5. Українофіли

Олександр Кониський

Про той класицизм, яким тепер муштрують в російських гімназіях, в той час нікому і на думку не впадало. Київською округою керував тоді Пирогов [167], і, здавалося, починало займатися на день свободної науки, замісто казенної, одміряної такими носителями темноти, якими були Бібіков [168] і Юзефович.

Невеликої праці стояло Горовенкові вступити в університет. Зате вельми трудно прийшлося йому, поки він в незнайомому місті роздобув приватні уроки, котрими і мусив перебиватися.

В самому Києві, особливо поміж університетської молодіжі, більш ніж де інде очевидна була переміна. До 1859 р. на головних місцевих улицях, в неофіціальних салонах, в коридорах судів і університету пановала польська мова. Тепер де-не-де прокидувалось українське слово, а в недільних школах воно пановало вже; українського руху не мож було не замітити; на улицях, в садах, в кофейнях, в театрі показувалась молодіж в національному убранні.

Заложився кружок українофілів: до його приставала не тілько молодіж лівобережна, що приїздила до Києва, але деякі і ті молоді парубки з правобережжя, котрі родились і хрестились в католичестві, зросли серед польської мови і вважали себе за поляків, але тепер, зрісши і освітившись знаннями минувшого життя Правобережної України і сучасних народних нужд, зрозуміли, що вони – ніщо інше, як діти українських перевертнів, і тепер розум і совість вимагають од їх принести перед рідною землею і народом каяття за гріхи предків, випокутувати ті гріхи, вернувшись до лона рідної нені – України.

Поляки зрозуміли, що український дух – се така жива сила, котра міцній сили Бібікова і всіх адміністративних мір; що се та могуча сила, котра, одержавши розвій і не будучи зупинена другою силою в своєму рості, швидко розростеться в того народного велетня, котрий без огня і меча роздавить навіки всяку польщизну на Україні. Треба було супротив нової сили випустити якогось борця…

Поляки-хлопомани гадали і радили, щоб таким борцем явились послуги самих поляків на освіту і добро українського народу, але партія хлопоманів, чи народників, була дуже невеличка і голосу її не хотіла слухати більш численна партія польсько-шляхоцька. Отся-то партія і повела війну супротив українофілів. Війну вели хитро, мудро, а головна річ – не своїми руками. Після першого руху на улицях Варшави недобрим вітром повіяло і в Києві: з Варшави віяло повстанням, з Москви – реакцією, арештами і засланнями.

Полякам у Києві треба було чимсь заслонити свої заміри, показати київській і столичній адміністрації, що поляки на Вкраїні сидять тихо, смирно, покірно, що урядові треба берегтись тої «грізної хмари», котра нависає в образі українофільства. Як самі поляки, так і їх підкуплені агенти і органи не скупилися розпускати байки і нісенітниці про українофілів… З Одеси першим гукнув про «грозу українофільства» жидівський «Сіон» [169]… Подільські маршалки, арештовані за написану до царя просьбу, щоб Поділля і всю Правобережну Україну прилучити до Царства Польського [170], на слідстві виправдовували себе, клевещучи на українофільство.

«Українська партія, – говорив маршалок Радзієвський, – спершу бунтовала против панів – хлопство, а далій в «Основі» докоряє їх, що вони зреклись своєї національності, стали перевертнями».

«Сього мало ще, – додав Осип Липковський, – в Києві почитателі Шевченка завели громаду з комуністичними задачами. Адміністрація гладить по голові хлопоманів, а на поляків нічим не повинних дивиться осоружно».

«Та ще і те, – промовив маршалок Собанський, – добра наші небезпечні від крестян, а ми повинні мовчати; нас, завсігди вірних слуг царя, вважають за революціонерів, а настоящих революціонерів наче не бачать».

«Може, і справді так, – гадала київська адміністрація. – Та чом же ви не вкажете нам фактів?» – говорила вона полякам.

«Се не наше діло, – відповідали польські пани. – Поляк ні вовік не піде на донос – дивіться самі, у вас є поліція, жандармерія, їх діло вислідити».

