Місто

Володимир Пасько

До міста Шеремет повертався тією ж дорогою, але вже з іншим настроєм. Таке трапляється, коли зустрінеш людину, з якою давно втратив зв’язок, хоча колись були досить добрими знайомими. І от у перші хвилини обоє спочатку ніяковіють, бо не знають, про що говорити – надто багато літ спливло і вони надто змінилися. Однак при добрій спільній волі льодок відчуження швидко розтає і відновлені стосунки видаються навіть теплішими, ніж колись. Так у нього було свого часу з – Дорошем і Савенком, коли вони здибалися вперше за тридцять років. Так тепер сталося і з його малою Батьківщиною: переповнення душі якоюсь глибинною вдячністю і легким ностальгічним смутком за тим, що ніколи вже не повернеться. За тим Володею Шереметом, який безтурботно гасав босоніж по зарослому споришем подвір’ю з такими, як і сам дітлахами. Нікого з них він тут і не зустрів – давно розлетілися по світу…

Автобус непомітно прибув на кінцеву зупинку. Шеремет вирішив зайти до готелю трохи перепочити, а потім поблукати містом. Цього разу він попрошкував мимо адміністративного корпусу медичного інституту, а по-теперішньому – академії. Це був перший вуз, відкритий у Теренграді в 1957 році. Як «подарунок радянської влади трудівникам Теренградщини до сорокаріччя Великого Жовтня», як тоді велеречиво висловлювалися з нагоди визначних суспільних подій. А відкриття власного вузу для провінційного Теренграду було подією дійсно визначною. І сприймалась вона однозначно позитивно і владою, і населенням. Тому коли десь у сімдесяті роки, як він служив був у війську, приятелі передали йому повідомлення радіостанції «Свобода», нібито в Теренграді студенти збунтувалися і підпалили один з корпусів медінституту, він лише стенув плечима. Ні для кого не було таємницею, що та радіостанція утримувалася на кошти американських спецслужб і мала головним завданням вести розкладницьку ідеологічну боротьбу проти СРСР і «країн соціалістичної співдружності». Як не було таємницею і те, що теренградська молодь була безмежно щасливою, що має змогу отримати вищу освіту в рідному краї. Бо в сусідній Польщі, наприклад, з якою багато хто з цього регіону мав тісні зв’язки, в ті часи попасти до вузу було не так просто. А тому про що мова? Який тут може бути бунт? Як з’ясувалося опісля, насправді від необережності в одній з лабораторій вибухнув балон із киснем і спричинив пожежу, яку швидко загасили. Ні на які заворушення навіть натяку не було. Але то були часи «холодної війни», коли ворогуючі сторони не гидували нічим, аби дошкулити одна одній. А тим паче такою дрібницею, як ця побрехенька. І робили їх, оту «дезу» нерідко також свої. На тій радіостанції в мовленні на Україну, зокрема, працював тривалий час його однокласник Левко Шлезінгер. Стало в нагоді те, що він навчався в українській школі і добре знав мову. Але про долю Левка Шеремет дізнався набагато пізніше, то окрема тема…

В готелі в порівнянні з ранком пожвавлення. Але за рахунок не мешканців, а обслуги і якихось незрозумілого роду занять молодиків з міцною статурою і симпатичних, але дуже вже розцяцькованих дівчат. Тримаються тут як свої, але що роблять? Володимир взяв ключа, піднявся до кімнати, заварив міцної кави. Глянув на годинника – пів на шосту вечора. Зателефонувати двоюрідному брату? Але той неодмінно затягне до своєї оселі, буде оберемок розмов, і напевно вельми серйозних, а для нього на сьогодні вже ніби досить. Ще встигнеться, бодай завтра. А на завершення дня краще, мабуть, прогулятися біля озера, парком і прилеглими вуличками.

