до першого Спаса.

Цілком нове життя пішло Юркові у корпусі: новий світ, нових товаришів побачив він. У Глупові домики низенькі, невеличкі, на улицях курява, а от в Отаві великі будівлі, та все кам’яниці з залізними зеленими дахами; улиці вимощені камінням; гуркотня, стукотня наче в пеклі. У Глупові вчилище – невеличкий домик, а тут корпус – страшенна озія на чотирі етажі. Там школярі ходили хто в чім попав, були й босі, а тут усі кадети як один обстрижені, обмиті, на всіх однакова одежина…

У Глупові після школи Юрко йшов додому і що хотів те й робив; а тут ні! тут усе по барабану! По барабану – вставай, молись, учись; по барабану – обідай, іди на муштру – знов учись, вечеряй, молись; пробив барабан «зорю» – лягай; чи спи, чи не спи, а лежи мовчки… Таке розмірене життя взаперті спершу нудило Юрка, але швидко він зрозумів, що нічого не вдієш, і через два-три місяці навик До корпусних військових порядків; обжився він, помирився з муштрою. Спокійна, рівна натура його стала ще спокійній.

Одна тілько туга за матір’ю довго-довго не покидала його: тим тілько і втішався він, що в корпусі було що читати, були які-такі книжечки. Швидко однакже Юрко запримітив, що до сих книжок не тягне його так, як тягло дома до «Ластівки» та до «Кобзаря»… «Ex! якби отсе тут «Кобзар» був!» – подумає бувало Юрко і тілько нищечком зітхне. В корпусі сих книжок нема, і роздобути не можна, не можна їх і держати тут, не можна по-українськи й слова промовити. Щодня коли не ротний, так фитьфебель або «дядько» твердять йому: «Горовенко! избегайте хохлацких слов, пора уж научиться правильно говорить…»

«Чому не можна тут говорити так, як говорив я у Глупові? – питав сам себе Горовенко. – Через що тут став я Горовенковим і не Юрієм, а Єгором?» – І не вмів він дати собі відповіді.

Не по літам ставав Юрко замисленим. Товариші і тут дали йому прізвище «філозофа». На насмішки кадетів Юрко, так само як і в школі, або мовчав, або відповідав так кротко і розумно, що насмішнику ставало соромно. Були, одначе, поміж товаришами і такі, що не засоромиш їх словом, не усовістиш їх, не одмовчишся: пристане воно, як реп’ях, лізе та й лізе в вічі. Юрко одучив і таких. Раз п’ять кадетів доти дратовали Юрка, доки він не розсердився. Став їх усовіщати, не слухають, регочуть, лізуть ще більш.

– Так зарегочи ж ти на кутні! – скрикнув він, вхопивши заводчика за шивороти, глимезнув його на долівку, сів верхи на його і прийнявся духопелити.

– Тепер годі! іди жалійся! – промовив Юрко і таким звірем глянув округ себе, що товариші заводчика подалися назад. Побитий кадет, вставши, кинувся на Юрка; Юрко не підпустив його, вхопив-за груди, підняв вгору; трусячи його і скрегочучи зубами, він, дрожачи всім тілом, промовив:

– Хочеш – так за вікно й швирну?! Коли тобі не накучило жити, так геть від мене!! – і опустив кадета з такою силою на долівку, що той став навколішки.

– Просись! побожись, що більше не будеш!! – гримів Юрко, а товариші стояли мовчки, бліді наче крейда. Бо злякались Юрка, боялись підійти до його, промовити слово.

– Пусти! пусти! єй-богу, ніколи не займатиму тебе…

Горовенко випустив, і «хоробрий» заводчик пішов похнюпившись, наче хто його холодною водою облив.

