4. Плани на майбутнє
Олександр Кониський
За тиждень по випуску з корпусу випускні кадети, а з ними і Горовенко, справляли «прощання» і радились, куди хто поверне тепер?
– Я піду до академії, – говорив один, – доб’юсь високих чинів; тоді в мене буде широка нива, де орати і сіяти правду, волю й добро; а то так що! підеш в військо, трапиться війна, сам іди і людей веди на убій; убивай других – поки тебе не уб’ють… Без війни загрузнеш десь ротним або батальйонним… а вже щоб діждати, що тобі полк дадуть – на се треба великого талану… а коли і зроблять тебе полковим, так тоді, як вже зовсім підтопчешся, як вже кроме муштри та спочину після неї ніщо тобі і в голову не полізе.
– А я прямо в гусари, – говорив другий, – років зо три побасую, аби до ротмістра, а тоді – цур йому всьому; заберусь на село, заведу своє кубло та господарюватиму…
– Багато толку, – перебив третій, – я намітив собі інженерство, тепер на те іде, що будуватимуть залізниці, інженерів треба буде раз у раз… ну, а ти куди, Ганжа?
– Я? Мене на село тягне; та тілько, що я там робитиму?..
– Муштруватимеш парубків…
– А їстиму що?
– Що ж ось Горовенко! Ти мовчиш, нічого не кажеш про себе: куди ти?
– Я ще про се не думав.
– Тебе в гвардію виписують…
– Не піду… ні в яку військову службу не піду…
– Так нічого було і в кадети іти.
– Я не ішов, мене віддали дитиною, не питаючи, чи хочу, чи ні?
Товариші розійшлись спати; ліг і Горовенко, але не спалося йому: вперше перед ним стояла думка: куди тепер? «Де моя стежка? – думав він. – Чи вже мені йти тою стежкою, котру протоптала корпусна муштра? Ні, не піду… а куди ж? Час же і про матір погадати, час би заспокоїти її руки!..»
Другого дня директор зібрав випускних кадетів, сказав, хто з них випускається в піхоту, хто в кінницю, хто в гвардію, і спитав, хто в який полк бажає. Кадети вибирали полки, а Горовенко стояв мовчки біля вікна.
– А ви, Горовенко, в який полк? – спитали його.
– Ні в який… я пораджусь ще з матір’ю.
Але до матері було далеко. Горовенко пішов на пораду до Пучки.
– В університет тягне мене, – говорить він Пучці. – Як порадите?
– Обома руками благословляю, – відповів Пучка і, обнявши, поцілував Юрка. – Тільки знаєте, що з тим, що дав вам корпус, не можна в університет. Треба ще допильнувати, треба екзамен здавати.
– Се мені байдуже! Півроку, рік попрацюю над латинянами…
– Добре, добре робите, що не закопуєте своїх талантів, – говорив Пучка, – а там з університету широкий шлях! З вас професор буде добрий…
– Ні, про се я не гадаю, Дмитро Павлович!
– Чому? Самі посудіть, де ж і як краще, як не на катедрі, можна вливати живе слово в цілі верстви молодого покоління? Де ж чоловік з освітою, розумом може більше принести користі, як не на професорстві?..
– Та ж то воно так; добра річ переливати в молоді душі все те, що сам знаєш, що любиш, чому віриш… Творити живих і міцних ратаїв на ниві нового життя!.. А для самого то скілько утіхи, скілько користі в університеті: книжки, архіви, товариства, можна за границю – в Гейдельберг, Кембрідж. Але се таке щастя, на яке я не сподівався… ні! я не ставлю своєю задачею професорство, я беру меншу ниву… беру цілину, от, приміром, таку цілину, яку ви орете, тілько не в корпусі, а в гімназії, де в невеличкому місті, як от: Ніжин, Катеринослав [163]… Вчительство, на мій погляд, важній професорства.
Пучка не перебивав і пильно слухав гарячу річ молодого парубка, як він викладував задачу вчителя, його працю, його вплив на нескалічену ще дітвору… Пучці здавалось, що Горовенковими устами говорить він сам; але він не хотів сказати сього і умисне став злегка суперечи Юркові.
