8. Ївга у губернії

Григорій Квітка-Основ’яненко

Уранці Ївга розсудила, що журбою нічого не зробиш, треба що-небудь робити. «Діло послали у губернію, піду і я до губернії. А вже ж, що бог дасть!»

Недовго їй збиратися: поскладала у торбинку, що було, почепила на спину, паличку у руки, пішла. Де дуже втомиться, під’їде, коли лучиться добрий чоловік, що підвезе; а де вже овсі підіб’ється, то і пересидить день. Та сяк, та так добралась-таки наша Ївга і до губернії.

– Що се таке?.. крий матір божа! – аж скрикнула Ївга, згори побачивши вже не свій, а губернський город; сплеснула руками і не зна, куди і розглядати… Так дух і заньмається, і в животі похолонуло. – Дивлюсь, – каже собі, – дивлюсь і кінця не видно! А церков же то, церков!.. А хором же то, хором!.. Ну, тут коли не пропаду, то добра буду… Та вже ж…

Та і задумалась собі, сидячи на возі, що чоловік її підвозив, бо зовсім, підходячи до города, підбилась. Коли ж задумалась, то і не страшно за неї, як вона сама собі, одним одна душею, буде повертаться у такому великому городі і меж панами. Бо у городі не як у селі, що тільки і є мужики; ні, там усе пан наголо. Не бійтеся, вона придума, як і до них доступити і об своєму Левкові старатись.

На своє щастя, попала куди і пристати. Жінка, одна собі з дівчам, прийняла її за поміч у роботі і за маленьку плату, поки їй тут треба жити. То віддихаючи, то полуднуючи, вона розказала хазяйці, відкіля вона і об якій нужді прийшла у сей город.

Хазяйка підперлась рукою і дуже покрутила головою. «Не знаю, – каже, – як ти тут вивернешся!» І почала Ївзі розказовати, як у судящих панів поводиться; бо вона змаленьку по господам служила, та, як добула дівчинку, так була мамкою у секретаря, так вже добре знала, як і з чим до них приходять і у які двері виходять.

– Ти, – казала їй, – пуще усього не бійся панів великих. Чим більший пан, тим він буде простіший і ласкавіший. Не так, як у мужиків: коли став отаманом, так він вже на тебе і не дивиться; а головою, – так батечки! і не смій до нього і близько підступити. А пани не так; говори йому усе сміливо, не боячись, та говори правду, вже, не збреши нічого: зараз підстереже і проженеть.

– Що ж, тьотушка, як великому панові доведеться, що йому на поклон понести?

– Борони боже!.. Є, правда, старосвітські пани, що булочку, аби невеличку, приньме, хліб святий поцілує, а тебе звелить попоштувати і діло вислуха. Та вже ся старовина виводиться. Інший такий є, що тільки побачить, що у платку несеш чи бублички, чи яблучка, то і діла не стане слухати і зараз звелить прогнати. От вже менші панки та полупанки, так там уже тільки держися! І даєш, і не надаси; сторжишся, віддаси, – ще мало, ще витяга. Нехай тебе бог боронить від них! Пролізай до старших!

Оттак увесь вечір хазяйка усе розказовала, як поводиться у панів, а Ївга усе, як там кажуть, на ус мотала, думаючи, як їй узятися за діло.

Се ж було у суботоньку ввечері, а у неділеньку святу Ївга, уставши, убралася гарненько, пішла города розглядати. Розказовала опісля, що, каже:

– Як у лісі ходжу; аж сумно було! Народу на базарі – не протовпишся, а нема ж тобі нікогісінько знакомого! Ніхто тобі не кланяється, ніхто ні об чім не пита. Сльози мене, – каже, – проняли! Блукаю, як та сирота! Задзвонили до церков – та і дзвони ж! Аж і досі у вухах гуде! – я й пішла до самої великої та до хорошої церкви.