Юрко сів, підпер голову обома руками. У висках у його стукало; груди важко дихали… Звуть його вечеряти, а ви не з міста, наче прикипів: не чує. Підійшов «дядько», покликав – мовчить; потряс за плечі. – «Га? що? хто се? відчепись не в’яжись, а то викину за вікно!..» «Дядько» взяв хлопця на руки і відніс в больницю. Інакше з тих пір стали товариші вважати Горовенка; ні в одного вже не повернувсь язик дражнити його: одні боялися його за силу, другі спершу інстинктивно, а далій і розумом постигли, що Горовенко не тілько фізична, але і моральна сила, і полюбили його. Горовенко став авторитетом в своїй роті. І не диво: учився краще всіх своїх товаришів, знав більше всіх, серце у його було добре, кротке, тепле, любляче; характер простий, чесний, душа чиста. Ніколи, жадному товаришеві він не відмовив в запомозі і в пораді.

Ріс, виростав Горовенко і все більше і більше звертав він на себе уваги своїх учителів, особливо ж учителя історії і політичної економії Дмитра Павловича Пучки, котрий швидко запримітив способності і охоту Горовенка вчити і знати історію. Поміж корпусними педагогами Пучка дуже виділявся. Товариш по університету Куліша, Білозерського [140], Навроцького [141], Опанаса Марковича [142]; добрий знайомий Костомарова і Шевченка – Пучка напився з одного з ними ключа тої живучої води, котра розкриває духовні очі людям і, піднявши їх вище щоденного звичайного життя, не дає вже спуститися додолу в ту калюжу, що зоветься «аби день до вечора».

Пучка налив в своє серце, повно до самого верху, непохибної любові до України і її народу; в голові у його лежав великий скарб знання історії, археології і політичної економії. Непоказний з себе, Пучка говорив – мов соловей співав; річ його лилась разом з розуму і серця; лилась тою тихою, теплою розмовою-піснею, котру слухаючи, бажаєш, щоб їй ніколи не було кінця. На лихо кадетів, не всім їм доводилось однаково користуватися цінним скарбом, зложеним у Пуччиній голові!

Арештовання, далій заслання Шевченка і товаришів його, справа Петрашевського, Достоєвського і інших; сурова, хижа реакція, а з нею своевольство адміністрації, безсудність і обгорнувша всю Росію паніка, примусили Пучку до великої обережності в слові; а до того і начальство раз по раз напоминало учителям: «от программы ни на йоту не отступать». В класах на Пуччиних вроках рідкий день не сидів назирцем коли не сам директор, так інспектор або його помочник. І Пучка мусив давати своїм слухачам ту «історію», що подали в своїх учебниках Кайданов та Смарагдов [143].

Кінець сорокових [1840-х] і початок п’ятдесятих років були тяжким часом в Росії. Життя людей, особливо в таких глухих містах, як Отава, походило не на життя живих людей, а на якусь тишу могилок або хати, в котрій чума виморила людей і хата спустіла. Щодня в громаді становилось темній, страшній і журливій: один боявсь другого, люде силкувались мовчати, ні про що неофіціальне не говорити, щоб часом прив’язана під язиком думка не зірвалася з прив’язі і не наробила лиха за невинне слово… Люде стали жахатись самі своїх гадок, не зустрічатись з знайомими.

Людям з освітою, людям, у котрих, крім офіціальних прапорів зі словами: «бог, царь, отечество», були інчі прапори, вигодовані наукою, моральностію і роботою думки, таким людям тоді нічого було робити в Росії; нічого було працювати, задля них не було жадної публічної ниви: вони мусіли од-різнитись, притаїтись в затишках, засісти самотою і спасати своє духовне «я», наче ченці в монастирях спасають «свої душі». Росія походила тогді на великий монастир, в котрому ченці замісто ряс ходили в мундурах, з двоголовими орлами.

Пучка добре се зрозумів…

Тим часом розпочалась Кримська війна: неудача походу за Дунай, ще більші неудачі в Криму [144]; пановання крадіжі, недостача зброї, недостача корму людям, недостача розумних полководців починали колоти громаду і дошкулювати навіть через ту дубову кору бюрократичного патріотизму, котрим обросли люде за царювання Миколи.