Вийшовши з готелю, завагався: піти праворуч, через бокові сходи, чи ліворуч, через «парадні»? Неспішно рушив ліворуч, до центральних сходів, що широко розляглися вниз від готелю і «замку» до окраси міста – озера і прилеглого до нього парку. Слово «замок» взяте в лапки недаремно. На гербі Міста, заснованого понад чотириста років тому, дійсно був зображений замок. Однак ця споруда, що збереглася донині, мало нагадувала грізну оборонну фортецю, як приміром, в Зборові, знаменитому «Зборівським миром», або Трибовелі. А тим більше не нагадувала знайомі з дитинства за романами Вальтера Скота або бачені на берегах Рейну рицарські замки. Хоча розташована була з оборонної точки зору вельми вигідно і стіни мала товстелезні. В ті часи в Європі вже давно забули про родові замки як спосіб забезпечити власне життя і будували житло для комфорту і розкошу – палаци. В Україні ж, на силою захоплених Річчю Посполитою та так і не приборканих «східних кресах», польським магнатам доводилося зводити такі «багатофункціональні» споруди. Аж доти, поки сама Польща не припинила свого існування як суверенна держава. Гарантами безпеки для польських загарбників на українських землях стали австрійські і російські війська, які силою своєї зброї забезпечили полякам право на володіння і землею і людьми, що на ній споконвіку жили і її обробляли. І тільки тоді на зміну «замкам» постали палаци. Бо здавалося, що так буде вічно. Та не так сталося, як гадалося.

Головну свою функцію як оборонної споруди Теренградський замок за двісті років існування виконав лише раз – весною 1944-го року, коли став одним із п’яти основних опорних пунктів німецьких військ в Місті. З його руїнами по війні довгий час не знали, що робити, аж поки не переобладнали в Палац спорту, в якому Володимир підлітком, начитавшись книжок про відважних розвідників, вирішив набути необхідних для чоловіка навичок рукопашного бою. Про модні тепер східні єдиноборства тоді в СРСР навіть гадки не мали. Єдине, що було до них чимось подібне – так це «самбо», скорочення від «самооборона без оружия», винахід радянських спеців. Досить непоганий, до речі. Однак критично оцінивши свою астенічну статуру, Володимир боротьбу у всіх різновидах змушений був відкинути. Залишалось одне – бокс. Володимир Висоцький свою пісню про боксера написав значно пізніше, але вона повністю відповідала успіхам Шеремета на рингу: «Бить человека по лицу я с детства не могу». І так він тому і не зміг навчитися – ні за що ні про що врізати такому ж, як сам, хлопцю межи очі, та так, щоб той зкопитився. Як тренер йому сказав:

– Хлопець ти працьовитий і руки маєш довгі, але злості в тебе замало. Поки розкочегаришся, тебе сотню разів на ринг покладуть. Тому або будь лютішим, або займися чимось іншим.

Лютішим він стати так і не зміг, що не завадило йому, зрештою, обрати шлях професійного військового, стрибати з парашутом, навіть воювати і робити все те, що при тому належить. Але все те було потім…

Шеремет ступив до сходів, які велично збігали донизу двома гранітними стрічками, розділеними посередині між собою широкою смугою водоспаду. Повільно спустився донизу у великий сквер, прикрашений колись гарними клумбами, декоративними кущами і різними скульптурами. Тут «печать запустіння» просто вражала: клумби позаростали самосіяним різноквіттям, декоративні деревця як похилилися від давнього урагану, так зажуреними і залишилися, лише зелена пліснява на сніжно-білих колись скульптурах пишно порозросталася. Дорога зі скверу до парку вела мимо популярного ще років десять тому ресторанчика з невибагливою назвою «Хвиля», який притулився до підніжжя громадини замку. Потім він якось занепав і закрився. Люди подейкували, що цього ресторанчика викупив для свого молодшого брата його однокласник Левко Шлезінгер, який сам давно виїхав до Америки. Він, який знав лише радянські часи і сучасну західну цивілізацію, не передбачив одного – що пострадянська Україна то вже не перше, але й далеко ще не друге. І якщо й нагадує чимось західний світ, то швидше за все Америку часів завоювання Дикого Заходу, або «золотої лихоманки» на Клондайку, або «сухого закону». Коли все вирішував залізний кулак і «кольт» або «вінчестер», потім – пістолет-кулемет «томсон». На новоявленого бізнесмена «наїхав» місцевий «рекет», і той змушений був накивати з міста п’ятами. Нинішня «Хвиля» своїми руїнами лише продовжувала будити ностальгічні спомини. Натомість довкола розрослося ціле оравище всіляких «шалманчиків». Очевидно, їхні власники зуміли врегулювати свої стосунки з місцевим криміналітетом, опорною базою якого став, як не дивно, Палац спорту.

