9. Олена погоджується йти за Забрьоху

Григорій Квітка-Основ’яненко

Смутна й невесела, прокинувшись, сиділа на ліжку панна хорунжівна, Олена Йосиповна, у своїй хаті, у Безверхому хуторі, що на Сухій Балці. Сидить, позіха, очиці протира і сама себе не розбере, де вона, що вона, що з нею робилось, що їй таке снилось і від чого їй так тяжко та нудно.

Аж ось де не узялась конотопська відьма, Явдоха Зубиха. Увішедши у хату, й каже:

– Добридень тобі, панночка! Чого ти така смутна та невесела?

– Ох, бабусю! Тепер я усе згадала!.. Що се ти зо мною наробила?.. – Так, охаючи, казала панна хорунжівна.

– Але! Мовчи та диш! – каже Явдоха. – На лишень отсей капшучок та на шнурочку почепи на шию, то усе гаразд буде. – Та сеє кажучи, і почепила їй на шию капшучок, а в тім капшучці жаб’яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце, та лобова кісточка, та Микитиного сліду трохи. Тільки що се їй почепила, так панна Олена і повеселішала, як з води вийшла. Очиці так і палають, щоки зачервоніли, а сама і на ліжку не всидить, кинулась до Зубихи та аж плаче та просить:

– Тітусю, голубочко, паньматочко! Що хоч роби, тільки віддай мене за конотопського пана сотника Забрьоху, я таки гаразд і не знаю, як його зовуть. Віддай, віддай швидше мене за нього.

– Адже він тебе сватав, та ти йому піднесла печеного гарбуза?

– Та то я була дурна та божевільна… не розгляділа його добре, не розпиталася людей, не послухала братика… Тепер мені світ не мил без нього!..

– Адже ж ти любиш панича Халявського, Омеляновича, судденка?

– Та то я була дурна та божевільна! Від учорашнього дня і цур йому, і пек йому від мене; і не споминай про нього. Одно в мене на думці, що хоч аби побачити пана Забрьоху, та надивитись на нього, та приголубити його, та щоб він мене взяв. – Та сеє кажучи, беркиць з ліжка до ніг Зубишиних та й лежить, і плаче, і просить: – Зроби, тітусю, щоб він мене узяв, я тебе три годи буду рідною матір’ю звати, буду тебе і поважати, і шановати. Коли ж він від мене відцурається, піду світ за очима, сама собі смерть заподію…

– Та годі ж, годі, угамуйся! – казала їй Явдоха і підняла її з долу та й посадила на лавці. – Ось увійде твій братик, ти йому, не соромлячись, усе розкажи; нехай іде мерщій у Конотоп до пана Забрьохи та й скаже, щоб присилав людей за рушниками. Онде ж і братик йде до тебе, а я піду в Конотоп та з Забрьохою зроблю, що треба; не журись, та ділом поспішай. – Та, сеє кажучи, і пішла з хати, а панна хорунжівна їй услід кричить: – І хустку, і весільну шишку тобі дам…

Аж ось і ввійшов до неї у хату братик її, пан хорунженко, на личку вже веселенький, неначе і не був недуж, так добре помогло йому від завару соняшниць.

– Що, братику, чи ти здоров? – питала його сестриця, панна хорунжівна.

– Тільки перед світом спочив після завару соняшниць та й заснув на всі заставки. Та тепер і нічого, – так казав пан хорунженко.

– Ну, братику! Не журися: скоро вже тобі буде воля іти у ченці, – стала казати панна Олена, посупивши очиці у землю. – Я вже… вибрала… собі жениха… – сказала Олена та й засоромилась і почервоніла як рак.

– А кого?

– Пана сотника конотопського Забрьоху.

– Що печеним гарбузом попоштувала?

– Еге!

– Адже ти, бачиться, щось пильненько прилипала до пана Халявського?

– Цур йому! І не згадуй про нього. А зділай милость, поїдь до нього у Конотоп та й скажи і попроси, щоб сьогодні або хоч завтра нехай присила людей за рушниками, а у неділю і весілля.

– Та що се тобі так ніколи припало? – питав її пан хорунженко, а самого аж за живіт узяло, що вже і йому недовго бришкати у миру. – Ще б, може, хоч трохи огляділась, а то шити-білити, завтра Великдень!

– Умру, коли через тиждень не піду за пана сотника! Я його сьогодні бачила уві сні: що за хороший! як намальований, а багатий! так і міри нема: так і пересипа з кишені у кишеню і гроші усякі, і срібні, і золоті, і жемчуг, і усяке дороге каміння… Зділай милость, братику, соколику, лебедику! Поспішай якомога. Привези і його з собою, привези і людей, щоб кому швидш рушники подавати… або людей не треба, і тут назбираємо; тільки його мерщій, його до мене вези!

Так урагова конотопська відьма наробила, що бідна дівка аж на стіну дереться та пробі бажа пана сотника Уласовича Забрьоху.

Нічого пану хорунженку робити! Звелів снідати подати, їсть і дума. Не удоволився і не надумався; забажав обідати; обіда і дума. Далі як пообідав, та й надумавсь і каже сам собі: «Пан Халявський і у рот нічого не бере, а пан Забрьоха – не узяв його чорт, не пролива; ще щоб і мене не перепив. Ну, дарма! Віддам сестру за нього та з год місця з молодими поживу». Так пораявшись сам з собою, сів на візок та й чкурнув у Конотоп, прямісінько до пана сотника, Микити Уласовича Забрьохи.

Тут наша панночка і заходилася поратись і к сватанню прибиратись: хату миє, столи, лавки, мисники змива, птицю патра, локшину крише, горшки наставля, рушники налагоджує… так, що всі наньмички аж позасаповались від такого порання.

Примітки

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 3, с. 176 – 178.