6

Зинаїда Тулуб

Мазурка ще бриніла в ушах Горленка, коли він вийшов з Кніпріцом з сліпучо освітленого палацу і попрямував крізь темряву, мжичку й калюжі до дому Доліви-Ясенського.

Той уже чекав на гостей.

– Прошу панство до кани. Сюди-сюди, – говорив він, розтягуючи мертвою усмішкою свої пергаментно-жовті губи. – Дозвольте келех старого меду?

І поки гості присьорбували мед, Доліва уважно оглянув і обмацав Горленкову шубу, зважив перстень і написав розписку.

– Пробачте, пане. Я просив сто тридцять червінців, а тут сказано сто п’ятдесят, – наївно здивувався Горленко.

– Ну, зрозуміло, пане. Пан полковник і одержить сто тридцять, а решта в рахунок процентів. Як пану відомо, це гроші вельможного пана, а я мушу пильнувати його інтереси і в міру сил збільшувати його майно.

Горленко увесь дрижав з люті. Негідник! Прикривається ім’ям Потоцького, хоча й Потоцький не кращий. Бажалося кинути йому в вічі розписку, вилаяти цю брудну безчесну тварину. Чим він кращий від останнього лихваря? Ця мумія з щурячими очима! Ні, навіть гірший, бо ті не прикрашають свого ганебного ремества пишними словами й гаслами.

«Подавись моїми двадцятьма червінцями», – побажав він йому в думках, підписуючи розписку.

А Кніпріц думав, дивлячись на лихваря, що відраховував гроші чіпкими кістлявими пальцями:

«Так виглядав великий інквізитор, підписуючи смертний вирок Янові Гусу».

Повернувшись до палацу, Горленко розшукав Фалієро. Славетний гравець і політичний інтриган сидів в одній із віталень за келехом вина і щось розповідав по-італійському. Насупроти нього сидів Потоцький. Панії і пани оточили Фалієро і прислухалися до його слів, і, хоча далеко не всі розуміли його, всі удавали, ніби розуміють, і коли сміялися ті, що справді говорили по-італійському, удавано реготали й собі.

Горленко проштовхався наперед і, коли італієць замовк, просто звернувся до нього:

– Дозвольте розрахуватися з вами, пане граб’я. Ось мій борг. Прошу.

І простяг йому туго набитий золотом гаманець. Очі Потоцького потьмарилися. В них спалахнула блискавиця. Яка нахабність! Яка невихованість!

– Здається, пан полковник міг би знайти інший час і місце для своїх розрахунків, – фиркнув він у вуса.

Горленко спалахнув. Він ішов сюди, як на штурм. Ішов кинути шахраєві в обличчя свої кровні гроші, разом з усією зненавистю і презирством, що буйно кипіли в душі. А той, кого вважають за законодавця в справах шляхетності, честі й смаку, дає йому за це морального ляпаса.

Горленко забув усе, гордо випростався і кинув у вічі пихливому феодалові:

– Так, вельможний пане, але в мурах цього палацу відбулася та шляхетна гра, за яку розраховуємося ми з паном Фалієро.

І, не чекаючи на відповідь, вийшов. Потоцький зблід, як тоді на соймику, кидаючись із шаблею на старшин.

– Сам винний, – зареготав Ружинський. – Я завжди казав, що з хама не буде пана. Пусти собаку під стіл, вона й лапи на стіл покладе, ще й шматок тобі вирве з рота.

Але сміх і дотепи магнатів, замість розпалити лють Потоцького, зненацька заспокоїли його.

– Не думайте, панове, що я такий наївний, – сухо урвав він їх. – Тен хам такий же потрібний у господарстві, як ланцюговий собака або свиня. Я тільки помилився в тому, що пустив його до своїх покоїв. Більше він не переступить цього порога. Але й його я не збираюся вигнати, бо його полк на п’ятсот шабель коштує мені вдвоє дешевше, як сотня шведських ландскнехтів.

Лютий, незадоволений собою і всім світом, повертався Горленко додому. Мжичило. Пронизлива осіння вогкість проймала тіло крізь камзол і кунтуш з вильотами. Але не заставленої шуби шкодував Горленко. Скажена лють кипіла в грудях. Спалити б їх разом з їх палацом, що сяяв на горі барвистим китайським ліхтарем. Покришити б їх шаблею і з насолодою бачити, як полотніють із жаху ці гордовиті випещені обличчя! Якщо Потоцький вижене його від себе, він замкнеться на своєму хуторі і більш ніколи не повернеться до цього клятого палацу. Треба тільки якнайшвидше розшукати сто п’ятдесят червінців і викрутитися з лабет Доліви-Ясенського.

Але де їх узяти? Поїхати до матері на Волинь, або продати воли?

Але, на жаль, минули осінні ярмарки, де легко позбутися їх за хорошу ціну. З хлопів нема чого взяти. От хіба збіжжя… Де це дають за нього таку дивовижну ціну? Проклятий звичай! Спитати б просто Ружинського. Так ні, стій, як бовдур, як гайдук біля ридвана.

І уривалися думки, перескакували на інше…

Проклятий ксьондз. Це він вигадав і полк, і службу. А тепер Горленка вигнано, як лакея, як ланцюгового собаку, що забіг до покою. Певно, там тепер глузують із нього, його слів, з рухів, з вимови… О, хоча б знов повстання… Тоді б він показав, що таке Горленко!

Горленко рвучко смикнув повід, коли раптом пекучий біль прохопив порубане плече.

– Ні, рано ще воювати. Ще нагадує про себе ця клята рана.

Кінь ішов рівною однохіддю. Грязюка летіла з-під його копит. Навколо стояла глибока темрява. Зник променистий палац. Холод заповзав у рукави, обсипав спину льодовими комахами. Заклякли руки. Хотілося дістатися додому, лягти, вкритися з головою, заховатися від самого себе і від своїх думок, забутися глибоким сном без снів, розтанути в небутті…

– Вйо, холеро, щоб тобі подавитися, як тому шахраєві, моїми грішми! – люто стьобнув він коня, немов то був не кінь, а Фалієро і Доліва-Ясенський, усі разом.

І раптом упіймав себе на тому, що заговорив рідною, звичною з дитинства мовою, забутою задля вишуканої і вигадливої мови магнатських покоїв.