Супліка до пана іздателя
Г. Ф. Квітка-Основ’яненко
Любезний мій приятелю!
Дойшла до мене чутка, що ти хочеш і в нас, по московській моді, збити книжечку, а як її по-нашому назвати? – не вмію; бо й москалі – не ті москалі, що живуть у Москві, а такі, що не з наших, а з расєйських – що кріпко в них кохаються, і ті, не вмівши її по-своєму назвати, зовуть по-німецьки; так нехай же по-нашому буде: збірник. Спасибі тобі за сюю працю. Через тебе будемо знати, хто з наших слобожан та й з гетьманців, що і як компонує.
Ще ж я чув, буцімто хочеш тут же притулити дещо і по-нашому писаного. За сюю вигадку аж тричі тобі дякую. Нехай же знають і наших! Бо є такі люди на світі, що з нас кепкують і говорють та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було, як вони кажуть, і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне, і що, стало бить, по-нашому, опріч лайки та глузування над дурнем, більш нічого не можна й написати.
О бодай їх вже з такою думкою! Хіба ж не живо вчистив пан Котляревський «Енея»? Еге! об нім і досі Москва товче й перетовкує; і з якого боку не зайде, сплесне руками та й каже: «Ну так, славно!». А пан Артемовський-Гулак мало понаписував про «Твардовського», про «Солопія», про «Собаку», або «Гараськові оди» не мудро розказав по-нашому? Що, може, у іншого, хто читав, так і досі кишки болять від сміху, а в іншого – як там кажуть – трохи лишень шапка не загорілась. Так хіба він просто писав? Адже і тепер бажають у місячні або і в тиженні книжечки хоч півтретя його стиха.
Нехай же й пан Гребьонкин викине «Полтаву», що перероблює з московської; нехай, кажу, не боїться нічого та, як там кажуть, іздасть її типом, так там і таке буде, що хоч не хочеш, а заколупне тебе за душу; а де й серденько защемить; буде й таке, що, читаючи, слізоньки тільки кап, кап, кап! Та є й другі, прочі, що на стихах – на стихах, а то таки і просто розмозою пишуть… Так що ж будемо робити? Не второпають по-нашому, та й ворчать на наші книжки: «Ета нєшто па-чухонські. Зачим печатать, кагда ніхто не «розуміє».
Гай, гай! Хіба ж тільки й світа, що у вікні? Тривайте-бо, панове! не дуже сікайтесь! Є ще на світі православне християнство, що вміють і люблять по-нашому читати. Не усе ж для москалів: може б, треба і для нас що-небудь, щоб і ми… знаєте, не усе, а так… дещо… потроху… дечого знали, а то по-вашому так ми… так собі… де нам за вами?.. Гм! на догад буряків, щоб капусти дали.
Та ще ж на своїм віку видав і таких, що, як попаде нашу книжку, та переворочує її, переворочує, мов голодна беззуба собака шкоринку, котрої не вкусить, та, не розчухавши, що, для чого і против чого писано, зараз, щоб аби що-небудь сказати, аби чим-небудь нашого братчика занехаяти, а самому похвастати, зараз, кажу, і гукне: «Кавика не там! оксія не туди! Хвалш! треба наш йори ны ны! Я усе знаю і зараз побачу, де що не так». Ой, гляди лишень, пане Усезнаю, щоб не було і з тобою того, що з Терешком-шевцем.
А що там з ним було? Ти, може, приятелю, не позабував того, що змалу у школі вчив, так і згадаєш якусь латинську побрехеньку, що я тобі по-своєму розкажу, я чув її від Панаса Пістряка, а він чув її ще в школі від самісінького нашого дяка, пана Олексія.
Отже-то, коли хоч, то й приліпи сю побрехеньку у свій збірник; може таки котрий із скалозубів, охочий других гудити, а самому талану нема що-небудь путнє написати, захоче покепкувати над твоєю «Зірочкою» та наше, хоч не зовсім по верхам, а хоч і по складам, прочита і через десяте п'яте уторопає, та й почуха потилицю і усом закрутить, та й… помовчить; то й то добре: одною брехнею на світі менш буде.
Коли ж будеш її печатать, то, пожалуста, доглядай, щоб у моїй побрехеньці не наварнякали якої нашої мови на московський лад. Нехай наші, як хто зна, так своє й пише; а я думаю, що, як говоримо, так і писати треба. О! добре б, братику, було, якби ми так говорили, як у книжках пишуть; а якби ще так і робили, так би й не було на світі нічого луччого!
Нехай же тобі, братику, бог помага на добреє діло. А мені вір, що я тебе і поважаю, і шаную, і дуже дякую за твою працю для слави слобожан і для нашої потіхи і пользи, і що я повік тобі на услугу щиро готовий
Гріцько Основ'яненко.
Липця у п’ятоє число 1833 року
Примітки
Вперше надруковано в альманасі «Утренняя звезда. Собрание статей в стихах и прозе», кн. 2, Харьков, 1833, с. 3 – 7. Після «Супліки» вміщено оповідання «Салдацький патрет» та уривок із повісті «Маруся» під назвою «Украинское утро».
Увійшло до зібрання: Сочинения Григория Федоровича Квитки, т. 1. Харьков, 1887, с. 3 – 5.
Автограф невідомий.
Подається за першодруком.
«Утренняя звезда» – український прогресивний літературний альманах (кн. І – II, Харків, 1833, 1834). Ініціатором видання був Г. Квітка-Основ'яненко, а безпосередніми видавцями – тодішні студенти Харківського університету І. Петров та І. Срезневський.
Хіба ж не живо вчистив пан Котляревський «Енея»? – йдеться про «Енеїду» І. Котляревського.
Артемовський-Гулак (Гулак-Артемовський) Петро Петрович (1790 – 1865) – український поет, професор історії та польської літератури Харківського університету з 1825 р. і його ректор (з 1841 р.). Публікував байки, романтичні балади та ін. твори.
… про «Твардовського», про «Солопія», про «Собаку», або «Гараськові оди»… – Йдеться про твори П. Гулака-Артемовського «Твардовський», «Солопій та Хівря», «Пан та Собака», «Гараськові оди».
… пан Гребьонкин викине «Полтаву»… – український письменник Євген Павлович Гребінка (1812 – 1848) переклав поему «Полтава» О. Пушкіна українською мовою, окремі частини цього перекладу публікувалися в «Московском телеграфе» та альманасі «Утренняя звезда», повністю надруковано в 1836 р.
… та й ворчать на наші книжки… – Г. Ф. Квітка передусім має на увазі заяви деяких критиків, які відмовляли українській літературній мові у праві па існування і з цих міркувань негативно оцінювали твори, писані українською мовою.
… приліпи сю побрехеньку… – Йдеться про оповідання «Салдацький патрет».
… над твоєю «Зірочкою»… – Так Г. Ф. Квітка-Основ'яненко називає задуманий альманах «Утренняя звезда».
Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 7, с. 112 – 113.