6

Зинаїда Тулуб

Невідомо, що говорила дорогою Олена Шафіге, але з того часу Шафіге, Медже та інші татарки стали часто одвідувати Горпину і або кликали її до себе, або йшли з нею в гори по хмиз чи то по шипшину та горобину. Приморожені ягоди були надзвичайно смачні, і Шафіге варила з них чудове варення з медом.

У горах було холодно. З півночі з-за гір віяло кригою і морозом, і міцніше куталися вони у ватяні довгі бешмети, і міцніше пов’язували голови вовняними кашмірськими шалями.

Ліс був рідкий та пустельний. Голі вузлуваті горіхи та буки переплуталися гіллям, під яким влітку весь день стояли прохолодні зелені присмерки. З гілля звисав мох, наче дервішеве лахміття. А дикий виноград та клематис перекидалися з дерева на дерево, як рибальський невід на кілках. Тільки на південному схилі зеленіла шовкова травичка та синіли фіалки і якісь сором’язливі малюсінькі квіти, схожі на наші проліски. А море сяло крізь мереживо гілля, мінилося, посилане діамантовими порошинками іскор.

– Невже тобі не холодно? – з жахом і здивуванням питали татарки, бачачи, як Горпина скидає папучі і бігає босоніж серед коріння дерев, що стирчало із землі напівзакопаними полозами.

– Я звикла! – сміялася вона. – У нас тепер сніги, замети, а тут наче осінь.

– А правда, що сніг буває сухий?

– Правда. Замете нас снігом аж по пояс. Так і живемо в заметах місяців зо два-три.

Татарки перезираються і недовірливо хитають головами. Ну, хіба ж це можливо, щоб сніг був-таки зовсім сухий і не танув так довго? Адже ж і в Криму випадає він раз-два на зиму, але за дві години нема від нього сліду. Бідні козачки, як у них там холодно й погано!.. І які вони дурні, що так сумують за такою поганою батьківщиною. І як воно жахливо жити татаркам у козацькій неволі…

І, згадавши козацькі напади й дівчат, захоплених козаками, заводить Медже дзвінким глибоким голосом, повним східної млості і суму, старовинну татарську пісню «Про неволю козацьку»:

Я у батьків, в садочку розквітала

В перлинах, як троянда у росі,

Та на аул козацька сила впала

В безмовні передранкові, часи.

Вони мені зв’язали міцно ноги…

Мій пояс став мені за кайдани… [1]

Ридала я, чіплялась за пороги,

Коли мене тягнули у човни…

Серед степу чужий самотній хутір…

Там холодно і тілу і душі… –

тоскно вимовляє Медже. Ллється лісом пісня про те, як в’яне південна дівчина-квітка в синіх заметах, гине від роботи й суму з єдиною мрією втекти до рідного Криму, де завжди сяє сонце і навіть взимку квітне весна.

Горпина скам’яніла на місці. В її грудях здіймалася буря. Як вона сміє!.. І сльози болю і образи бризнули з очей.

– Неправда! Ми не такі, як ви! Нема в нас невільників! Нема! – істерично вигукнула вона, струснувши Медже за плечі. – Брехня це! Чуєш: брехня!

З мукою і надсадою вилітали з горла слова. Татарки злякано і здивовано оточили її, а Медже здивовано і розгублено виправдовувалася:

– Та я не знаю, чого вона… Я співала. Пісня ж така… Адже ж беруть наших дівчат у неволю. Пам’ятаєте, як позаторік в Кучук-Кої?

– Ex ти, розумна! – похитала головою Шафіге. – Вона ж теж бранка. Їй боляче від цього. Насип собі солі на незагоєну рану – не так завиєш.

Горпина ридала, закривши очі руками… Татарки зовсім розгубилися, умовляли, заспокоювали її.

– Не плач, Горпіне, любонька. Дійсно в у нас така пісня. Хто і коли її склав – невідомо, мабуть, дуже давно. Не про самих козаків пісню складено… Така вже наша жіноча доля… Медже ненавмисно: просто не подумала, що тобі стане боляче.

Медже й сама мало не плакала, обіймаючи Горпину.

– Та звісно ж… Це я з дурних очей… А ти нам, Горпіне; як рідна сестра. Ми тебе полюбили, звикли до тебе, – казала вона. – Так! Так! Ми любимо і тебе, і Нур’ялі і дуже радіємо, що в нього така хороша дружина.

– Рабиня, а не дружина. За гроші купована, – з мукою вирвалося в неї. – Ви ж не знаєте, як це було. Я ж чоловіка мала, дитинку…

І, забувши все, вперше почала вона розповідати. Перед очима стояв невільницький ринок, галери, розподіл ясиру, смерть Івасика. Замовкла татарки, опустивши очі додолу, слухаючи її безладну, але моторошну повість. І коли замовкла Горпина, схлипуючи і тремтячи всім тілом, довго мовчали, в багатьох блищали на віях буйні світлі краплини.

– Ось що роблять наші беї! – палко вирвалося в Медже. – Прости мене, Горпіне… Я не знала жахливої правди.

– А тепер ти вже не рабиня, – підхопила й Шафге. – Тепер тебе не можна ані продати, акі вигнати з дому. В тебе буде дитина, а мати у нас завжди вільна, Такий закон. Забажаєш піти від Нур’ялі – підеш. Забажаєш залишитися – залишишся. Тільки кохає він тебе, і було б йому дуже боляче, коли б ти його кинула, – додала вона і зітхнула.

Це було так несподівано, що Горпина сіла і довга живилася яа татарок.

І зрозуміла Горпина, що дитина, на яку чекала вони в таким розпачем і жахом, визволить її з неволі.

Примітки

1 – стилізуючи цю татарську пісню, З.Тулуб скористалась перекладами татарських пісень, наведеними у статті Кончевский А.К. Прошлое и настоящее в песнях Крыма. – Крым, 1925 г., № 1, с. 31 – 33.