– От, от, – говорив Юрко, – вийде визволення кріпаків; настане велика потреба на інтелігентних людей, на проводаторів народних… кому ж, як не інтелігенції, вести свій народ на путі освіти і піднесення його добробиту, підняття цілого краю. Отже нігде в світі між народом і інтелігенцією не лежить та безодня, як у нас на Україні; нігде в світі нема такого безпомощного народу, як у нас… а через що? Через те, що у нас на Україні зовсім нема національної інтелігенції… треба її сотворити… треба перекинути через оту безодню міст і по селу звести панів з людьми… людей з панами. Треба, щоб у нас були такі освічені люде, для котрих народна мова була б рідною мовою; для котрих народні звичаї, народні нужди, потреби були б святинею… Україні треба такої української інтелігенції, котра б пильнувала про народні духовні і матеріальні потреби, признаючи, що поти усім буде жити погано, поки народу не стане жити краще…
– Так, так, – промовив Пучка, і все лице його сіяло… так сіяє лице батька, котрий слухає розумну пораду свого сина…
– Де твориться інтелігенція? Де треба класти підвалини такої просвіти? Певно, що не в університеті! В університеті тілько мусить гартуватись те, що викувала гімназія. В гімназії треба сіяти перші зерна.
– В сім’ї, починаючи з колиски, – перебив Пучка.
– Запевно, що так; але ж в наш час навряд чи є ще такі сім’ї. Навряд, чи є ще колиски, над котрими «просвіщена» мати приспівувала б українській дитині українську пісню. От тут і виходить велика задача гімназії: гімназія повинна стати такою колискою…
– Коли ж в гімназію не пустять нашої мови.
– Сьогодні не пускають, а завтра, може, і пустять. Тепер не к ночі іде, а на день повернуло… Та й те сказати: хіба з великоруською мовою не можна виховати українцем українську дитину? Сила не в одній тілько мові… аби охота була в учителів… Весілля знайде сорочку… от тим-то я і ставлю собі метою вчительство в гімназії.
– Боже вам поможи! – промовив Пучка: голос його дрожав; сльози радості душили його. Він кріпко обняв Юрка і додав: – Те, що ви говорили, свята правда… поможи вам, боже! Та пам’ятайте, що се шлях трудний і тернистий.
Ціле літо Горовенко прожив у матері: тут він спочивав, «видихаючи, як сам говорив, корпусний барабан». Мати спершу засмутилась, почувши від сина, що він не хотів «стати на свої ноги» і з офіцера іде в студенти, а далій згодилась. «Вже коли ти схотів, коли вже розумні люде так радять, значить, так воно богу завгодно, нехай воно так і буде», – подумала Горовенчиха і заспокоїлась.
– Що, Юрасю! скучно тобі у Глупові? – питала мати.
– Чого, мамо, скучно, ні.
І справді, він не скучав; роздобув у когось рушницю, хорта, ходив на качок… Находившись, завертав в батьківське дворище; тут посумує на могилі; полюбується садком; вилежиться на траві і додому. А дома – для його материна ласка, материне приголублювання; глубока, безконечна любов А ввечері Юрко веде з ненею розмову про свою будущину.
– От, мамусю! як візьму я місто вчителя, тоді ви свою школу побоку та до мене. Я вранці в класі, а ви порядкуєте дома в господі; а ввечері – от як і тепер, посидимо, порозмовляємо… потім ви до ліжка на спочин, я до столу, за роботу. Славно буде…
– Дай боже! дай боже! та коли то воно буде! Надопекло вже і мені нарізне жити. От за який-то час привів господь докупи… та чи надовго ж? І не вспієш озирнутись, як мине літо, знов поїдеш…
І літо швидко минуло. Перед першою Пречистою стара Горовенчиха знов піклувалася коло своєї школи, а Юрко знов вертався в Отаву [164]. Два місяці перебивався він в великій нужді, в маленькій хатинці в кінці міста, поки Пучка поміг йому добути уроків.
Наступила зима. В історії громадського розвою і народної освіти не було в Отаві, та чи і буде швидко, другої такої дорогої зими. Після довгого сну громадська думка, випутавшись з кайданів, вийшла на роботу: громадське життя кипіло. Скрізь люде вголос говорили те, що думали, мислили, спорились, працювали. Та й було ж про що мислити і спорити, було що робити, над чим працювати! Зо дня на день бажане і сподіване визволення кріпаків близилось стати реальним фактом. Потреба народної освіти, шкіл, жіноцьке питаннє, дівоча освіта, потреба дівочих гімназій, потреба нових судів і смерть канцелярської темноти і цензури, потреба національного і економічного розвою…
Все те було на коші, все мололось. Вихід Кулішевої «Хати» [165], Шевченкового «Кобзаря», сподівання «Основи»… От з-під сього то каменя і сипалося таке мливо, як недільні школи з українською мовою; дівоча гімназія в Отаві; літературні вечори з панованням на них українського слова; народні лекції, народна безплатна читальня! Завелись кружки. Біля Пучки, як пчоли біля матки, вилася та молодіж, котра покутним каменем громадського добра ставила національний розвій.