Шеремет попростував набережною, що простяглася вдовж озера кілометрів на два. Вимощена не з шляхетного граніту, як у вельможних містах – Києві, Санкт-Петербурзі, Москві, – а з дешевого місцевого вапняку, вона також зазнала на собі впливу часу: місцями попросідала, вапняк із білого став сіро-зеленим, ліхтарі побиті. А це ж було улюблене місце прогулянок городян, теплими вечорами тут вирувало життя! Тепер же де-не-де виднілися поодинокі парочки, які шукали тихого закуточка, та більше стало рибалок, які наїжачили набережну своїми вудилищами. Раніше їх гонив звідси пильний «рибнадзор» – рибалити дозволялося лише з віддалених від центру міста берегів та з човнів. Наблизився до острівця, біля якого закінчувалася центральна алея парку.

«Острів святого Семиренка», як його називали в шестидесяті роки. Хто такий Семиренко, тоді в Місті знав кожний. То був упродовж п’ятидесятих років голова міськвиконкому, який чимало зробив для розвитку Міста, особливо при створенні цього чудового озера – насправді штучного водоймища на невеликій річці Серет. Малому Володі він запав у пам’ять, як кремезний чолов’яга із суворим вольовим обличчям, одягнутий у “партсовактивівську” уніформу тих часів – чесучевий кремового кольору френч-«сталінка», з такої ж тканини військового зразка кашкет, габардинові сірого кольору галіфе і чорні хромові офіцерські чоботи. З лівого рукава «сталінки», немов довічна пам’ять про війну, звисав протез руки в чорній лайковій рукавичці. Типовий портрет партійного функціонера тих часів. «Чорна рукавичка» тоді була не дивиною, надто вже багатьох людей скалічила війна. А Семиренко являв собою зразок справжнього офіцера-фронтовика. Не крав, не брав і під себе не гріб. Але треба ж було такому статися – спокусився задешевше взяти собі крій на чоботи. Бо ж мав двох доньок на виданні, а статки в голови міської ради тоді не перевищували зарплатні армійського майора. А чоботи ж любив ще з парубоцьких літ. Ну і…

Коротше, його спровокували або, як тепер кажуть, «підставили». Як би там не було, а в газеті ЦК КПРС, головній газеті «Страни Совєтов» з’явився фейлетон «Сапогі со скріпом». Довго й болісно переживав міський голова таку жорстоку кару за його копійчану провину. Але народ не обманеш: ім’я «святий» за островом на його честь так і залишилося. А потім, віддаючи належне його чесності, Івану Сидоровичу запропонували переїхати до Києва і очолити «Укоопспілку», найбільш корумповану і коритну для нестійких людців організацію в Україні радянських часів. І фронтовик це випробування витримав сповна і постидав своїх завидників й недоброзичливців – чесно жив, чесно робив і чесним пішов з життя. Ні дач не побудував, ні квартир для дочок не нагарбав, ні золота й діамантів для онуків не напас.

