[Оженив Марко Рідкозуб]

Григорій Квітка-Основ’яненко

Оженив Марко Рідкозуб старшого сина свого Остапа. Не вспів же молодожон оглядітись, зараз і пристав до батька:

– Відділи мене, тату, на своє господарство; нехай я житиму, як і усі люди: своя нивка, свої волики, своя хата і не кланятимуся нікому!

Слухав його старий, слухав, та часом скаже:

– Оттак же!

А більш того що відмовчиться, а той знову, вп’ять за своє. Далі бачить Марко, що син таки намагається виходити, прикликав його і другого свого сина, підпарубочого, Дмитра і став їм казати:

– Оглядітеся, дітки, хоч у нас по селу, або хоч і по близьким від нас слободам, чи багацько меж нашими є заможних хазяїнів? Коли ж і є хто такий, то дивітеся, що при батькові буде чотири, п’ять синів і усі живуть і роблять укупі і не відділяється ні жоден. Коли ж яка сім’я розрізниться, то з багатої зведеться нінащо; бо, звісно, що одною рукою що наробиш, а як обома приньмешся так діло йде та йде.

Або подивітесь на москалів, адже ви ходили з хурою по Росії і бачили, що коли в хазяїна є сини, то такий ніколи ні у чім не бідкається: хліба святого у нього є й залишку; хоч не яка скотинка, коники, та по їх московській вірі, то їм і добре, бо вони до наших волів не привичні, не та їх натура і усього, усього удоволь: живуть собі та бога хвалять; на подушне завсігда є копійчина: на панщину з гурту, кого вишлють, то їм те і не важко, бо в сім’ї рук не мало; прийде черга віддавати за свою сказку некрута, то або з гурту поставлять найомщика, або хто з молодих поохотиться піти своєю волею; пішов і незамітно у сім’ї, бо в одній сказці усі брати і діти їх, та ще так бува, що і дітські діти усі укупі і пишуться, і живуть, і ніхто й не дума виходити на свій хліб, не так як у нас.

Се вже така у наших скрізь така поведенція: не вспів на ноги піднятися, ожени мене тату: ще блазня оженять, а він вже й подума, що вже й він чоловік: відділяй мене панотче!.. Батько відділив, дав скотинки, дав нивку, дав там скільки й грошенят. Пішов наш хазяїн, вибрикуючи. Зараз став жити у сусідах та потроху збирається на свою хату; у хазяїнів лучиться своя невістка, своя дітвора, от і піднялась що в бога день сварка та лайка.

Та дитина білий хліб з’їла, той хлопчик водянчик розбив, та молодиця вже третій день наставля обідати, а друга знай собі усе пряде та й друге, прочее, що тільки в них і діла, що розчоти ведуть, та один на одного грима. От як таке припече нашому молодожону, цур вам, пек вам, скаже, у сусідах жити, сяк-так зіб’юсь швидше на свою хату. Тут і почав трусити батьківські грошики: хату оправив, треба і в хату дечого чимало: горшка, миску, ложку, треба ж що й варити.

Справивсь козак, є усе, та в кишені гуде! Аж ось йде зборщик: «Давай подушне!» Як жив у батька, так він сього й не знав; старий платив за усіх. А тепер відвічай своєю шкурою. Шатнувся б куди заробити, так тут тягнуть на сторожу до волосного правленія, або рештанта проводить, або що друге, а ти таки подушне і гарцьове подай! Збув свитку і парубочий пояс, і жінчині хрести, розплатився, а тут і зима, треба роздобувати паші для тієї парки воликів, бо ніколи було самому накосити, або з хлібом упоратись, становив хату та оправляв її, щоб було де зимовати, бо й то біда!

Свою нивку віддавав з копи, та як нивка невеличка, так чи багато ти з неї озьмеш? А там підуть діти: того одягни, ту обуй, а усіх же то нагодуй і зимою обігрій; і усе ж то одними руками; куди не піткнись, усе один, усе один; хоч там жінка чим і споможе, та все нічого, звісно жіноче діло: є капустка і бурячок, і ти, і вона, і діти не ходять без сорочок, от вона і права, більш від неї не озьмеш, а ти сам усе вистачай.

То й гляди: б’єшся, б’єшся, як та риба об лід, та ба! Нічого не зробиш. Що надавав батько, усе позбував і більш нігде узяти. Обвиноватився людям кругом: заставив нивку, так як нічим було заплатити, пішла добрим людям; яка була скотинка, одежа, чи в тебе, чи в жінки – усе попродали і більш як раз нігде нічого узяти – почепив торбу і собі і жінці, пішли попідвіконню миркати, а дітей понаймав у поводатори, сліпців водити…

Оттак Остапе, щоб не було і з тобою, нехай тебе бог милосердний і мати божа боронить! Я рано і вечір молю за тебе бога, щоб викинув з твоєї голови таку погану думку, а тебе ще ласкою прошу не відходь від мене, не покидай мене з хлопцем при старості! Тепер ти живеш, як у бога за дверими, так укупі і віку доживете і усе у вас гаразд буде. Що не задумаєте, удвох усе зробите, і я поки здужаю, буду вам помотати.

Чи ти чув, Остапе, як батюшка, панотець он у ту неділю читав поученіє? Як батько перед смертю дав синам зв’язану купу пруття, щоб хто їх разом переломив. Усі силковалися і усе нічого не зробили; як же розв’язали і вони порозсипались, тогді усякий прутик можна було усякому переломити, а через те і уся купа пропала.

Так і з вами: зоставайся з нами. Дмитро парень друзяка, будете укупі робити, усе у вас гаразд буде: ожениш його і усе будете укупі робити і бог вас благословить за вашу любов і совіт брат до брата. А дивлячись на вас, дітки ваші, що вас бог через мої грішні молитви благословить, і вони будуть жити укупі і у такій любові і така з вас сім’я буде, що усяк завидоватиме, і бога хвалитиме, а мене пом’яне добрим словом, що умів вас до пуття довести…

Примітки

Вперше надрукував А. Шамрай в журн. «Україна», 1925, кн. 5, с. 102 – 103.

Автограф зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 67, № 64).

Це уривок незавершеного оповідання, над яким письменник працював, очевидно, десь в середині 1830-х років. Не виключено, що Г. Квітка-Основ’яненко готував даний твір до другої книжки «Малороссийских повестей».

Подається за автографом.

Шамрай Агапій Пилипович (1896 – 1952) – український радянський літературознавець.

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 3, с. 435 – 436.