4

Зинаїда Тулуб

У Потоцького була велика картярська гра.

Сивоусі магнати, блискучі угорські й саксонські драгуни, панії, прелати й мало не вся околишня шляхта юрбилися навколо зелених столів, де відбувалися трагедії і лихі жарти примхливої долі. Мовчазні пахолки розносили таці з келехами меду й солодких вин. Золотими списиками дрижали вогні високих воскових свічок у канделябрах та жирандолях. І падали на зелене сукно барвисті прямокутники карт, даруючи одним багатство, а в інших відбираючи останнє.

За головним столом сидів і італійський граф Гвідо Фалієро. Він уже тиждень гостював у Потоцького, і на його пошану відбувся не один пишний бенкет. Говорили, ніби він таємний агент Козімо Медічі, що довгий час жив в Англії при дворі королеви Єлизавети. Говорили, ніби він готує отрути без смаку, паху й кольору, якими італійські володарі позбавлялися зайвих людей. Казали, що він складає гороскопи краще за всіх європейських астрологів, що йому відомий еліксир вічної молодості і що він дивовижний знавець картярської гри й навіть має перський талісман, від якого ніде й ні в чому не знає він поразки. А головне, гостює він у Потоцького недарма. Потоцький знов задумав якісь інтриги в Молдавії і сподівається, з допомогою Фалієро, встановити зв’язок з Угорщиною і навіть самим цісарем. Тільки що скінчилася гра. Гвідо Фалієро недбало тасував карти, і на його пальцях мінилися променистими зорями дивовижні діаманти. Зацікавлений таємним гостем, Горленко висунувся наперед і опинився по той бік зеленого поля.

– Prego una partito, signore colonello, – простяг до нього колоду італієць, помітивши за Горленковим поясом полковницьку булаву.

Горленко збентежено озирнувся. Невже гордовитий чужинець звернувся до нього? І не помітив, що за його спиною стоїть Стефан Потоцький і хижі іскри палають в його блакитних очах.

– Невже пан полковник не грає? – спитав він, ставши поруч Горленка.

– Та… я… я… вельможний пане…

– Ну, звісно. Я бачив, як ви якось билися на зеленому полі з паном підчашим. Граф робить вам велику честь і пропонує карту.

І знов під владним поглядом Потоцького схилив голову старшина: простяг руку по карту, висипав із гаманця двадцять червінців – усе, що було при ньому.

Він виграв тричі підряд. І кожного разу подвоював гру. Золотою лускою блищали перед ним червінці, дукати, флорини, гінеї та ліври. Горленко дивився на незнайомі монети, прислухався до їх мелодійного дзвону і, випивши келех токайського, знов потягнувся по карту. Приємне тепло розлилося по його тілу. Стало весело, зникла сором’язливість, що завжди оповивала його в пишних залах магнатського палацу.

– Граю на всі, – відповів він на запитливий погляд Фалієро.

Той мовчки схилив голову, і Горленко мимоволі замилувався з його тонкого горбуватого носа і вузького обличчя з гостренькою борідкою, із збитих вусів, з огняно-чорних очей і гриви, наче припудреної сивиною, чорно-синього волосся. Недбало тасує він карти. Діаманти, як паморозь, міняться на його пальцях – і падають на зелене сукно королі в пишних кучерях, десятки й сімки, наче червоні й чорні жучки. Навколо штовхалися шляхтичі в гаптованих кунтушах. Дзенькають остроги. Дзвенить золото і кришталеві келехи шампанського. Шипить вишукана польська мова всуміш із волоською та італійською. Горленко помічає, що з картами не все гаразд, але на запитливий погляд Фалієро непримушено кидає:

– Ще раз… На стільки ж.

Хтось із панства догідливо перекладає його вигук по-італійському. І знов чужинець недбало тасує карти, і знов падають вони на зелене сукно.

– Що?.. Що таке? – питає Горленко, обводячи панів очима.

