6

Зинаїда Тулуб

Це було так несподівано, що ніхто не встиг ані відповісти, ані затримати його. Мовчки перезиралися шевці, а дід Омелько так розгубився, що навіть не замкнув дверей. І полився крізь них нічний вітер, роздмухуючи на покутті рушники й фіранки на вікнах.

– Що ви наробили?! Сучі діти, – завищав Причепа, хапаючись за голову. – Що ви наробили! Верніть його! Поверніть!

Кузьменко кинувся до дверей, але за мить повернувся сам до хати і важко впав на лаву. Піт котився з нього, в три струмки. Він сопів, віддихувався і водив навколо очманілими очима, як людина, що її вдарило громом. І раптом погляд його впав на Грицька. Жили йому напнулися. Шия стала червоно-синя.

– Це ти, ти, шибенику, все наробив! – заревів він не своїм голосом.

– Атож! Він, стерво!

– Галган! Голота нещасна!

Майстри всі говорили разом, раді зірвати на ньому свій гнів.

– Та хіба це майстер! Нетяга вошивий!

– Що тільки вміє каламутити людей!

– Та тепер гетьман нас із світу зживе! – репетували вони, підступаючи до Грицька з кулаками.

– Ми тобі покажемо, цуценя! – гримнув Кузьменко і, розмахнувшись, ударив його в ухо.

Грицько з несподіванки ойкнув і сів, але за мить кинувся на ворога. Зчинилася бійка. Над кашею голів і тулубів блимали жилаві кулаки. Хтось здер скатертину. З гуркотом упали мідні світочі. Свічки погасли, і ввішла до кімнати срібна місячна ніч. Лайка, сопіння, глухі удари не вгавали.

Тільки Причепа стукотів по столу ціпком і, надсаджуючи груди, репетував на весь голос:

– Чорти! Шибеники! Цить, бо покличу нічну варту!

А Сагайдачний простував вузькою зміїстою вулицею, роздратований і лютий.

– Бидло! Бовдури! – думав він, і ніздрі його роздувалися з обурення. – На який біс поліз я до того вертепу! Тепер я розумію кира Єлисея.

– А що ти їм приніс своїми промовами? – лукаво спитав унутрішній голос.

– Як то що? Школи, культуру, науку, закони, визволення з-під католицького опікунства! – обурився Сагайдачний на власні вагання. – Як це добре сказано: «Не кидай бісеру свиням, щоб не стоптали вони його ногами». Ось і стоптали. Прийшов до них – по-дурному, як хлопчисько. Розвів теревені. І добре! Нема чого вдавати з себе Ціцерона в свинячому хліві!

З насолодою підшукував він найобразливіші порівняння, щоб знов роздмухати своє обурення.

– Насмілитися обізвати мене здирцею, старшинським обранцем і заступником!!!

– Та хіба ж ти не старшина? Хіба не старшина тебе обрала на гетьмана? – єхидно і в’їдливо засміявся другий голос. – Так, ти був з голотою, підтримував її, поки обрали тебе на військового писаря, поки припливала тобі до рук здобич. Поки почали співати про тебе пісень, а татарські жінки – лякати дітей твоїм ім’ям.

– Брехня! Я нікого не визискую. Моє життя – саме кипіння, походи, боротьба за право і справедливість, складна дипломатична гра, де переможе той, хто обачніший і розумніший. Нема нікого, хто міг би зрівнятися зі мною. Дратувати турків так, щоб Польща жила під щохвилинною загрозою війни, але не доводити до неї ані Порти, ані кримських беїв. Хіба це не принадна гра? Хіба не високе мистецтво? Служити ляхам як досвідчений ландскнехт, але завжди з каменем у пазусі, гартувати в бою своє військо, щодня підсилювати і збільшувати ту силу, під якою колись провалиться не тільки шляхта, але й хиткий трон Зигмунда III.

– Задля кого? Навіщо? – примружило сумління насмішкувато-пронизливі очі.

– Для народу, для його волі, культури, віри, мови. Невже це важко зрозуміти?

– Якого «народу»? З чийого доручення приїхав ти до Києва? Старшини, що прагне шляхетства й потроху перетворюється на таке ж саме панство? Чи голоти, що прагне землі і хліба і не знає жодної молитви чи догмату, навіть не вміє перехреститися? Та яке їй діло до попів та церков, коли вона по десять років не переступала церковного порога.

– Та чорт їх забирай, коли так! – щиро вилаявся Сагайдачний і сіпнув двері до своєї хати.

А в шевському цеху знов заблимали вогні. Хтось із майстрів схопив цебер, зачерпнув із діжки біля порога і вилив на тих, що билися. Це одразу протверезило їх. Лаючись і струшуючись, розійшлися вони по кутках, не дивлячись один на одного.

– Ну що, панове? І вам тепер соромно, – примирливо заговорив Причепа. – Як же тепер – іти додому чи розглянути скарги й подумати, чим і як спокутувати свою провину перед паном гетьманом?

