5

Зинаїда Тулуб

Горленко не рухався. Стояв він біля колони і відчував, як гостра пекуча зненависть до всіх присутніх скипає йому в грудях. Що робити? Куди кинутися? В цьому пишному, барвистому натовпі він був самотній, як мисливець у лісі серед величезних дерев, що пригнічують його своєю мовчазною, ворожою величчю. Жодної душі, жодної людини, з якою можна щиро поговорити або відчути себе несилувано. Сотні умовностей ґречності зв’язували кожен його рух, кожне слово. Може, люди, які виросли серед пишного панства, так привчаються до цих вичаїв, що виконують їх підсвідомо, як підсвідомо відсмикуєш руку від огню. Але поки вони не стали частиною його істоти, рефлексом – яке це страждання щохвилини стежити за собою, навіть коли подвоєна душа, коли катує її невимовна мука…

Думка за програш ссала під грудьми, заливала червоними плямами лице й шию. Що робити? Де взяти грошей зараз, негайно? Є в нього закопані в певному місці золоті турецькі монети, але як розшукати їх за кільканадцять миль у дніпровських плавнях. А картярський борг треба сплатити за добу, бо інакше він буде знеславлений – і тоді ніщо в світі не змиє з нього ганебного тавра.

Позичити? Але де, в кого? Хіба повернеться язик натякнути про позику одному з цих бундючних панів? Та завтра все воєводство говоритиме про це – і тоді не буде краю жартам, образливим натякам і презирливому співчуттю.

Розповісти дружині? Почнуться докори, сльози, від яких настрій буде зіпсований принаймні на тиждень, а грошей однаково не знайдеться. Ні, вже краше мовчати. Тільки грошей треба дістати, врятуватися від неслави. Але де, де?

Горленко скрипнув зубами. І в ту ж мить хтось підхопив його під руку, і співчутливий бас Кніпріца зарокотів йому в ухо:

– Про яку прекрасну панянку мріє наш пан полковник? Певно, вона вродлива, як розовоперста Еос, богиня світанку? Признавайтеся, пане полковнику!

Кніпріц! Як це він раніше не подумав про цього сердечного юнака? Принаймні він уміє мовчати, як людина, що потрапила до чужого оточення задля шматка хліба.

– Помиляється пан поручик, – сумно відказав Горленко, прямуючи з Кніпріцом до виходу.

І коротенько розповів йому про свій програш.

– Та нащо ж ви сіли з ним грати? Невже ви не чули, що про нього розповідають по кутках? – щиро ойкнув Кніпріц. – Якщо на те пішло, то справа не в його винятковій вправності в картах чи то в долі… Але всі мовчать, бо він найближчий приятель вельможного пана й багатьох інших. Чорт його зна, на чому грунтується ця чудернацька дружба. Проте, я ухиляюся вбік… Треба знайти гроші, бо інакше – край службі і всьому майбутньому. Тільки не журіться завчасно. Не ви перший, не ви останній. Опануйте себе і не повертайтеся до гральної зали, бо – хай мене вдарить грім – вони пустять вас у жебри.

– Та хай їм провалитися, цим картам! Який я гравець! Зайшов подивитися з цікавості. Бачу – ніяких мудрощів нема… Але де ж узяти гроші?

Кніпріц замислився.

– От шкода, що в мене немає… А скільки вам треба?

– Та… вісімдесят польських злотих і стільки ж англійських червінців, чи як їх там…

– Трохи забагато. Це все Потоцький підстроїв. Любить розважатися на чужому лихові. Знаю його звичай. Випробував на власній шкурі.

– Як то?! Хіба пан поручик?..

– О ні, я не програвся. Вельможний пан – людина вигадлива і багатостороння. Він не повторюється. Одного зацькує хортами або ведмедя випустить на нього… Другого підведе під програш. А іншому підсуне досвідченого перелесника відбити дружину чи то наречену. Або напоїть на глум усьому товариству. Ні один новак не уникнув його жартів. А завжди вразить він свою жертву в ахіллесову п’яту… Проте де ж узяти гроші? – згадав він. – Загалом вам треба сто шістдесят червінців. Мабуть, ротмістр Іллеш одержав сьогодні фуражні. Спробую позичити в нього нібито для себе. До речі, він мені трохи винний.

І чулий юнак залишив Горленка в кутку зимового саду, помітивши блакитну уніформу угорського ротмістpa. Але й тут не пощастило. Іллеш щиро вивернув кишені Кніпріцові в долоню, і вони нарахували тільки тридцять один злотий.

– Почин є, – говорив Кніпріц, який в кожному випадку вмів знайти хорошу сторону. – Позичити сто тридцять злотих легше, ніж сто шістдесят.