Що ж? Мене салдати і не пустили. Уже я і гривню давала, – не пустили та і не пустили. Я таки не пішла від церкви, усе дожидалася, щоб ближче на великих панів подивитись, бо, на біду собі, не бачила зроду нікого старшого, як пана справника, чи двічі, чи тричі на своєму віку; а у своєму городі хоч і бачила судящих, так після того, що вони зробили зо мною, я й не знаю, чи й пани вони?..

Аж ось у обідню пору рушили з церкви. Батечки! що народу, а що й панів! А тут один йде, так і поперед його, і округ його, і за ним усе пани, усе пани! А сам же то: комір увесь, і на рукавах, і на спині вишито, а на шиї хрестів, хрестів! На грудях звізда, через плече лента широка та червона, на плечах золоті китиці як жар горять, а від самого так і сяє, просто і не дивися!

Перед ним пани біжать та народ розпихують і позаду усіх товкають, так що і пилині не дадуть на ньому сісти. Як сів у свою коляску, так і коні аж підплигують, та приськають, та летять, як муха… а він тільки знай головою мота, щоб усім би то поклонитись. Сподобилась і я йому поклонитись, та далеченько стояла, так збоку, може, він мене і не бачив. Спитала край себе молодиці: хто се пан такий? Так сказала: сам губернатор. Десь і нема, думаю, щасливішого над губернатора! Хороші пани і позаду його йшли, та усе не так. Були і старенькі, і молоді, і з кавалериями… Вже надивилася!

– Що то, – казала опісля хазяйці, – як мені доведеться губернатора об чім прохати, то я не знатиму, як перед ним і стояти. Впаду та не смітиму і устати!

– Потурай, – казала хазяйка. – То він перед народом такий, щоб його шановали та почитовали, а прийди до нього, так простішого його і нема. Десять разів розпитає, та усе з ласкою та привітливо, і коли можна що зробити, зараз сам кидається усюди, щоб швидше кінчали діло; коли ж не можна, то разкаже товком, зачим і чому не можна; розговорить, щоб не журився; совіт дасть, що робити; а коли хто бідний, то і подасть на бідність його. Ти його не бійся, він як отець! Не даром сказано: губернатор – усім защита, усі за нього бога молять.

Поки ще до вечора, Ївга походила по городу, випитала у доброго чоловічка, у яких хоромах суди, почула від нього, що їй треба ськати того суда, що зоветься «угомонна палата»; обходила круг тих хором; де бачила, що йдуть або їдуть пани, усе на них приглядувалася, щоб не боятися з ними говорити. У кріпких думах лягла звечора спати… та не дуже ж то і заснула від думок та гадок, що з нею завтра буде!

От прийшло і завтра. Уставши раненько, помолилась богу від самого щирого серця, аж сплакнула, та й пішла. Хороми зараз знайшла, увійшла у них. Господи! що тут робити! Усе двері, усе двері, уса двері! Туди поверни – там двері, східці та вп’ять двері; сюди піди – східці та двері, східці та двері; більш нічого і нема! А народ і сюди і туди усе швендя, паничі перебігають, пани під’їжджають та йдуть, здоровкаються, де промеж собою розговорюють.

А наша сердешна Ївга стоїть, як у лісі, не зна, куди їй іти, і як палату взивати, забула. Хоч кого і спитається: «Де палата?» – «Яка?» – питають її, а вона і не зна. Далі через силу згадала, що зоветься «угомонна», пішла, куди її направили; разів з п’ять помилялась; далі увійшла, аж солдат сидить.

– Ково табє надобно? – спитав її.

– Чи се, дядюшка, палата угомонна?

– Єта.

От вона і увійшла у горницю, а горниця довга, та усе столи, усе столи, а за столами паничі сидять та все пишуть.

От Ївга, увішедши, помолилась, паничам низенько поклонилась і сказала:

– Боже вам помагай! з понеділком будьте здорові!

Паничі ззирнулись, всміхнулись і мовчать. Аж ось один трошки згодом устав, підійшов до неї і спитав, так тихенько та люб’язно:

– Чаво табе, девушка, тут треба-нада?