Чує чоловік, що його щось коле, щось мучить, десь болить, не сміє слова промовити про біль, бо округ його бовваніють страшні манії адміністративного своевольства, неправди і хабарів в судах, народної темноти і кріпацтва, панського розпутства і загальної деморалізації.

Стукнуло 18 лютого 1855 р. Упав Севастополь… Люде прокинулись! Стала потроху прочунювати громадська думка… стало легше дихати, настілько легше, як після великого чаду полегшає, коли вийдеш на свіже повітря, і чуєш, як воно цілющою цівкою само вливається в груди, надає нової сили, виганяє чад, освіжає і укріпляє твої нерви, увесь твій організм.

Став і Пучка спершу потроху, а далій більш і більш відступати від учебників і, хоч рідко, показувати в класі своїм слухачам ясні зірки з-під темряви офіціальної історії. Поміж старшими кадетами він запримічав талановитих, брав їх з корпусу на свята до себе і тут додав їм те, чого не можна було сказати в класі. Горовенко стояв у його першим.

У бесідах дома Пучка вже не походив на сухого вчителя в класі; дома він був кадетам товариш, друг, помічник, старший літами, багатший знанням і досвідом. Він розгортував дома настоящу історію народного життя в Європі, а особливо на Україні. Але Пучка не зразу розгортував історію; а потроху – день за днем, рік за роком, відповідно тому, як його молоді слухачі розвивалися і росли духовно, як ширився їх критичний погляд.

О тогді-то Горовенко настояще спізнав, хто такі були гайдамаки, хто Гонта, хто Залізняк, чого «бунтувались» кріпаки на Україні; чого вставали з народу такі велетні, як Разін [145] і Пугачов [146]. З Пуччиних уст виходили живими образами діячі української минувшини і, стоячи перед очима молодого парубка, більш і більш тягли його до науки; як магніт тягне залізо. Розпізнавши добре Горовенкову натуру, Пучка давав йому читати такі книжки, яких у корпусі не можна було добути. Крім історичних творів, Юрко читав Руссо [147], Жорж Занда [148], Теккерея [149], Діккенса [150]; доводилось дещо прочитати і з Вольтера [151], і з Лорона [152], і з Бюхнера [153] і Фейєрбаха [154].

Важній усього і корисній для його було те, що, читаючи, він мав з ким поділитися своїми гадками, перевірити їх, особливо впивався він творами Белінського [155], Грановського [156], Костомарова [157]. В історію і письменство Юрко так закохався, що товариші кадети часом дорікали йому «педантизмом», але у Юрка і похожого на «педантизм» нічого не було.

Історія і письменство стали йому тим народним убранням, під котрим він вбачав минувшину; а минувше життя народів, особливо України, він розглядував так любовно; минувшина ж України ще любовній горнула Юрка до свого лона, пригортала його так, наче коли б горнула його до лона рідна неня.

Історія і письменство стали Горовенкові криницею, з котрої він пив живу воду і на дні котрої читав будущину українського народу. В стару матір нашого знання Юрко закохався так горячо, як закохується першим коханням молодий паробок в дівчину: тілько його кохання, при Пуччиній запомозі, не виключало і критичного погляду; його кохання було міцніше і глибше, ніж кохання до дівчини…

Дівоче кохання минає, проходить, часом замісто його лишаються гіркі плоди дівочої зради, а наука, знання ніколи не зрадять. Перед народно-історичними діячами, перед народним стражданням, перед великими світочами письменства, як Шекспір, Гете [158], Данте [159], Гейне [160], Міцкевич [161], Байрон [162], Пушкін, Шевченко, він молився, молився благоговійно, не як молиться сліпий перед художественним образом Мадонни, але як молиться зрячий, розумний чоловік, дивлячись на хрест, на котрому був розп’ятий великий народний світоч: він молиться і б’є головою перед його вченням, ідеями і вищими словами, словами високої любові.