Але, хоч до кого він звертався, – всі відмовляли йому. І Кніпріц ставав все хмурніший.

– Не минути вам лабет Доліви-Ясенського, – зітхнув він кінець кінцем. – Візьміть у нього, але пам’ятайте, що це такий павук, з яким небезпечно зв’язуватися.

– Якого Ясенського? Того, що орендував маєтки старого Струся?

– Так. Тепер він головний управитель пана Потоцького.

– Та невже ж він лихварює?

– Так, потай і під величезні проценти. Знає, що бувають безпорадні становища, як от і з вами… А панство сплачує і або мовчки гине в його лабетах, давши слово честі мовчати, або звільняється від нього голе і босе. Через нього вкоротив собі віку Стах Оборський та інші. Ви тільки нікому не кажіть, щоб не вийшло скандалу. Дайте слово честі, – захвилювався Кніпріц, боячись за свою балакучість. – Я вам розповів по-приятельському. Не зраджуйте мене.

– Та що я, ворог своєму єдиному приятелеві? – палко відповів Горленко. – Де ж той павук і людожер?

– Я вас зараз познайомлю. Він тут, у палаці.

Доліва-Ясенський справді сидів у кабінеті, щось підраховуючи на клаптиках паперу.

– Пробачте, здається, пан не вільний? – чемно дзенькнув острогами Кніпріц.

– Ні, ні, прошу. Я вже кінчив. До ваших послуг, – підвівся Ясенський.

Це був худорлявий пан, років на шістдесят, з пергаментно-жовтим обличчям і глибокими темними западинами, де блищали розумні, але холодні й пронизливі очі.

Кніпріц познайомив його з Горленком і перейшов до головного.

– Я знаю, пане Ясенський, що є справи, про які можна говорити тільки проміж порядними людьми, спокушеними на законах честі, – почав він. – Такий і є пан Горленко. Сьогодні йому не пощастило на зеленому полі. Отже, йому треба грошей. Чи не могли б ви позичити кільканадцять злотих?

Доліва мовчки мацав Горленка очима, які дивовижно нагадували двох щурів, що визирають із нори.

– Скільки ж пану треба? – спитав він по хвилі. І голос його бринів сухо й рипуче.

– Сто тридцять червінців, пане. За два тижня я поверну вам цю суму з глибокою вдячністю.

– О пане… і треба вас виручити, бо це обов’язок кожного шляхтича рятувати один одного, і боязко мені, що ви мене підведете під лихо, – всміхнувся Ясенський, але усмішка його скидалася на гримасу мерця.

– Слово честі!

– Та не в слові тут річ! А що буде, коли пан – бажаю пану добре ся мати сто років – помре наглою смертю? Де я тоді візьму гроші сплатити борг? А що мені скаже вельможний пан, коли виявиться, що я позичив вам його гроші? Та він мене з світу зжене, позбавить честі й посади!.. Це ж так небезпечно, так рисковано…

– Так я дам панові розписку.

– Розписка, пане, розпискою, але це не врятує мене від лиха, бо коли я покажу розписку замість грошей, то вийде, що я не злодій, але шахрай, що крутить його грошима, як лихвар. І знов-таки буде погано. Хай пан дасть мені, крім розписки, щось коштовне під заставу, а я зобов’язуюсь словом гонору повернути цю річ під час остаточного розрахунку.

«Ах ти сучий сину, – скипало в грудях у Горленка. – Так ти задумав з одного вола дві шкури здерти?»

Але, пригадавши своє безпорадне становище, стримався і чемно відповів:

– Добре, пане. Візьміть мою кунячу шубу з бобровою облямівкою та коміром.

Щури знов визирнули з-під пергаментних повік і вмить заховалися. А сухі жовті губи пожували під гачкуватим носом, і рипучий голос відповів:

– Ну, добре, любий юначе… Додайте ще ваш діамантовий перстень – і приходьте. Треба рятувати шляхетний гонор і лицарську гідність. За півгодини чекаю на шановне товариство, але щоб ніхто в світі не знав про цю послугу.

– Підемо, – підхопив Кніпріц Горленка. – Підемо, пане, танцювати, бо інакше вашу відсутність помітять, і тоді ви станете ціллю нових витівок нашого сюзерена. Всміхніться! Та не так журно, боже мій!.. Пам’ятайте, що в цьому палаці треба сміятися й жартувати, коли на душі темна ніч і виють голодні вовки. Підемо до панночок. З ними легше дихати. Я познайомлю вас з сестрою моєї Яніни, панною Камілою Хлебцевич. Чудесна дівчина. Коли б не Яніна, я не встояв би перед її очима.