5

Зинаїда Тулуб

Збентежилися зніяковілі молоді, гарячі голови. Проте Грицько підвівся і звернувся до Сагайдачного, як і учень, що намагається збити свого вчителя на каверзному питанні:

– Розтлумач нам тоді, пане, гетьмане, яка нам користь приймати до братства оцю погань – панів та радців? Ладу з ними все одно не буде, так нащо з ними воловодитися? Без них було б краще.

«Намацав-таки ахіллесову п’яту», – подумав Сагайдачний, але, стримавши роздратування, спокійно відповів:

– Діло кажеш, пане майстре, та це тільки означає, що тобі невідомі закони Речі Посполитої. За цими законами тільки шляхта бере участь у соймі, але сойм складає закони геть для всіх станів: і для селян, і для міщан, і для кожної живої душі, що живе й дихає в межах республіки. Як на твою думку – чи треба нам мати своїх заступників у соймі, чи ні? Треба! А якщо треба, і туди може потрапити тільки шляхтич, то треба знайти серед членів братства такого шляхтича, який би виконував усі наші постанови і те, що ми їм наказуємо й доручаємо. Отже, ці люди, зв’язані нашим статутом і присягою, протестуватимуть перед королем і урядом проти всіх утисків і злидарств. І навіть коли цілий сойм не згодиться з їх думкою і не затвердить їх пропозицій, вони все ж таки зможуть знищити одним сворм голосом ворожу нашим інтересам постанову.

– Як то? – недовірливо посміхнувся Грицько. – Та хіба ж три чи чотири чоловіка що-небудь удіють проти цілого сойму? Та пани їх затюкають.

Сагайдачний роздратовано сіпнув плечем і почав йому тлумачити, як дитині:

– Не затюкають, але вони заборонять видавати закон, що порушує наші інтереси, шкодить нам, бо на соймі кожну постанову треба ухвалити одноголосно, і коли тільки один шляхтич вигукне: «Не позвалям» або «Нема згоди» – весь сойм скоряється одному голосові, і тоді вважають, що такий закон зірвано.

– Тю, дурні голови! Так завжди можна знайти людину, щоб підкупити або підбурити її, – наївно здивувався Грицько.

А літні майстри посміхнулися, розгладжуючи довгі сиві вуса. Усміхнувся й Сагайдачний і вів далі:

– Це і зветься в них «злота вольность», за яку кожен шляхтич ладен кинутися в огонь. Доводиться хитрувати й бити їх їхньою зброєю. Не бійтеся: вони не втручатимуться в наші братські справи. Я добре знаю панську вдачу: вони приходитимуть лише на наші кануни мед пити, а решта їм не цікава.

Але Грицько вперто тріпнув головою.

– А прийде отакий шляхтич до нас на сходку, та почує наші розмови, та розповість старості… Тут і край нашому братству. Нема чого запрошувати до нас шпигунів.

– Правильно, – підхопили майстри. – Пан із паном завжди змовиться!

– Вони завжди один за одного!

– Та ви не турбуйтеся, – почав Сагайдачний. – У нас є сила засобів, щоб…

Але майстри не слухали.

– Це буде, як на Січі! – вигукнув один із Грицькових прихильників, розмахуючи руками. – Старшини – жменька, а голоти – сила. А на раді старшина кого передурить, кому горілкою очі заллє, і виходить не по-голотівському, а по-старшинському…

– А гетьман – хіба не старшина? Сам він їх руку тягне! – крикнув Грицько, червоніючи з люті. – А дурні нетяги танцюють під їх дудку.

– Поки перетоплять їх, як цуценят!

– Не треба нам радців! Годі!

– Щоб по в’язницях тягали, як нашого цехмістра!

– Щоб до ратушної вежі замикали, в кайдани кували безневинно!

– Здирствами в жебри пускали!

– За щире слово прирікали на страту!

Хома був червоний, як мак. Рясний піт вкрив росою його чоло. У нього було таке почуття, наче привів він до своїх приятелів наречену і, замість сором’язливої незаймано-чистої дівчини, перетворилася вона на моторну й балакучу шинкарку. Хомі було боляче за Сагайдачного. Але він вірив у нього, любив його і палко чекав на його відповідь. Доки він мовчатиме перед майстрами? Хотілося почути міцне щире слово, від, якого замовкнуть усі і схилять перед ним голови, як покарані діти.

– Чого ж ти мовчиш? – не витримав він нарешті. – Покажи, доведи їм, що вони брешуть.

– Змусь їх замовкнути. Як тут говорити, коли вони репетують, наче перекупки на ярмарку.

Причепа схаменувся, вихопив з рук у розгубленого діда Омелька ціпок і загрюкав ним по столу.

– Цить, бісові діти! – гримнув він на весь голос. – Камінь воску з пики за бешкет! Забули статут, чортові горлаї?!

Оклик був такий загрозливий, що майстрові вщухли. Не дивлячись на цехмістра, вони покірливо зайняли свої місця.

– Соромно за вас! – гримав Причепа, розпалюючись. – Камінь воску штрафу! Як ви наважилися пороззявляти пельки на пана гетьмана! Що він вам – сват чи брат? Та він вас на порох зітре за такий бешкет!

Майстри ніяково м’яли шапки.

– Даруйте нам, пане гетьмане, – низько вклонився старий майстер із блідим іконописним обличчям. – Це ми з дурного розуму.

– Та хіба ж ми не вдячні… Це все Грицько баламутить, хай він подавиться своїм язиком, – запобігливо підхопив Кузьменко.

І дивно було бачити, як ця груба, уперто-жорстока людина улесливо зазирає в вічі, наче собака в провині.

Сагайдачний мовчки постукував по долівці довгою срібною острогою. Він ніби не чув, що говорили йому майстри.

– Не гнівайтеся, пане гетьмане. Ми люди темні, невчені, – лунали голоси.

А Грицько мовчав і спідлоба дивився на Сагайдачного і на збентежених майстрів, і очі його блищали, наче у вовка. Сагайдачний потроху заспокоювався. Звик він загнуздувати буйних січовиків. Ще мить – і він опанує себе і заговорить. І майстри перетворяться на м’який віск в його руках, коли раптом очі його зустрілися з гарячим Грицьковим поглядом. І стільки невблаганної ворожнечі, стільки зневаги було в цьому погляді, що напівпритамована лють знов спалахнула пожежею. Сагайдачний зблід, рвучко підвівся, і очі його блиснули, як блискавки.

– Так і на Січі здіймає галас голота, поки добере, що й як! – кинув він гостро. – Можна подумати, що прийшов до вас не ваш козацький гетьман, а коронний гетьман з старостами та воєводами. Тим гірш для вас, що ви не розумієте різниці. Хай шляхта сама встановлює для вас закони! Скоряйтеся їм, як отара. Хай не буде у вас своїх представників на соймі! Проживете й без них; проживете й без школи, і без науки, і без закону, і без війська запорозького, що всією своєю громадою увійшло б до братства, як ваше передмур’я і ваш оборонець. Нащо до вас звертатися, пильнувати ваших інтересів, боліти на кожен ваш біль! Не діждеш від людей подяки! Спалили люди Яна Гуса, так і від вас не дочекаєшся нічого, крім гострої палі або плахи.

І твердим кроком, із презирливою усмішкою на вустах, Сагайдачний вийшов із хати.