2

Зинаїда Тулуб

Не менше хвилювалася й пані Єля. Вона так мріяла про польське товариство, а чоловікова рана руйнувала всі її плани й надії. Бачачи, що він почав видужувати, вона теж узялася готуватися вступити на нову путь. І насамперед, заходилася коло свого вбрання. Щоб допомогти їй у цій складній справі, патер Юстовський познайомив її з своєю сестрою, панною Сатурніною Юстовською. Жінки заприятелювали. Панна Сатурніна потроху відкривала наївній козачці таємниці порядного тону, вчила її модних танців, розваг і манер, а потім умовила поїхати на тульчинський ярмарок по вбрання. Горленко поморщився, але розв’язав гаманець і дав їй грошей. Єля пробула в Тульчині три дні і повернулася додому з цілим ворохом пакунків, весела й жвава.

І чого тільки вони там понакуповували: і шовку, і парчі, і пахощів, і черевики на високих підборах, і мережива, і капелюшки, і пір’я, і віяла. Потім панна Сатурніна дала їй свої сукні на крій, і – закипіла робота. Дівчата день і ніч сліпили очі, гаптуючи розкішні пояси, гаманці й козакини, що ними пані Горленкова сподівалася затьмарити всіх красунь Брацлавщини.

– Дивись, яка розкіш, – крутилася вона перед чоловіком у бузковій шовковій сукні з низьким викотом і вставкою з венеціанського мережива. – Я думала купити собі кармазинову, але панна Сатурніна каже, що це буде шляхетніше.

Сукня справді вийшла чудова: облямовані чатамовим хутром вильоти, підшиті кремовим шовком, невеличкий шлейф. Пані Горленкова сміялася і плескала в долоні, милуючись, як шлейф волочиться за нею, викручуючись на поворотах, і шарудить, наче пожовкле листя восени.

– Сватав жінку, а одружився із павою, – пожартував хворий, радіючи не сукні, а тому, що рана почала загоюватися, – Хай тільки я підведуся – поїдемо да Струсів, до Німцевичів, а мо й до самого Стефана Потоцького. Ти тільки не дуже крути хвостом перед панами, бо поламаю боки і їм і тобі.

– Де вже тобі ламати боки, – реготала вона, – роздерся – і годі, аж до самої смерті.

Зайшов серпень. Осінь покропила ліси жовтими цятками, наче витерла об їх шорстку гриву забруднений кадмієм пензель. Повітря стало як кришталь, а білястий літній обрій – ясний і прозорий. Бузковою тінню наливалися долини. Медово-винними пахощами яблук і слив тягло з садів. На баштанах зазолотавилися величезні дині, й гарбузи, і темно-зелені кучі кавунів. По токах з ранку до ночі гупали ціпи, а вітряки і день і ніч махали перетинчастими крилами, наче прочанки, що хрестяться на роздоріжжі перед самотньою чумацькою могилою.

Горленко підвівся з ліжка і, тримаючи руку на перев’язці, рушив у неділю до костьолу «подякувати пану Єзусові за зцілення» і вперше продемонструвати перед панством своє навернення до католицтва.

І цього ж ранку випадково, чи може навмисне, приїхав до Брацлава Потоцький і зустрівся з Горленком на костьольному ґанку. Горленко розгублено спинився. Козацька честь вимагає пройти повз нього не вклоняючись. Але як не вклонитися грізному феодалові, одному з королев’ят, під п’ятою якого мовчазно схилилося мало не все воєводство. Він відсахнувся і став, переступаючи з ноги на ногу, і внутрішня боротьба так яскраво відбилася на його обличчі, що Потоцький усміхнувся.

– Ото гонор! – примружив він блакитно-фарфорові очі. – Ото шляхетська закваска! Ну, що ж, я визнаю свою прикру помилку і по-шляхетському даю пану сотнику руку.

І, ледве стримуючи пихливе гидування, простяг йому два пальці. Шляхта, що юрбилася на костьольних сходах, остовпіла. Потоцький дав руку Горленкові!.. Стриманий шепіт пішов натовпом, а Горленко стояв розгублений і червоний, безпорадно кліпаючи очима. Він наче був увесь налитий свинцем. Що робити? Потиснути магнатську руку, як рівний рівному, означало образити гордого феодала. Поцілувати, як це зробив би кожен шляхтич, здавалося нестерпучим приниженням. Минула хвилина, безкрая, як вічність. Очі Потоцького потьмарилися, наче море перед бурею. Здригнулися, насупилися брови. Очі наказували, гіпнотизували.

– Навіть хлоп здогадався б, що робити, – фиркнув хтось у юрбі.

І без волі, без думки Горленко нахилився і доторкнувся охолоднілими вустами випещеної ворожої руки.