Раз, незабавом вже перед тим, як скінчити корпус, Горовенко трохи-трохи не поплатився усією своєю будущиною за Шевченків «Кавказ». Се було зимою 1859 р. Зайшовши якось з своїм товаришем Ганжею до свойого приятеля-письменника, вони випросили у його, щоб переписати собі, «Кавказ». Вернувшись у корпус, Горовенко не запримітив, що рукопись до половини висунулась у його з кишені. Піднімався вгору на другий етаж Горовенко, перескакуючи з одного ступня на другий. Рукопись випала додолу; слідом за Горовенком ішов ротний діжурний офіцер, він підняв рукопись і, глянувши на ню, злякався… Горовенко був з його роти. Не довго думавши, поніс він рукопись до директора. Старий генерал скривився і, глянувши на ротного, спитав (звичайно по-великоруськи):

– Що, як ви ішли до мене, не бачили по дорозі де в коридорі груби?..

Офіцер зрозумів питання і мовчав.

– Покличте до мене Горовенка і Ганжу, – сказав генерал.

– Се чиє? – спитав генерал, показуючи «Кавказ».

– Моє, – повинився Горовенко.

– В кого ви взяли?

– Сього не скажу…

– А чи знаєте, що за се може бути? – строго говорив генерал. – За се вас можна заперти в гарнизу у Вятку або ще дальше, а ви на дорозі в гвардію. Через півроку – ви офіцер. Хіба вам не важко своєї будущини?.. Признайтесь – хто вам дав?

– Як чесний чоловік не можу.

– Вам буде гірше…

– Воля ваша, сам хоч чим одвічу, а другого не видам… се б було нечесно.

Генерал задумався… кадети мовчали.

– Признайтесь, – допитувавсь генерал, – ви читали сю рукопись?

– Читали.

– З якою думкою ви принесли її в корпус?

– Щоб перечитати для себе.

– Показували кому в корпусі?

– Ні…

– Знає хто з товаришів, що ви читали сю штуку, що принесли в корпус?

– Ні, ніхто не знає.

Генерал замовк і став ходити по хаті. По лицю його видно було, яке бороття ішло педагога-чоловіка – з військовими формальними порядками корпуса.

– Я вам вірю, – промовив генерал. – Я уважаю вас чесних людей!.. Я сподіваюсь, що вам яко людям молодим дорожче всього честь і чесне слово. Тож от же як: спитайте себе і скажіть, чи можете ви добровільно зв’язати себе словом чесним, що поки ви у корпусі, ви вдруге не принесете сюди ніякої подібної рукописі або забороненої книжки? Що поки в корпусі, ви нікому ні слова не скажете про те, що приносили «Кавказ», про те, що згубили його, про те, що чули від мене? Обіцяєте – чи ні?

Горовенко і Ганжа обіцяли. Генерал кинув рукопись у комин, запалив і промовив:

– З отсим димом зникла з моєї пам’яті і ся історія. Глядіть же не нагадуйте мені про неї… ідіть собі; а ви, – обернувся він до ротного, – ніякої рукописі не знаходили і мені не показували… Чуєте?

– Чую…

Примітки

140. Білозерський Василь Михайлович (1825 – 1899) – український громадсько-культурний діяч, один з організаторів Кирило-Мефодіївського братства, у 1861 – 1862 рр. – редактор першого українського суспільно-політичного і літературно-мистецького журнала «Основа».

141. Навроцький Олександр Олександрович (1823 – 1892) – український громадський діяч і поет, учасник Кирило-Мефодіївського братства.

142. Маркович Опанас Васильович (1822 – 1867) – український фольклорист і етнограф, учасник Кирило-Мефодіївського братства.

143. подали в своїх учебниках Кайданов та Смарагдов. – Підручники з історії цих авторів були дуже поширені в Росії у середині XIX ст., історія в них трактувалась як історія царювань та воєн.