– Тра подумати, батьку. Погано вийшло! Так погано, що просто н-ну… – зітхнув хтось.

І мовчазний віддих ствердив такий висновок. Причепа скористався з цього настрою і запропонував послати трьох старших майстрів до Сагайдачного перепросити його.

– І хай скажуть: «Спасибі вам, мовляв, пане гетьмане, за турботи. Ми люди темні, не добрали, що й до чого. Ми не проти братства; якщо й інші цехи до цього пристануть, то й ми разом…» Ну, і взагалі…

Пропозиція припала до вподоби. І чемності додержимося, і себе не зв’яжемо: «як люди, так і ми».

Майстри повеселішали і перейшли до дрібних справ. Перший виступив Кузьменко. Один з його підмайстрів та один челядник кинули його майстерню й несподівано подалися в мандри.

– Чорт зна, де вони поділися, – знизував він плечима. – Годував їх, поїв, платив за роботу, а вони пішли саме перед михайлівськими рочками. Тут кожна хвилина дорога, бо кожен купує собі на рочках чоботи, а вони пішли. Навіть грошей зароблених не взяли, падлюки.

Справа була серйозна. Цехи вперто боролися із утечами підмайстрів, бо це руйнувало майстерський добробут і роздмухувало в підмайстрах дух протесту проти кожного визиску. Але підмайстри міцно трималися права вільного переходу з майстерні до майстерні, з одного міста до іншого, бо розуміли, що закріплення їх за певною майстернею потроху перетворить їх на хлопів. Щоб боротися з майстрами та їх визиском, підмайстри об’єдналися в так звану господу, юнацьке товариство, щось на зразок цеху. В Польщі, Галичині та і в Києві боротьба між цехами і господою часто набирала гострих форм. А все ж таки майстри вперто намагалися закріпити за собою підмайстрів, учнів та челядників.

– Як це так? – обурено доводив Кузьменко. – Кинули майстерню в розпалі роботи?!

– А чому ви, пане майстре, годуєте нас гнилою рибою? – обізвався Савка, один з його підмайстрів, викликаний як свідок.

– Коли?! Брешеш, собако! Ніколи не годував вас гнилятиною, – гримнув майстер, ступнувши до парубка.

– Та хіба ж ви забули, як ми мало не вмерли в петрівку? Вже панотець збирався нас маслособорувати! Пан Причепа бачили, як ми корчилися. Хіба таке бува від свіжої харчі? А м’ясо з хробаками? Кинули ми його котові, а кіт понюхав, та й почав лапою закопувати. Навіть тварина розуміє, що не можна падлом живитися.

– Та хіба ж це від харчу? Напилися п’яні, застудилися, – знизив тон Кузьменко, відчувши, що справа обертається проти нього.

– А де це чувано, щоб працювали в свята?!

– Та хіба ж це на мене? – здивувався Кузьменко. – Треба на святу церкву камінь воску. Це ж богові, а не мені! Гріх про це й казати.

– А хто мусив дати віск? Ви чи ми? – спалахнув Савка. – Чи ви гадали догоджати богові чужими руками?

– Та що ви до мене присікуєтесь! І в Петренка працюють святами, і в Безмощука. Хіба тільки в мене?

Але підмайстер теж був упертий.

– Що ж, через це й пішли їх підмайстри козакувати. І ми підемо. Ми не хлопи і не невільники, щоб спину гнути без відпочинку. Так ми й ухвалили всією господою, – звернувся він до Причепи, – і низько вклоняємося вам, батьку, і просимо вашого захисту, бо тепер, влітку, ми працюємо від зорі до зорі. Сил наших не стало. Отож ми й надумали працювати від зорі до вечерні, бо так більше не можна. Знесиліли зовсім.

– Як це – до вечерні?! Та що вони – сказилися, чи що?! – обурено загули майстри.

– Де це чувано – до вечерні!

– Ледарі нещасні! Їм аби з дівчатами гуляти, а робота хоч провались.

Тепер серед майстрів виявилася цілковита одностайність. Навіть Грицько почув себе господарем. А Кузьменко налився кров’ю і стиснув кулаки.

– А канчуків не бажаєте? – ступнув він до підмайстра, нахиливши голову, як бик, готовий підкинути його на роги.

– Зачепіть-но тільки, – не відступив Савка, хоч від Кузьменкової загрози пішли по його спині дрижаки. – Так ми згодилися, так воно й буде. Або всі кинемо роботу.

– І подохнете з голоду! Тоді не чекайте на обід або на вечерю. Сухої скоринки хліба не дістанете, шибеники! Благатимете тоді «гнилої риби», та дулю вам замість риби дамо.

Замість відповіді Савка кинувся до вікна і рвучко розкрив його.

– Ану, хлопці, йдіть-но сюди! Чуєте, що кажуть пани майстри? – гукнув він у ніч.