Але хіба нинішні його наступники на високих посадах можуть зрозуміти таку самовідданість справі і безкорисливість? Навряд! Інакше «Острів святого Семиренка» не заріс би такими чагарниками. Та й сам парк… Ніколи нинішнім властителям, на інше всі сили докладаються, не так на громадське, як на особисте. Тепер будь-який чиновник, не кажучи вже про «самих верхніх», аніяк не задовольняється ні казенною квартирою, ні автомобілем. Не кажучи вже про інші блага, які давно і всім відомі… То ж хіба дивно, що нині довкола Теренграда повиростали «хатинки», які за розмірами конкурують із історичним «замком». Хоча якщо подивитися на офіційну зарплатню господаря такого палацу, то тільки на хліб, та може ще на масло стачить, а про ікру й думати годі. І це при тому, що ледь не вісімдесят відсотків населення незалежної України, живе за межею бідності. І це тільки за офіційними даними!

Та ну його до біса, це прокляте нинішнє життя! Шеремет приїхав сюди, аби доторкнутися минулого, що вирувало колись на центральній алеї, яка вечорами була вщерть заповнена святково вбраною публікою. Люди гречно розкланювалися зі знайомими, розмовляли між собою, хлопці залицялися до дівчат. Тепер алея виглядала пустельною, асфальт на ній покришився, фонтан іржавів без води принаймні з рік. Добра чверть парку була знищена і зайнята під площу перед величезною безликою адміністративною будівлею, яка тупо бовваніла одноманітним полотнищем своїх сірих стін, прострочених рядами вікон. Мертвих уже о дев’ятнадцятій годині. Видно, місцева влада роботою себе не переобтяжує… А коли тут був обком партії з облвиконкомом, вікна влітку не зачинялися, а взимку світилися зазвичай години до двадцятої, не менше. Шеремет лише скрушно посміхнувся: коли усували від влади КПРС, одним із провідних гасел було – зруйнувати бюрократичний командно-адміністративний апарат, зменшити його чисельність, привести у відповідність до норм «цивілізованого світу». А що сталося? Та їх, цих «слуг народу», в кільканадцять разів більше стало. І кожен чиновник вважає себе відповідальним не перед народом і законом, а лише перед тим, хто його на це тепле місце поставив. І боїться лише одного: аби не дай Боже не догодити тому, хто може його з цього місця турнути.

Непомітно Шеремет вийшов на вулицю Генріка Сенкевича, як вона колись іменувалася. Потім хтось, мабуть, із «власть імущіх» взяв собі за труд прочитати, про що і як писав цей польський письменник. І зрозумів, наскільки це ім’я недоречне в Україні, тим паче в Західній. То ж вулицю спішно перейменували на вулицю Василя Стефаника. Колись тут посередині був широкий водостік, облицьований каменем і обсаджений старими ясенями, в тіні яких вулиця здавалася широкою, довгою і затишною. Тепер водостік заховали в труби під асфальт, а могутні дерева вирубали – і затишна зелена вулиця втратила душу, перетворилася на безвиразний широкий проїзд, залитий мертвим асфальтом і заповнений різнокаліберним, привезеним задешево з заходу автомотлохом.

Щоправда, будиночок, в якому мешкали Петро Сидорович і Мотрона Михайлівна Козаченки, стояв на місці. Це були материні односільці, яких вона періодично провідувала і чомусь вважала за необхідне брати його з собою. Невеликий, ошатний, колись одноповерховий будинок на п’ять-шість кімнат тепер якось вгруз у землю, защербатився опалою штукатуркою, заріс кущами бузини й густостоєм бур’янів. Таких симпатичних будиночків, побудованих на переломі століть у Місті було багато. І жили в них в основному «партсовробітники» і різного роду служивий люд, прийшлий зі Сходу. Замолоду Шеремет чомусь ніколи не задумувався: а куди поділися ті, хто вибудував ці приватні затишні обійстя? Це тепер він розуміє, що істинних господарів рознесли звідси по світах буревії тієї пори. Кого – під час війни, кого – під час репатріації, кого забрав молох репресій. На їхнє місце прийшли будівничі нового світлого соціалістичного життя, для кого ці домівки не були ні рідними, ні своїми. Відповідне і ставлення і доля цих нещасних осель. Вони виглядають наполовину, якщо не вдвічі старішими від однолітків, що залишилися в теплих руках своїх перших власників. Але де їх узяти тепер, ті рідні теплі руки, для цих здичавілих осель? Тепер навіть старих Козаченків немає на цьому світі, не кажучи вже про тих, хто споруджував цей будинок сотню років тому. А нинішні, не маючи пристойного заробітку, як і більшість населення країни, не в змозі бодай щось підправити.

