4

Зинаїда Тулуб

– Ну, панове, тепер у нас ще дві справи, – похопився Хома, – показуй, пане Шнейдере, свій майстерштик.

Шнейдер стояв осторонь, як рокований на смерть. Почувши своє ім’я, він зблід і тремтячими руками почав розв’язувати хустку. Що це вони, глузують чи справді? З хвилювання язик прилип йому до гортані, і він забув три чверті важких українських слів, що так старанно вивчив перед сходкою. Кінець кінцем хустку було розв’язано, і на столі з’явилося чотири пари майстерно зробленого взуття. Розкішні лицарські чоботи з гострими передками й широкими закотами на халявах. Цю вишукану іспанську моду запровадив у Польщі королевич Владислав. За ним з’явилися жіночі черевики на високих, елегантно вигнутих підборах з лайки тілесного кольору, розшиті перлами з рубіновими розетками посередині. За ними чоловічі черевики з застібкою збоку і трикутним виступом, який щільно охоплював підйом, та високі жіночі чобітки з лакованої шкіри для їзди верхи.

Цехмістер уважно розглянув їх зовні і зсередини, придивляючись до кожного шва, до крою, до оздоби, до якості матеріалу й легкості взуття. Потім почали підходити майстри і по черзі розглядали майстерштик.

– Добра робота, – хитали головами майстри, повертаючись на місце.

– А скажіть, пане Шнейдере, як шиються жіночі черевики-виворотки? – почав іспитувати Хома

– Це… той… вір немен заготовлен, – забелькотів Шнейдер напружено, відшукуючи слова, – і спошатку пришиваймо вздовж копилкен… Ось так, і потім…

– Та ти не поспішай і не плутай, – ласкаво всміхнувся Хома. – Ми тебе не катуватимемо.

Добродушний тон цехмістра трохи заспокоїв Шнейдера. Хто їх розбере, цих козаків! Може, вони й справді приймуть його до цеху? Надія теплою хвилею полинула в груди, і слова полилися вільніше, самі виникаючи в пам’яті, як бульбашки на окропі.

Після Хоми почали й інші майстри ставити йому запитання, але цехмістер зупинив їх.

– Та чого ви, панове, з нього кишки тягнете? Німець не витримає: це не наш брат, жилуватий козак.

І, помовчавши, спитав:

– Ну, як же, панове: чи бути йому в нашому цеху, чи ні.

Хмара шапок відповіла цехмістрові.

– А що ж ви, дідусь, – звернувся до Омелька. – Невже ви не згодні, щоб прийняти Шнейдера до нашого гурту?

– Та ні… Звісно, треба… Але ж…

– Що «але»? Чому ж ви не кинули шапку?

Дід Омелько не знав цехових звичаїв і зовсім розгубився. Незграбно кинув він шапку, і вона не долетіла до столу. Один з майстрів підхопив її і кинув на стіл.

І Шнейдера, як і всіх, було прийнято.

Нові майстри повинні були присягнути цехові. Цехмістер розгорнув цехову корогву, поклали на столі ікону й хрест, всі підвелися, і, поки цехмістер урочисто читав присягу, а нові майстри голосно повторювали її, весь цех стояв так тихо, що було чути, як гуде муха під сволоком, оздобленим горорізьбленими гронами й виноградним листям.

Коли всі знов посідали, підвівся Сагайдачний.

– Ніколи не сподівався я, панове, – почав він сумно й поважно, – що так швидко справдяться мої слова. Учора читав я вам скаргу львівських міщан, а сьогодні вони самі прийшли до нас по допомогу. Але до вас прийшли тільки шевці, а до нас на Низ приходять і селяни, і ваш братчик ремісник, і бідний шляхтич, і чумак, і козак, і польський кмет, і карпатський верховинець. А всіх гонить до нас одне лихо. Наступає на них неволя, панщина, канчуки й усякі данини і податки. І там, де піввіку тому квітнули вільні хутори, жене тепер пан на панщину покірливого посполита. Де вільно працював ремісник, запанували старости та воєводи. Ось проти чого треба опиратися всім суспільством, усіма силами, з’єднаними докупи. Втечами лихові не запобіжиш, а на боротьбу треба неабияких сил. За наших часів не можна жити поодиноко, як билина в полі. Захоплюють нас, розпорошених по степу, як ягнят, і женуть у неволю. Хто більше любить волю, хто не зв’язав собі руки й ноги жінкою та дітьми, той тікає на Січ або в Дике Поле, але більшість підставляє під ярмо безталанну голову. По містах ще є сякий-такий захист. Цехи, братства, рада сорока мужів. Але й вони часто ворогують один з одним. А проти них стоять єдиним муром магнати, ксьондзи, старости та воєводи. Ось коли б нам стати дружно й одностайно, зростися в єдине тіло – не подолали б вони нас довіку, а поодинці – кожного хилять додолу, як очеретинку, або купують за привілеї.