В Пуччиній хаті щосуботи збиралася така молодіж, і тут-то ішла робота мислі і слова, і відсіль вже виходило слово з своїми робітниками на безкорисну громадську працю. Тут сходилися і судовики, і вчителі, і письменники, і гімназисти, і кадети, котрі були вже на зрості. Тут підтоптаний вже Пучка розкривав панораму вонючих громадських ран недавньої минувшини, а молодіж гарячими серцями і молодими головами придумувала, чим гоїти ті рани і мріла великими і недалекими надіями.
– От-от не за горами, панове, політична свобода і автономія України… п’ять – шість літ – не більш! – клекотав молодий вчитель гімназії Хоменко.
– Ой як ви бистро ідете! Глядіть, щоб не пристали, – відповів Пучка.
– Ні, ні! не на те воно йде, щоб приставати. От тілько кріпацтво впаде нехай; за ним виступить політична свобода, – стояв на своєму Хоменко.
– А по-моєму – коли б її хоч діти наші діждали.
– Гай, гай! як ви далеко берете Дмитро Павлович!
І пішла гаряча, жвава спірка поміж двох учителів. Пучка, яко чоловік з більшим досвідом, стоячи на підвалинах історії Росії, доводив, що не слід покладати великих надій на російський прогрес, що се тілько полум’ям вдарило зверху; полум’я швидко скриється, а великі очерети гнилої соломи довго ще тлітимуть і чадітимуть, застилаючи димом світ.
– Молодий цар втомиться, борючись з ретроградами і бюрократами; треба довгого життя і великої сили – волі, щоб побороти отого велетня неволі і рабства, котрого вигодувала московська бюрократія… – доводить Пучка.
– А сам народ!.. народ, молода інтелігенція силою візьме політичну волю… як було в Європі!.. – гомонів Хоменко.
– То, добродію, в Європі, а чи належить Москва до Європи? – перебив Горовенко.
– Е! се ви по Духинському [166] ? – обертався до його Хоменко.
– Не по Духинському, а по традиціям московського государства; по історичному життю великоруського народу…
– Народ – усюди народ…
– Тілько не всюди так його прикріпляли до деспотизму – як в Росії… на сковородах піджарювали, на кострах смалили, поки приготовили до смаку…
Вмішувався Пучка і тихо, спокійно, фактами доводив, як ретрогради-пани і бюрократія, мов гади, шипіли і ремствовали на реформи нового царя.
– Ось побачите, панове, як воно буде, – пророкував Пучка, – тепер навіть і губернатор і жандарм лібералами стали; на недільні школи гроші дають, вихваляють українські книжки і разом з тим, на зорі визволення людей з кріпацтва, посилають солдатів сікти кріпаків, щоб слухали панів… Чи давно сей самий губернатор покрив багатиря Озерського, що на смерть засік свого куховара? Багато ще будемо бачити і переживати тяжких годин, поки і в наше віконце засвітить настояще сонце.
– А що ж, по-вашому, теперішня свобода – нічого не варта?
– Се не свобода, а тілько передишка.
– Так значить – зложить руки і чекати біля моря години? – допитувався з іронією Хоменко.
– Ні… по-моєму, навпаки! Іменно тепер і час працювати, поки не насунули нові хмари… Треба користуватись чим можна і де можна…
– Та годі про се, от лучче порадьмось, як би завести ще одну школу недільну.
Не менш жваво ішла рада про нову школу, і дивись: тижнів через два відчинялась школа на краю міста.
Навесні Горовенко подався в Київ держати екзамен в університеті.
Примітки
163. Катеринослав – тепер місто Дніпро.
164. вертався в Отаву… – В тексті першодруку надруковано помилково «в Основу». Виправлено на «в Отаву» у відповідності з авторським написанням у всіх інших розділах твору.
165. Вихід Кулішевої «Хати»… – У 1860 р. П. Куліш видав у Петербурзі альманах «Хата», в якому були надруковані твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Є. Гребінки, Я. Щоголева, Ганни Барвінок, П. Кузьменка.
166. Духинський Франциск (1817 – 1893) – польський учений, публіцист, автор відомої у 60-ті роки XIX ст. теорії про нібито не слов’янське походження росіян.
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 415 – 419.