Цікава доля в тих старих Козаченків. Вперше вони приїхали, точніше, їх прислали сюди десь у 1940-му році. Прислали, звісно, «допомагати визволеним братам будувати радянську владу». Петро Сидорович не мав ні освіти, ні певної спеціальності, зате мав партійний квиток і належав до бодай дрібної, але номенклатури. Словом, був типова «стара партійна кадра», готова до будь-чого і на що завгодно – керувати хоч клубом, хоч свинофермою, хоч промартіллю, хоч колгоспом. Аби керувати!

Мотрона Михайлівна взагалі була простою сільською жінкою, яка ледве вміла читати й писати. Зате, як водиться, добре варила борщ і справно народжувала дітей. На час свого приїзду до Західної вони мали вже і дорослого сина, і трьох дочок. Успішне керівництво Петра Сидоровича райкомунгоспом чи чимось подібним «нагло прервалі нємєцко-фашістскіє захватчікі, коториє вєроломно вторглісь…» Кордон був поруч, тому довелося терміново втікати. А тут, як на гріх, наймолодшенька донька тяжко захворіла. Всі – від самого товариша Сталіна і до рядового «бійця партії», – переконували самих себе, що відступ тимчасовий, лише на кілька днів. Отож коли сусіди, бездітне подружжя ветеринарного лікаря, запропонували Козаченкам не ризикувати життям хворої дитини і залишити її в них до одужання, це ні в кого ніякого заперечення не викликало.

Однак не так склалося, як гадалося. «Драпати», або «евакуюватись», як офіційно назвали це ганебне для військових і скорботне для цивільного населення явище, довелося не на три дні, і навіть не тижні або місяці, а на довгих три роки. За цей досить тривалий як для життя пересічної людини час бездітне подружжя не тільки вилікувало малолітню дитину, але й прикипіло до неї всім своїм серцем, всією спраглою душею. То ж коли зі Сходу стала долинати канонада наступаючої Червоної армії, вони не стали довго роздумувати. Звиклий до західного способу життя, до того ж фахівець високої кваліфікації, ветеринарний лікар тверезо зважив, що на Заході він не пропаде і забезпечить належне життя і дружині, і Богом даній доньці. Якщо ж залишиться, то змушений буде розлучитися з таким щасливим подарунком долі. То ж рішення було практично безальтернативним.

Життя засвідчило, що старий ветеринар був правий. Разом із радянською владою повернулись і Козаченки. І почали, природньо, шукати свою доньку. У ветеринара на Україні залишилися родичі, та й у невеликому райцентрі нічого не втаїш – правда скоро стала відома. Це був удар для Козаченків. І душевний, і службовий. Адже всім членам сім’ї відтоді в численних анкетах в графі «Чи маєте родичів за кордоном» необхідно було зізнаватися: «Так, маю. Доньку (сестру) в Західній Німеччині (Канаді, Америці, тощо)» Хто знає, де вона там може бути, головне – в капіталістичній країні. А в автобіографії розписувати, пояснювати, як це сталося. Та ще й чи повірять? В цьому Петро Сидорович був зовсім не впевнений. Бо в нього і так вже був «боржок» перед партією. Коли пробивалися на Схід, одного разу здалося, що кінець – вони оточені. Ну, й закопав свого «партбілєта» під якимось дубом, щоб німці одразу на ньому й не повісили. Однак пронесло, з оточення вийшли, а от знайти те стоклятуще дерево так потім і не зумів. Звернувся в парткомісію з проханням видати новий, бодай із найсуворішим стягненням, бо що ж він за «руководітель» без «партбілета», тобто – «бєспартєйний»? Однак по війні таких «обачливих», як він, що в такий спосіб «зберігали» партквитки, виявилося аж надто багато. Тому в партії їх не поновили, але й геть не відкинули. А надали можливість спокутувати провину. В Західній Україні, приміром.

