2

Зинаїда Тулуб

Сходку скликали, обносячи знак. Іноді це був перстень із цеховою печаткою, іноді – так звана цеха, металева дощечка з цеховим гербом у скриньці, куди клали, крім цехи, цидулку цро день і час зборів. Одержавши таку цеху, найближчий цехмістрів сусід ніс її до свого найближчого сусіда-майстра. Якщо його не було дома, йому писали на столі, де й коли буде сходка, і несли цеху далі, а той, кому її передавали, мусив і собі нести її до інщого майстра. Так і обходила вона весь цех і кінець кінцем поверталася до цехмістра.

Зійшлася сходка того ж дня увечері, коли з Дніпра повіяв свіжий вітрець. Цеховий будинок був чисто прибраний і підмазаний. Ікони блищали під чистим рушником, на столі була свіжовипрасувана скатертина.

Боячись штрафу, майстри збиралися вчасно й тихо сідали вздовж стола на лавах за першенством. Аж ось прийшов і Причепа з своїм заступником, писарем, шафарем і Сагайдачним. На стіл поставили цехову скриньку. Причепа перевірив, чи всі тут, і урочисто відкрив скриньку. Це означало, що сходку відкрито. Всі зняли шапки й погасили недокурені люльки, а наймолодший майстер став біля дверей наглядати за порядком. Усі гадали, що сходку розпочнуть з того, що приймуть, до цеху Карла Шнейдера, який напередодні частував їх учтою.

Те саме думав і сам Карл Шнейдер. У святковій одежі стояв він біля столу, тримаючи в хустці свій майстерштик. Але Причепа підвівся з місця і низько вклонився майстрам.

– Панове товариство, – почав він, крехкаючи. – Вчора святкували ми учту, гадаючи, що сьогодні доведеться нам прийняти до цеху пана Карла Шнейдера, але справа вийшла трохи інакше.

Рух цікавості й подиву пробіг мовчазними лавами.

– Я до того кажу, – вів далі Хома, – що за добу сталося багато нового. Вчора пан гетьман розповідав нам, як кляті пани й магістрат знущаються з нас у Львові, а сьогодні… той… вони самі до нас приїхали.

– Хто приїхав?! Пани?! – не витримав один із майстрів.

Причепа обурено зиркнув у бік порушника тиші.

– Звісно, не пани. Їм тут нема чого робити. Приїхали наші брати-шевці, яких вони, сучі сини, з цеху повиганяли. Два майстри та дід Омелько, січовик, та підмайстрів четверо, бо двоє подалися прямісінько до Базавлуку. Так ось що я гадаю, панове. Не можна залишати людей без хліба, без притулку й струменту. Треба якось допомогти. А ви, панове майстри, самі подумайте, як це зробити.

За статутом, молоді майстри висловлювалися першими, щоб вплив старіших не заважав їх думці. І першим схопився з місця козак Грицько, що вчора так обурився з львівських подій.

– Я так гадаю, – палко крикнув він, – що треба прийняти їх до цеху – і край.

– Хай вони краще самі скажуть, чого їм треба, – зауважив голос із кутка.

– Вірно! Хай скажуть!

Хома моргнув молодшому, що вартував біля дверей, і той впустив Павла, Остапа і діда Омелька. Дід намагався бадьоритися, але ледве стояв на ногах. Павло підтримував його.

– Розкажіть, панове, що з вами сталося і чого ви бажаєте, – звернувся до них Хома. – А ви, діду, сідайте, бо довго не встоїте.

Павло докладно розповів, як обороняли вони старого Омелька, як сплюндрували їх, як побили, наче татарська орда.

Загрозливий гомін пішов покоєм. Дехто схопився з місця, забувши про суворий звичай.

– Ми це їм пригадаємо! – кидали вони обурено й палко.

– Ще діждуть свого. Сплатимо їм усі борги!

– З лихвою!

Хома стукнув по столу, закликаючи до спокою, і майстри знов ущухли й розсілися по місцях.

– Чого ж ви просите? – звернувся Хома до приїжджих.

– Важко нам просити, наче старцям. Не звикли ми до цього, – стиха почав Павло. – Але просимо: прийміть нас до цеху і позичте з цехової скриньки на устаткування. Ми чесно відробимо борг, і, поки віку нашого, не забудемо вашої ласки. Ще й дітям заповімо пам’ятати.

А дід Омелько вклонився сходці, розстебнув сорочку, показуючи кістляві груди в ранах та синцях, і додав:

– А мені, старому, дозвольте відлежатися в шпиталі, а потім хоч у підмайстри запишіть, коли ласка ваша.

Майстри мовчали. Кожен розумів, що товариське почуття вимагає допомогти вигнанцям, але як це зробити, не завадивши собі? Отже, доведеться ділитися з ними роботою. Щоправда, дід Омелько не робітник і навіть не житець на світі, зате Павло та Остап… Але вигляд скаліченого старезного тіла був надто зворушливий. Здригнулися міцні козацькі нерви.

– Як же ви, панове, гадаєте? – спитав Хома, обводячи цех очима.

– Прийняти! Прийняти! – відгукнулося кілька голосів.

– Ні, панове, не можна ламати статуту, – підвівся рудий Лаврін Кузьменко, перший багатир у цеху. – Добрість добрістю, а статут статутом. Ми вимагаємо від кожного вступного майстерштика та учти. А до того ж, подумайте, що буде, коли разом почнуть працювати ще чотири майстерні?! І так не завжди вистачає роботи.

– Ах ти ж, падлюко! – щиро обурився Хома. – Та хіба ж на пожежі дивляться, чию хату звільнено від стації? Кожен бере до себе погорільців. Не бійсь. На тебе вистачить замовлень.

– Справді. Іч, яке пузо наїв.

– Тебе б Барилом звати замість Кузьменка! – вкинув невгамовний Грицько.

Але літні статечні майстри підтримали Кузьменка.

– Ні, панове, цього не можна ухвалювати зопалу, Пригадайте, як перед останніми рочками думали ми заробити і що з цього вийшло. Шкіру й час витратили і залишилися без шматка хліба.

– Вовків боятися – до лісу не ходити.

Але старі майстри не піддавалися. Нелегко було налякати їх вигуками.

– І довелося, – підніс один із них голос, – п’ятьом майстрам виїхати з Києва. Ледве-ледве ми передихнули, гадаємо, на рочках трохи підлататися – і знов така сила народу. Та де ж на них роботи взяти, панове? В нас самих діти малі. Нащо нам у зашморг лізти?

– Соромно, батьку, – надсаджувався Грицько. – Люди в горі, такі ж майстри, як і ми. Хто їм допоможе, крім нас?

– Хай на фільварки йдуть!

– Або на Низ козакувати!

– А де дітей подіти та жінок?

– А ми не згодні голодувати.

Хома бачив, що розпалюються пристрасті, і не знав, як угамувати їх. Йому було до болю соромно перед Сагайдачним за виступ Кузьменка і його прихильників, але стримати їх не міг, не ламаючи статуту. Як «батько» підмайстерської господи, він завжди ворогував з заможною групою і Кузьменком, її ватажком. Коли б Причепа був справжній цехмістер, а не тимчасово заступав відсутнього, він не проминув би задратися з Кузьменком, але становище зобов’язувало його до безсторонності. Він тільки грюкав по столу, закликаючи до порядку.

– Та посоромтеся хоч пана гетьмана, панове, – раптом не витримав він, червоний і спітнілий з хвилювання.

Майстри ущухли й, ніяково кахикаючи, перезиралися.