Затупотіли важкі кроки, залунали голоси, і за вікном виросли молоді засмаглі обличчя.

– Що таке?

– Що там? – посипалися запитання.

– Та пани майстри кажуть, щоб ми й далі робили від зорі до зорі, і не бажають зробити нам будь-якого послаблення, ще й канчуками загрожують.

– Он як! Де це чувано, таке знущання!

– Сидиш над чобітьми, як п’яний. Голова від утоми падає.

– Сил не стає!

– Очі заливаються кров’ю!

Майстри мовчали, вражені одностайним виступом господи.

– От сучі сини, скільки часу просиділи під вікнами, – прошепотів хтось.

– Спритно підстроїли, шельми! – перезирнувся Павло з Остапом.

– Атож! Це як у нас, у Львові.

Але майстри вже опанували себе.

– Геть звідси, наволоч! – разом гримнули вони, кинувшись до вікон і дверей.

Одні зачиняли вікна, інші вхопили Савку за плечі.

– Геть, голоштанці! – ревли вони.

– Без вас ухвалимо, що треба!

– Чекайте відповіді надворі!

А Причепа знов грюкнув по столу кулаком і наказав, повершивши голосом гамір.

– Хай підмайстри вийдуть! А ви, панове, заспокойтеся. Обміркуємо все як слід.

Підмайстри не встигли озирнутися, як опинилися на дворі. Чиїсь руки щільно зачинили двері і засунули важким засувом.

Залишившись на самоті, майстри дали волю своєму обуренню.

– Іч, сволота: сиділи на призьбі та підслуховували!

– І тепер розпатякають усе по місту!

– Так. Ще й про пана гетьмана базікатимуть.

– Чортзна-що!.. От не сподівалися!

Це було вже занадто. Майстри збентежено чухалися або плювалися з люті.

– І хто б міг подумати!

– Та вже не бідкайтеся, панове. Поміркуймо, що робити.

Майстри замовкли. Справа була серйозна. Загострювати ворожнечу – це значило б залишитися без доброї половини підмайстрів. Це вони знали з власного досвіду. До того ж, на київських базарах з’явилися запорожці. Вони сипали грошима не рахуючи, частували по шинках першого ліпшого і розповідали про вільне козацьке життя, про морські походи. Так зманювали вони на Низ і підмайстрів, і селян, поповнюючи козацькі лави після походу, або наймали їх на тафи ловити рибу, чи на уходи, або на хутори. А час був гарячий. За місяць-два з’їдеться панство на пречистенський ярмарок, посиплються замовлення, і тоді робочі руки будуть дорожчі за золото.

– Добре розрахували, мерзотники!

– За горло взяли та й душать!

– А все ж таки, панове, – втрутився іконописний дідок, – не можна їм потурати, бо відома річ: поступись де в чому сьогодні – завтра вони вимагатимуть удвоє.

– Оце вірно!

– Отже, я гадаю, – казав він далі, – що треба нам трохи поступитися, але не в тому, що вони вимагають. Нема де правди діти: хлопці знесиліли. Куняють над чобітьми. Доводиться й про худобу дбати. Отже, дамо їм зайву годину поспати, але не ввечері, щоб по-їхньому не було, а в обід. Тепер спека, важко працювати. Хай посплять, пообідавши, а ввечері хай працюють до зорі. Тоді й з дівчатами не жируватимуть, і не пиячитимуть, як у неділю.

Майстри задоволено зареготали. Але Кузьменко і ще троє буркотіли:

– Не годиться їм потурати. Це буде так, ніби ми налякалися, начебто тільки й світу, що ці лотри.

– Е, братику, іноді доводиться й помовчати для користі, – умовляли його майстри. – Та й постанова буде від цеху, а не від кожного майстра окремо.

– А це гадюченя, що брехало нам у вічі, треба добре провчити при нагоді, – додав один з Кузьменкових прихильників.

На тому й згодилися.

– А про моїх підмайстрів напишіть по всіх містах, щоб їх ніде не приймали до майстерень, – нагадав Кузьменко.

– Добре, напишемо, – відмахнувся Причепа.

Він був збентежений і стурбований. Цілий вечір самі прикрості. Думка про Сагайдачного гризла його, як могильний хробак. Нашвидку щось зазначивши в цеховій книжці, він замкнув скриньку й підвівся з місця,

Сходку було закінчено.

Над містом стояла срібна місячна ніч. Широкий синій Дніпро оперізував Київ скляною дугою. Протилежний берег його танув під прозорим серпанком туману. Іноді в далечині плюскалася велика риба, і довго йшли водою широкі рівні кола. Смоляні запахи лісів і скошеної отави ввійшли в сонне місто, розвіяли сморід людського житла. Свіже й чисте було північне повітря.

А за рікою згасали зорі, і холодна кришталева блакить віщувала світанок.