За таких обставин навісити на себе ще й доньку за кордоном, було занадто. Тим більше, що повернути її звідти не було ніякої можливості – після «гарячої» війни по короткій паузі почалася «холодна». Під скажений гавкіт сторожових псів, під стрекіт автоматних черг прикордонників по перебіжчиках між Сходом і Заходом опустилася «Залізна завіса», яка на сорок років розділила Європу навпіл. І ні про яке «возз’єднання сімей» навіть мови бути не могло, як і про якісь там «права людини». «Совєтскій чєловєк» мав одне право – за будь-яких умов, навіть з останніх сил, але самовіддано служити «своєй любімой Совєтской Родіне». Інакше… Петро Сидорович чудово знав ці правила гри, як і його старший син, котрий став професійним комсомольським функціонером. Тому всією сім’єю вирішили оголосити меншеньку просто пропавшою без вісти під час відступу в 1941 році. Тим більше, що родичі ветеринара також не були зацікавлені в розголошенні правди. За часів Хрущова в «завісі» з’явилися шпаринки. Новоявлені батьки, які фактично викрали чужу дитину, виявилися настільки порядними, що оповіли дівчинці про її справжню рідню. І навіть спробували через своїх родичів у Теренграді налагодити якийсь зв’язок, незважаючи на відстань в тисячі кілометрів між далекою Канадою, де вони врешті-решт осіли, і колишньою Батьківщиною. Старому Козаченку за старістю тепер вже було фактично все байдуже. Як і його синові, партноменклатурна кар’єра якого не склалася. Але тепер дибки стала старша донька, яка з пересічної вчительки історії СРСР виросла на секретаря міського комітету партії з ідеології. Для неї поява такої сестрички автоматично означала крах. Тому родина вдруге відмовилася від власної кровинки.

Однак бідна дівчина не тільки не образилася, але й не припинила спроб навести мости з істинними батьками. Настав час, коли родичі «канадців» принесли Козаченкам у подарунок фотографію, з якої на них дивилася гарна дівчина в шлюбному вбранні з трохи кирпатеньким, як у всіх Козаченків, носиком. На звороті фотографії напис: «Моїм найдорожчим родичам». Ті, хто приніс фотографію коротко оповіли, що Марійка вивчилася на доктора-дантиста, вийшла заміж за свого колегу, машина, біля якої вона сфотографована, її власна, а симпатичний будиночок на задньому плані – то весільний подарунок їй від батьків…

Шеремет силою волі відігнав спогади. Це зараз дехто з українців дивляться всілякі «мильні» латиноамериканські серіали і проливають сльози над вигаданими бідами їхніх слинявих героїв. За тих часів життя іноді бувало сторозтерзаніше, ніж пригодницький роман. Що сталося з цим сімейством далі? Один Бог знає. Кому приспів час, ті, мабуть, вже полишили цей світ. А решта? Решта, очевидно, якось десь живуть. Тільки тепер уже навряд чи цураються канадської родички, скоріше навпаки – готові задушити в обіймах, особливо якщо запросять почоломкатися не в Теренграді, а десь у Торонто.

За спогадами час пролетів швидко. Пора й до готелю! Переповнена споминами і враженнями душа відмовлялася більше що-небудь сприймати. Пішов найкоротшою дорогою, непоказною, але пам’ятною для нього вулицею. Вулицею, на якій народилася його старша донька в першому міському пологовому будинку. Він тоді служив далеко за межами України, мешкав у гуртожитку без елементарних умов, близьких поруч – нікого, то ж змушений був відправити дружину родити додому, до батьків. Як недавно, здається, те було. І водночас – як давно. Його первениці вже за двадцять п’ять, йому самому – за малим п’ятдесят п’ять. Як довго плине й як швидко минає життя! Як цей день – перший день його подорожі. Подорожі до витоків…