Зневажлива усмішка промайнула пухкими губами Потоцького, і, гидливо витираючи руку хусткою, він рушив до костьолу з таким виглядом, наче робить богові честь, відвідуючи його святиню.

– А в цього хама є гордість. Він дивився на мене, як вовк на свого приборкувача, – говорив Потоцький після меси, завітавши до патера Юстовського в ризницю.

– Дикунство, вельможний пане! Неприборканість степового коня, що ніколи не знав уздечки, – смиренно вигинався патер, вітаючи свого грізного духовного сина.

Потоцький ледве помітно всміхнувся.

– Він уже раз відчув на собі володареву руку, але після міцного нагая треба дати йому трохи вівса.

Патер здивовано й незрозуміло дивився на Потоцького.

– Ну, так, або шматок хліба, якщо це зрозуміліше пану пробощу. Здається, наше панство трохи пошарпало його хутір? – спитав Потоцький.

– На жаль, так, вельможний пане. Разом із Баличиною землею витоптали чотири волоки його пшениці і спалили кілька скирт.

– А як поставилося козацтво до його навернення в католицьку віру?

Юстовський зітхнув і журливо схилив голову.

– Як і належить хамам. Тільки заможніша старшина, що сама прагне шляхетства, зрозуміла його. Проте хіба хто-небудь зважає на те бидло…

– Від ворон відстав, а до пав не пристав, – зареготав Потоцький, блиснувши сліпучо-білими зубами. – Так ось передайте цьому шляхтичеві ex genere chamorum, що я сплачу йому всі збитки, якщо він вступить до мого війська. Цікаво мати на своїй псарні цього приборканого вовка. Я дам йому приповідні листи. Хай він сформує нам новий козацький полк. І скажіть йому, що коли він справді вірний син католицької церкви і оборонець ойчизни, то за два місяці він мусить показати мені той полк, вимуштруваний на кшталт угорської гусарії або моїх улюблених драгунів.

Патер Юстовський не вірив своїм ушам.

– Яка шляхетність! Який жест, повний величі, – жест, гідний стародавнього Риму! – захоплено белькотів він… – Простягти руку ворогові, хамові… Винагородити в сто разів за збитки, що заподіяли йому інші… «Блаженно черево, що тебе породило, і сосці, що вигодували тебе», – скажу я словами євангелія.

Потоцький задоволено покручував мусянжеві вуса.

– Вчора я відмовився від дальших послуг капітана Сведборга, – недбало кидав він слова. – Ці шведські ландскнехти не складуть собі ціни. Чому не взяти на їх місце цього шляхтича подлєйшого гатунку?! Я гадаю, що він виправдає себе. До речі, я хотів вручити пану пробощу на бідних його парафії трохи грошей. Я буду дуже радий, якщо пан пробощ так улаштує справу з цим хлопським отаманом, що не я запрошую його до себе, а Горленко сам запропонує мені свої послуги.

З цими словами Потоцький витягнув з гаманця купку блискучих червінців і недбало кинув на срібний піднос.

Патер Юстовський упадав коло Потоцького, як голодний кіт коло сирого м’яса, супроводячи його до колебки. Потім повернувся до ризниці, нашвидку перелічив гроші, один червінець укинув до карнавки на бідних, а решту собі в кишеню і крикнув служникові, щоб подавали біду.

Юстовський поставив справу так, що не Потоцький запрошує Горленка до себе, а він, Юстовський, умовив Потоцького прийняти пана сотника до свого війська. Горленко ухопився за цю пропозицію, як за дар божий. Нова посада звільняла його раз назавжди від зустрічі з Баликою та з іншими козаками.

Гаряче взявся він до роботи. І, діставши приповідний лист, набрав «гультяїв» із колишніх співучасників Московського походу. День і ніч був він серед своїх козаків, стежачи за кожною підковою, за кожним жупаном, кожною шаблею й уздечкою. На прохання Юстовського, угорський поручик Кніпріц пояснив йому принципи німецького військового ладу. Горленко добре запам’ятав кожну дрібницю, і коли через два місяці відбулося урочисте оказування нового полку, він міг зробити честь королівському палацові.

Потоцький задоволено мружився, пропускаючи його повз себе урочистим маршем, потім покликав Горленка.

– Пане сотнику, дарую вам полковницьку булаву та маєток Мостище, – урочисто сказав він, – і сподіваюся, що пан і далі буде таким же дбайливим отаманом і виправдає свою нову гідність.

На цей раз Горленкові не підказували. Чемно вклонившись, він схилив коліно перед своїм сюзереном і побожно припав до його руки.

Примітки

Приповідні листи – документи, які засвідчували право новопризначених командирів набирати вояків у свої загони. Ці листи підписував король; мабуть, за його прикладом і магнати у такий спосіб набирали свої приватні загони.