Майстри слухали тихо, уважно, іноді хитаючи головами.

– Добре каже батько, – шепотів де-не-де чийсь голос.

І знов заходила глибока тиша.

– Довго думав я, що робити, і бачу, що є в нас готовий зразок того, що нам треба. Це Віленське та Львівське братство. Тільки доведеться пристосувати їх до наших умов. Вони надто захоплюються церковними справами і забувають, що головне на світі – це козацькі права й воля. Ось чому закликаю я вас об’єднатися, поки не пізно. Всі цехи повинні злитися в єдиний цех цехів, у братство, і разом із козацтвом та поспільством утворити непереможну єдину силу.

Майстри мовчали. Звільна обміркували вони його слова, наче пережовували їх. Як ось з кутка відгукнувся молодий завзятий голос. І Сагайдачний пізнав Грицька.

– Добре задумав пан гетьман, тільки не зовсім, бо до братства повписуються і війти, і радці, і крамарі, і вся міська й околишня шляхта. Та й цехи бувають усякі. Є, наприклад, цех крамарів, який торгує тим, що ми виробляємо. Як же, на вашу думку: невже й він буде вписаний до братства?

– Вовки разом з ягнятами, чи то щупаки з карасями, – фиркнув хтось позаду.

– Еге-ге! Недобре задумав пан гетьман. Нам із нами не по дорозі, – підхопили майстри.

А Грицько не вгавав:

– Як же нам із крамарем брататися, коли йому корисно взяти з нас за шкіру та всяке приладдя дорожче, а чоботи замовити нам дешевше.

– Авжеж, – загули майстри. – Нам із ними не з руки.

– Буде не братство, а казна-що!

– До ножів дійде на сходці.

Вигуки билися у вікна, як птахи, гули під стелею, приглушали один одного.

_ – Панове, – схопився Хома, грюкнувши по столу кулаком. – Ви де, в шинку чи на сходці?! Вислухайте пана гетьмана, а тоді сперечайтеся.

Цехові, зніяковіли, але ще кілька хвилин гули по кутках незадоволені голоси, наче відгуки далекою грому.

– Не так воно буде, панове, як вам здається, – почав Сагайдачний, і ледве прихована дратливість бриніла в його тоні. – Ви боїтесь дванадцятьох радців та кільканадцятьох крамарів. А підрахуйте, скільки в Києві цехових. Тридцять два цехи, якщо я не помиляюся. Так? А в кожному цеху, в середньому, по двадцять п’ять чоловіка. Отже, щось вісімсот чоловіка. За ким тоді буде більшість, – за жменькою радців чи то за вами? Адже ж кожен братчик повинен позиватися в братському суді, а за порушення статуту виключають із братства, тобто – відлучають від церкви. Тоді він – баніт, людина поза законом. І тоді з ним, як із зачумілим чи то прокаженим, ніхто не тільки не матиме будь-яких справ, а навіть не привітається, не дасть йому шматка хліба або притулку.

Як досвідчений демагог і хитрий політик, Сагайдачний свідомо перебільшував. Де в чому братство справді було чималою силою и підтримкою для своїх членів. У кожному випадку життя братчики могли шукати в ньому захисту й допомоги, але іноді братське опікунство ставало, навпаки, важкою перешкодою на їх шляху. Бо не терпіло воно в своєму колі нічого, що йшло б усупереч інтересам проводирів. Тоді доводилося або безмовно скорятися, або рішуче розірвати з своїм оточенням і перекинутися до протилежного табору, тобто до католиків, – і тоді жахливий бойкот і прокльони, якими братство загрожувало своєму свавільному членові, вмить оберталися на мильні бульбашки, бо до римської церкви належала чимала частина суспільства і ніякі заходи братства не могли тоді ані знищити ренегата, ані навіть витиснути з цеху чи то з купецьких лав. До того ж, новонавернений вмить відчував себе під міцним захистом державної влади, яка за часів Зигмунда III гостро підкреслювала, що вона не тільки є шляхетсько-панська, але й католицько-уніатська.

Та ремісники-кияни не дуже розумілися на цьому, і слова Сагайдачного, славетного гетьмана й ватажка, справили на них глибоке враження.