Началась облава на українофілів…

Поміж урядниками одного київського адміністратора був вихрест з жидів – колись Мусій Апфельзон, а тепер Миколай Яблуновський, чоловік незамітний, але з добрим розумом і з великою жадобою грошей і наживи. До красивої, огрядної жінки Яблуновського, родом польки, залицявся адміністратор і за жінчину красу виводив по службі чоловіка і вмовляв його «своєю правою рукою». Раз Яблуновські сиділи під вечір удвох і бідкались, де б розжитись на гроші? Бог дав хлопця, треба позвати кумом адміністратора, свого патрона, треба було прийняти його, на славу справити хрестини, а тут грошей в обріз… Хтось постукав у двері. Яблуновський відчинив. Перед ним стояв багатий пан з Бердичівського повіту Вацлав Криш-Цюльський-Кнот, давній приятель Яблуновського.

– Пане Миколо! – заговорив по-польськи Кнот. – Як ся маєш, як живеш?

– Ба, ба! пан Вацлав! скілько літ, скілько літ… – приятелі обнялись і поцілувались.

Після звичайної бесіди Кнот прийнявся славити Яблуновського, який-то він «толерантний» і освічений чоловік, який у його великий розум, як він зумів вийти в люде і т. д.

Кнот не жалів влесливих слів, а Яблуновський слухав, всміхався, радів і дякував бога і добрих людей.

– А хто були ті добрі люде? – питав Кнот. – Певно не москалі?

– А вже ж ніхто, як наші милостиві і вельможні пани поляки.

Кнот похвалив Яблуновського за те, що він, ставши «великою особою», не забув, хто його вивів на шлях.

– І поки жив, не забуду, – перебив його Яблуновський, – сплю і думаю – коли б мати божа помогла мені хоч чим-не-будь віддячитись, то буде щасливіша година мого життя; але чи прийде вона коли?.. – він зітхнув.

– Вона вже прийшла, – відповів Кнот.

– Як то? – стрепенувся Яблуновський.

– Так… прийшов час, що пан може віддячити цілому краю, родині, Польщі… Певно не відмовиш?

– О боже мій! Обіруч, коли б тілько знав чим, де і як…

– Зараз скажу; за сим умисне мене і прислано…

– Від кого?

– Від Польщі, пане Миколо! Польща послала… Річ Посполита [171] вимагає твоєї послуги…

Яблуновський витягся вгору: цікавість світилась в його лиці і очах.

– Пан знає, що діється на Поділлі з маршалками?

Яблуновський кивнув головою і зітхнув.

– Знає пан і те, що діється у Києві, що витворяють хлопомани – українофіли, шевченковці?.. Комуну завели… панів збираються вирізати. Замісто Шевченкового тіла закопали під Каневом зброю… [172] швидко мусять роздавати її хлопам! Ох, ох ох!.. Мати божа!..

– Дивний час, дивний, – промовив Яблуновський.

– Не що дивний, як страшний!.. Підніметься хлопство, піде гайдамаччина!.. Поллється шляхецька, благородна кров… страшно і нагадати… а ще страшній те, що київська адміністрація буцім нічого сього не знає – не відає і наче на руку отих комунарів – душить поляків; наводить на нас таке, що бридко і казати!..

Яблуновський мовчав і зітхав: його мудра голова зараз постигла, до чого Кнот веде свою річ.

– Так-от, пане Миколо! Треба, щоб хтось з людей вірних відкрив очі адміністрації, показав їй, де збирається вулканічна сила, котра може пожерти і поляків, і москалів, і саму адміністрацію. Ніхто тут у Києві не стоїть так близько біля адміністрації, як пан; і нікому вона так не вірить – як панові. Отут-то пан і може стати у великій пригоді всьому шляхотству… – скінчив Кнот, впившись поглядом в лице Яблуновського.

– Чим же тут я можу? – спитав Яблуновський, ніби не розуміючи.

– Одним своїм словом!.. Аби схотів пан розказати про заміри українофілів…

– Розказати не штука, але треба ж і доказати.

– Так хіба пан того не зуміє? Хіба пану на те треба розуму позичати?

– До розуму треба ще дечого… Доводів треба… реальних доводів.

– А ніби їх мало ще? Рильський, Стоянов, Бернардович [173]… школи… речі на похоронах псевдо-Шевченка… ножі в могилі… Та що і казати… Пан і сам добре знає. Тілько, видима річ, що в такім разі треба все в свій час, в своєму місці і на се треба видатків!..