Іван Кузьмич Кайданов (1782 – 1843) був автором восьми підручників, які вийшли протягом двадцяти років, починаючи з 1814 р.: «Основание всеобщей политической истории. Ч. I. Древняя история» (Спб, 1814), «Руководство к познанию всеобщей политической истории» (Спб, 1821), «Краткое начертание всемирной истории» (Спб, 1821), «Начертания истории государства Российского» (Спб, 1829), «Учебная книга всеобщей истории для юношества. Древняя история» (Спб, 1834), «История средних веков», «История 3 последних веков до 1831 г.», «Краткое начертание российской истории».

У 40-х роках XIX ст. широко видавались підручники Сергія Миколайовича Смарагдова (? – 1871): «Руководство к познанию древней истории для средних учебных заведений» (Спб, 1840), «Руководство к познанию средней истории» (Спб, 1841), «Руководство к познанию новой истории» (Спб, 1844), «Краткое начертание всеобщей истории для первоначальных училищ» (Спб, 1845). Підручники Смарагдова витримали багато видань.

144. розпочалась Кримська війна… – Кримська війна 1853 – 1856 рр. розпочалась невдалими діями російських військ у гирлі Дунаю, спробою оволодіти турецькою фортецею Силістрія; у 1854 р., після вступу у війну Англії і Франції, воєнні дії перенеслись у Крим, де розпочалась облога англо-французькими військами Севастополя.

145. Разін Степан Тимофійович (? – 1671) – керівник селянської антифеодальної війни 1670 – 1671 рр. у Росії. Після поразки під Сімбірськом був зрадницьки захоплений багатими козаками і виданий царському уряду. Після жорстоких тортур скараний у Москві.

146. Пугачов Омелян Іванович (бл. 1742 – 1775) – керівник селянської війни 1773 – 1775 рр. у Росії. Оголосивши себе царем Петром III, підняв 1773 р. повстання яїцьких козаків, яке переросло у селянську війну, що охопила Урал і Поволжя. Зрадницьки виданий заможними козаками після поразки в боях з царськими військами, був прилюдно страчений у Москві.

147. Руссо Жан Жак (1712 – 1778) – французький просвітитель і філософ, педагог, письменник.

148. Занд (Санд) Жорж (1804 – 1876) – французька письменниця, автор романів, у яких порушувалось жіноче питання, викривались вади капіталістичного суспільства.

149. Теккерей Уільям (1811 – 1863) – англійський письменник, представник критичного реалізму.

150. Діккенс Чарлз (1812 – 1870) – англійський письменник-реаліст.

151. Вольтер (справжнє прізвище та ім’я – Аруе Франсуа Марі; 1694 – 1778) – французький письменник і філософ-просвітитель.

152. Лорон – Огюст Лоран (1807 – 1853) – французький хімік-органік.

153. Бюхнер Фредерік Карл Крістіан Людвіг (1824 – 1899) – німецький фізіолог, прихильник вульгарного матеріалізму і соціального дарвінізму. Особливо відомою була його праця «Сила і матерія» (1855).

154. Фейєрбах Людвіг (1804 – 1872) – німецький філософ-матеріаліст, один із попередників марксизму.

155. Белінський Вісаріон Григорович (1811 – 1848) – російський критик і публіцист.

156. Грановський Тимофій Миколайович (1813 – 1855) – російський історик і громадський діяч. Лекції Грановського з всесвітньої історії, значна частина яких була опублікована, користувались великою популярністю у прогресивної частини російського суспільства.

157. Костомаров Микола Іванович (1817 – 1885) – український письменник, публіцист та історик. Створив ряд важливих праць з історії України, які і сьогодні не втратили свого значення.

158. Гете Йоганн Вольфганг (1749 – 1832) – німецький поет і мислитель.

159. Данте Аліг’єрі (1265 – 1321) – італійський поет-гуманіст. Автор всесвітньовідомої поеми «Божественна поема».

160. Гейне Генріх (1797 – 1865) – німецький поет, революційний демократ.

161. Міцкевич Адам (1798 – 1855) – польський поет і діяч національно-визвольного руху.

162. Байрон Джордж Ноел Гордон (1788 – 1824) – англійський поет-романтик.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 409 – 414.