– Вашу карту побито, – здивовано підводить брови Фалієро. – Дозвольте ще раз?

Горленко підводиться, хвилину стоїть, спираючись долонями на стіл. Кров б’є йому в скроні, пече жаром щоки. А Потоцький насмішкувато мружить блакитні фарфорові очі і, вловивши ледве помітний жест Потоцького, пахолок наближається до Горленка з новим келехом. Потоцький теж бере собі келех.

– Бажаю пану полковнику бути завжди таким же відважним на полі бою, як і на зеленому полі гри! – кидає Потоцький, підносячи келех над головою.

І важко зрозуміти – чи зловтішність, чи щирість, чи глузування бринить у його тоні.

Горленко машинально цокається. Шампанське приємно лоскоче його гортань пінявим іскристим холодом. Перед очима міняться вогні. Пливе юрба. Він мовчки відходить і, зупинившись біля вікна, чує, як крізь сон, уривок розмови.

– Я не розумію, чого ми так відстаємо від Волині й навіть Галичини. Вивозячи збіжжя, можна заробити у вісім, навіть у дев’ять разів більше, ніж на шинках та млинах.

Пронський зробив непевний рух.

– Так, але пан забуває, що для цього треба засіяти не сто ланів, як ми, а тисячу чи навіть більше.

– Тобто пан думав сказати – десять-п’ятнадцять тисяч?

– Ну, от бачите. Де взяти стільки ріллі? – відсапується Пронський, пускаючи хмари диму.

Тютюн у нього – справжній англійський, варений на меду, а дим його нагадує медовики. Горленко втягує його разом із пахощами і силкується зрозуміти, що задумав Ружинський. Збіжжя? Нащо? Одне ясно: справа така корисна, що треба хоч би там що довідатися, в чому річ.

Але спогад про програш різонув, як ножем. Нащо, нащо він згодився грати?! Хай він буде тричі проклятий, коли ще раз наблизиться до зеленого столу, навіть переступить поріг гральної зали. Програти за півгодини дворічний прибуток свого хутора! Адже ж ці кляті Мостища такі занехаяні, що, крім шинку, з них виссеш не більше, як із тримісячного теляти.

А Ружинський вів далі, закинувши ногу на ногу.

– Дуже просто. Треба перевести хлопів на волоки. Тоді, замість необмеженої оранки, кожен двір матиме певний клаптик, а решта відійде до фільварку. Можна дати на родину півволоки, навіть одну третину, бо наша чорноземля прогодує їх, але треба зігнати хлопів із землі, як ми вже позганяли їх старшину…

В цю мить Ружинський помітив Горленка і трохи збентежився, але, опанувавши себе, з привітною усмішкою додав:

– До якої, за прикрим непорозумінням, пристав тоді і наш шановний пан полковник.

Горленко розгублено мовчав. Що відповісти? Але в цю мить заспівали скрипки й лютні, розкрилися двері суміжної зали, і в них замайоріли пари танцюючих.

– Е, тепер не до серйозних розмов, – схопився Ружинський. – Не всидиш під таку музику.

Він по-молодецькому виструнчився і, дзенькаючи острогами, попрямував до кокетливих панянок, що з удаваною недбалістю обмахувалися віялами, скоса стежачи за панами.

Пронський курив, не дивлячись на Горленка. Чванливий магнат вважав за велику честь, коли ледве помітно хитав головою на низький поклін новопризначеного полковника. А розмову з ним вважав за щось таке ж неприпустиме, як сісти поруч власного лакея або пита горілку з машталірами.

Він демонстративно показав Горленкові спину і заговорив із Калиновським про полювання.

Примітки

Козімо Медічі – мабуть, Козімо 2 Медічі (1590 – 1621), великий герцог Тосканський (1609 – 1621).

Королева Єлизавета Тюдор (1533 – 1603), королева Англії в 1558 – 1603 рр.