– То то і є…

– Се вже наше діло… Наше шляхетство на перший почин і помогло панові… – З сим словом Кнот дістав з-за пазухи і положив перед Яблуновським товстий пакет з грошима. Іскри замигтіли в очах Яблуновського. «Манну, – подумав він, – велику манну посилає мені Єгова [174]». Одначе він не доторкнувся до грошей і промовив:

– Не в одних грошах тут сила… і праця тут невелика, а треба вміючи… чи зумію?.. що як ні?.. а гроші видам.

«Ох брешеш ти, собако!» – подумав Кнот і відповів:

– Нехай тілько пан попробує, а там діло піде.

Через кілька хвилин Кнот прощався з Яблуновським.

– Ей! та що се: у пана кватира пустує? – спитав він, запримітивши на дверях табличку: «В найом».

– Пустує, мені на лихо…

– Завтра пришлю кватиранта, свого приятеля Задніпрянця… чоловіка вельми багатого… чудний трохи… в свитці ходить, але не ради хлопоманства.

Другого дня ввечері поселився кватирант у Яблуновського, а сей прийнявся служити рідному краю і розкривати очі адміністрації…

Щосуботи у нового кватиранта збирались «українці»; читали заказані Шевченкові стихи, співали українські пісні і вели гострі розмови про панів і москалів. Різнею і кров’ю тхло від тих вечорів. На третій четвер Яблуновського не було дома; а жінку його розважав адміністратор і слухав все, що твориться за стіною у сусідній хаті у кватиранта… слухати і чути добре випало, бо двері в ту хату щільно не причинялись. Вернувшись додому, адміністратор застав у себе не підписану звістку, що в домі Яблуновського збирається українська комуна. Зараз послав він за жандармами, за поліцією і велів якомога хутко іти в дім Яблуновського, потрусити кватиранта і арештовати всіх, хто буде на тій кватирі.

Приїхали поліція з жандармами, але кватиранта вже і вода вмила і слід прохолов… Прийнялись шукати по лівобережжю… шукати вітра в полі. Але київська адміністрація завірилася очевидячки, що в Києві єсть українська «комуна», котра замишляє вирізати панів і що треба її стерегтися, виловити, видушити її. А до того на українофілів піддавали жару київські і московські публіцисти.

Пішла робота!.. недільні школи зачинили; цензура стала заборонювати українські книжки; молодіж за необережне слово стали арештовувати, засилати а північ… А тим часом у Києві, серед міста, публічно на майдані польські паничі вчились їздить верхи, фехтовати; за містом вчились стріляти; в костелі співали: «Z dymem pożarów…» [175] Гульк! вибухло польське повстання! [176] в Петербурзі, і в Києві, і в Москві і публіцистам, і адміністраторам справді розкрилися очі, та соромно було признатися, в яке сільце вони піймалися, і вони перестали цьковати українофільство, тілько взяли вже на другий глас і вигадали, що українофільство – ніщо інше, як «польська інтрига»… Адміністрація хоч і менше стала засилати українофілів, але з українського слова не зняли путів.

От в отсю-то пору Горовенко одержував освіту в університеті. Благоговійно, як в ту «святую святих» вступав він в авдиторію на першу лекцію. «Тут, – гадав він, – живий чоловік науки і мислі покаже той тихий «невечірній» світ, котрого не вичитаєш ні з якої книжки». Ввійшов професор: сів і почав лекцію. Горовенко аж дух притаїв, слухаючи і ловлячи всяке слово, боячись не пропустити ні одного слова, ні одної мислі. Професор говорив гарно, красиво, доволі приводив фактів. Скінчилась лекція. Горовенко сидів якийсь замислений, наче ще чогось ждав; наче не все те взяв, чого сподівався.