– Чи в вас, ваше благородіє, діло об Левкові?

– Об какому Левкові?

– Та об нашому, батьковому приньмиту.

– Та ти мине скажи, з какого уїзда?

– Та хто його зна! я вам не скажу сього.

– Што он здєлал такое?

– Бачите, кажуть, що він у мого батька гроші вкрав.

От той пан і став читати по бумазі і зараз його і начитав; розпитує Ївгу, – так і є, він, він!

– Так што ж табє надобно?

– А от що, бат… ваше благородіє: що його наші судящі судили та допросу не знімали. Кого б тут прохати, щоб з його допрос зняли? Він щось хоче розказати…

– Еге, девушка, опізнилась! Діло об нім рішили, і вже воно не тут, вже в губернатора…

– Ох, моя годинонька бідна! Так отсе його пошлють у Сибір?

Панич тільки здвигнув плечима.

– Зділайте милость, ваше благородіє, навчіте мене, бідну, що мені на світі робити? Я вам дуже, дуже буду дяковати!.. його у допрос не приводили!

– Нічого не можу здєлать, і вже йому ніхто не поможе. Как заробив, так і відвічатиметь. А ти йди собі, відкіль прийшла; тут тобі не можна бути.

Сказав та й пішов до свого діла і, бачачи, що Ївга вже аж голосити стала, махнув рукою салдату, а салдат її за плече та й вивів легенько аж у сіни.

Тепер нашій Ївзі прийшло хоч скрізь землю йти!

За гіркими слізьми світу не вздріла, не бачила, куди їй і вийти! Хто повстрічається, дивиться пильно на неї, а ніхто ж то і порадоньки їй не дасть! То спотикаючись з журби, то помиляючись, сяк-так вийшла на рундук та тут і впала.

«Що я тепер, бідна, робитиму? – думає Ївга, лежачи, а, сама слізьми аж підплила. – Тепер його діло зовсім докінчали… Пропав сердешний Левко!.. Послали до губернатора, а той досі послав, щоб його виправили… ох, лишечко! так ще й плітьми!.. та ще і пошлють у Сибір!.. І зо мною не попрощається!.. Коли б хоч ми повінчалися, то і я за ним пішла б; а то тепер осталася, як билина! Через Тимоху і батько мене гонитиметь… з’їдять зовсім! Пропаде і він без мене… не дійде! Я знаю, як він мене любив… занудиться!.. коли б хоч підождали, поки я прийду!.. Ох, лишечко! коли ж я туди настигну?.. не застану вже його! І світ мені не милий!.. Приходиться самій на себе руки підняти!..»

– Што ти тут, девушка, лежиш? чого ти плачеш? – чує вона, що хтось пита її. Підняла голову, зирнула, – се пан перед нею стоїть, і на виду видно, що добра душа.

– Плачу я, батечку, об своїй нужді. Лихо моє тяжке!..

От він і прийнявся її розважати та розговорювати; а вона, то плачучи, то віддихаючи, і розказала про свою біду. Довго він її пильно слухав, і як усе поняв, то і сказав:

– Жалко мине тебе, девушка; та іще можно що-небудь поправить. Стань здесечка; от губернатор буде сюди йти, ти його останови і розкажи усьо діло. Может, он за тебя заступиться.

– Батечку, ваше благородіє!.. Не знаю, як вас і величати! Чи достойна ж я перед таким лицем стати і чи осмілюся йому яке слово сказати? Я і дивитись на нього не смію.

– Не бойся ничаво. Он з виду грозний, а когда кого бачить у нужді, так сам розпросить або всім і поможеть у чім можна; только не зрябій.

Так і довго її навчав, щоб осмілилася стати перед губернатором і пожалітися об своїй нужді, і так її розговорив та розважив, що вона піднялася на ноги, пішла за ним і стала у тім кутку, де він їй показав, що вже певно мимо того місця піде губернатор.

Примітки

Угомонна палата – кримінальний (карний) суд.