Минув рік. Бурливе життя того року, побит українофілів, політичні обставини, життя в товаристві – не могли не зачепити і Горовенка, не могли не впливати і на нього. Вони розвивали, ширили, гартовали його політичні і соціальні погляди. Ходячи на громадські сходки, проводячи інколи цілі ночі за гарячими спірками, працюючи в недільних школах, Юрко хоч і не забував, що першою його задачею стоїть своя власна освіта, але на читання книжок у його мало було часу, бо ще, крім всього, мусив він вільний час обертати і на приватні свої уроки, без котрих нічим було жити. Разом з тим як пішла урядова реакція, падала і наука в університеті: лекції професорів становились більш і більш сухими, в’ялими, поки зовсім не змарніли…

– Не сього я ждав, не сього сподівався, – говорив Горовенко і пильно прийнявся читати і доганяти те, що втікало з лекцій… В кінці четвертого року, виходячи раз з авдиторії після лекції професора руської історії, Горовенко промовив до товаришів:

– Як правду сказати, так кожен з нас, хто має в кишені три карбованці, може і не ходити на лекції.

– А як же?

– Можна такого професора, якого ми чуємо, держати у себе дома у шафі. Купи книжку, постав у шафу, а що треба – прочитай… Все одно – мертве слово і в книжці, і в устах професора.

– Чиста, настояща наука і не може бути другою, – заговорив збоку його студент Пухно, – ви б бажали живої?

Горовенко обернувся, двигнув плечима і спитав:

– А чи вже б ви не бажали живої науки?

– Кажу вам, що живої науки нема; «жива» наука історії буде – сучасна політика… Професору – яке діло до політики?.. А коли він чіпляє її, так з його лекції вийде не наука, а пропаганда…

Горовенко скоса глянув на Пухна і, нічого не промовивши, пішов швидше.

Примітки

167. Пирогов Микола Іванович (1810 – 1881) – російський хірург, основоположник воєнно-польової хірургії, педагог і громадський діяч; у 1858 – 1861 рр. був куратором Київської учбової округи.

168. Бібіков Дмитро Гаврилович (1792 – 1870) – державний діяч царської Росії XIX ст., у 1837 – 1852 рр. – генерал-губернатор Південно-Західного краю (Правобережної України). Був активним провідником реакційної політики царського уряду, брав участь у розгромі Кирило-Мефодіївського братства.

169. «Сіон» – щотижневий журнал російських євреїв, що видавався у 1861 – 1862 рр. в Одесі.

170. Царство Польське (Королівство Польське) – назва частини Польщі, яка входила у 1815 – 1917 рр. до складу Росії. Утворене за рішенням Віденського конгресу 1814 – 1815 рр. Верховним правителем Царства Польського вважався російський цар.

171. Річ Посполита – від часу Люблінської унії 1569 р., яка об’єднала Велике князівство Литовське з шляхетською Польщею, і до 1795 р. (третього поділу Польщі) – офіційна назва Польської феодальної держави. Буквально – республіка.

172. Замісто Шевченкового тіла закопали під Каневом зброю… – Весною 1861 р. тіло Шевченка перевезли з Петербурга на Україну й поховали на Чернечій горі в Каневі. На похорони зібралась велика кількість людей, не припинявся потік відвідувачів і на могилу поета. Приятель Т. Шевченка художник Г. М. Честахівський, який залишився опорядити могилу, розповідав відвідувачам про поета, про минуле України. Все це викликало велику тривогу у панів, побоювання нової гайдамаччини, У зв’язку з чим виникла легенда, що на Чернечій горі поховано не тіло Шевченка, а «свячені ножі», якими народ розправиться з своїми ворогами.

173. Рильський, Стоянов, Бернардович – члени українського студентського гуртка.

174. велику манну посилає мені Єгова. – Ремінісценція з біблійної легенди про «манну небесну», яку нібито бог Ягве посилав у пустелі стародавнім євреям, коли вони повертались з єгипетського полону на батьківщину.

175. «Z dymem pozarów…» – Слова з вірша польського поета Корнелія Уейського (1823 – 1897) «Choral» (збірка «Skargi Jeremiego»), написаного під впливом спогадів про галицьку різню 1846 р. (селянське повстання 1846 р. у Західній Галичині).

176. вибухло польське повстання! – Визвольне повстання в Царстві Польському (Королівстві Польському) 1863 – 1864 рр. проти соціального та національного гніту царизму. У березні 1864 р. при підтримці Пруссії і Австрії повстання було жорстоко придушене. Але, незважаючи на поразку, воно завдало удару царизмові і примусило його здійснити ряд реформ у Царстві Польському.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 420 – 425.