2

Зинаїда Тулуб

Другого дня Нур’ялі попросив її піти з ним до Каффи продати улов, бо Ахмет поїхав до Ескі-Криму, а Шафіге, як правовірна, не могла говорити з чоловіками.

Горпина одягла нову вишивану сорочку і нові мешти Нур’ялі з жовтої козлячої шкіри.

Човник мчав, наче ластівка. Гойдало. Горпина відчувала, що її починає нудити. Не бачила вона ані краси Каффської затоки в строкатих парусах, ані розкішно оздоблених галер і бригантин на рейді. Ледве дочекала вона, щоб човник пристав до берега, і вийшла на землю, хитаючись.

Нур’ялі чуло обминув невільницький ринок і попростував на базар, де торгували вони з Ахметом.

Майдан був виповнений строкатою галасливою юрбою.

Греки, вірмени, сірійці, черкеси, караїми і євреї, араби та італійці всуміш в валахами та далматами хапали один одного за строкаті халати, за каптани, за плечі, руки й поли. Штовхалися, вигукували і волали всіма мовами Сходу й Півдня. І, як зачаровані острови мовчання серед крику й галасу, були ряди, де торгували татари і турки. Вони не волали, не заламували божевільної ціни, односкладно відповідали на запитання і тільки поводили бровами на надто балакучих покупців.

У такому тихому кутку серед татарських рибалок примостився і Нур’ялі з сапетами живої риби.

І підходили жінки в білих фередже, і чоловіки в завивалах, і чужинці, питали ціну і спокійно відходили або купували те, чого їм треба.

Горпина була вражена. Навколо шум і галас неймовірний, а тут усе тихо, стримано й чемно: ніхто не торгується й не лається. Тільки туркочуть голуби на карнизах, пустують і бігають діти та іноді пронизливо реве осел, навантажений рибою.

А над базаром і юрбою сліпучо-сине небо, наче з туркезової емалі. Короткі тіні – як бузок, а натовп – як витканий строкатий килим. Пахтить рибою, смоленим канатом, городиною, апельсинами, і лимонами, і якимись надзвичайно свіжими пахощами від моря.

Ще дихали величезні пестрюги та чечуги. Тріпотіли срібні баламути із спинами кольору павиного пера. Блищали рожево-чорною лускою морські коропи й вигиналася в шапликах казково гарна ремінь-риба, золотаво-рожева з блакиттю, наче парчевий пояс.

В Горпини очі розбігалися на всі боки. Як тут гарно, весело та строкато! Ось проходить ухастий осел із двома кошиками на боках. Яка в нього кумедна й розумна морда! І чому це люди вигадали, ніби осли – дурні? А ось – верблюд із негром на спині. Ой, яка він потвора, той негр! Жах!.. Так і вилискує на сонці, наче чобіт, помащений дьогтем. Тільки зуби блищать свіжими мигдалинами та викочуються крутими яйцями очі. На сонці спека, але холодно в затінку. І все ж таки важко собі уявити, що десь, за горами, виють метелиці…

Рибу розкуповували швидко. Коли раптом наблизився до Нур’ялі якийсь літній татарин у строкатому халаті, владно вказуючи на сапети, наказав:

– Збирайтеся геть! Ти не прийняв реван і не маєш права торгувати.

І Горпина здивовано побачила, що Нур’ялі, замість вилаяти нахабу, низько вклонився йому, притуливши руку до чола, вуст і грудей, і покірно відповідав:

– Так, господарю. Але сьогодні я торгую не для себе, а з наказу Ахметового. Він поїхав до Ескі-Криму і доручив мені продати улов.

– Тоді продай, але він мусить ствердити твої слова перед цехом, – наказав чоловік у завивалі й пішов далі, не глянувши на Нур’ялі.

– Хто це? Чому тобі не можна торгувати? – захвилювалася Горпина.

– Це уста-баші. Я не прийняв реван і тому не маю права торгувати.

Горпина нічого не зрозуміла. Уста-башї… Реван. А до чого ж тут риба?

– Хто це? Мурзак? – перепитала вона.

– Ні, це головний у рибальському цеху. Він стежить, щоб на базарі торгували самі цехові. А я не цеховий рибалка, а Ахметів помічник. Тому я й не маю права торгувати.

Горпина все ж не зрозуміла. Який це реван і чому Нур’ялі його не прийняв? Хотіла розпитати його докладно, але в цю мить жіночий голос гукнув її рідною мовою:

– Почому камбула, молодичко?

Горпина злякано обернулася.

Біла примара в фередже стоїть перед нею, але в прорізі для очей сміються степові карі очі. І знов бринить далека рідна мова.

– Злякалася, молодичко? А я побачила землячку та й думаю: тра рибки в неї купити.

Горпина мовчала, розгублена і схвильована. Що це – потурначка чи така ж невільниця, силоміць одягнута у фередже?

– Звідки ж ви самі, молодичко? – нарешті вимовила вона. – І нащо ви по-татарському замоталися?

Жінка в фередже весело розсміялася.

– Іноді ці фередже дуже придатні! Кожну справу можна влаштувати потай, бо жодний татарюга не звернеться до жінки й не почне допитуватися, що і як. В них це суворо: вмить голову з плечей за такі речі.

– А давно ви тут, молодичко? – не витримала Горпина.

– Та вже давненько. Років із вісім. А ви?

– Ой, не пригадуйте! Три місяці, – зітхнула Горпина, і сльози блиснули в її очах.

– З чоловіком чи самі? А це хто? – розпитувала жінка в фередже, хитнувши головою в бік Нур’ялі.

– Це хазяїн мій. Живу в нього на селі, а чоловіка на галери продано.

– Ой-ой!.. – зітхнула біла мара. – і мій теж на галерах був. Мало не загинув. Правду кажуть про них – каторга. Гірше не вигадаєш… Та я, молодичко, його викупила. Тепер живемо вільні: своя хата, вівці, садок…

Горпина стояла бліда, розгублена. Жінка цокотіла весело, несилувано і нібито щиро. Але не це хвилювало Горпину. Як ножем різонуло її одне слово: «Викупила». Невже це можливо? І раптом глибокий біль і суи за Коржем охопив її серце.

Нур’ялі нічого не бачив. Він вибирав рибу сивобородому шейхові в зеленому завивалі й повільно відраховував йому решту. І навіть коли б він був вільний, нізащо не втрутився б у розмову з жінкою в фередже. А коли шейх відійшов, він навмисне відвернувся і заговорив з сусіднім рибалкою.

– Як же?.. Як же ви його викупили?.. Господи, та невже це можливо? – прошепотіла Горпина, мимоволі знижуючи тон, ніби Нур’ялі міг її зрозуміти.

– Еге-ге! Дай вам мед – так і ложку подай, – засміялася жінка. – Заходьте! Тоді розкажу все! А поки що давайте рибу, щоб люди не подумали зайвого.

Горпина нахилилася до риби, вибрала ще живу камбулу ока з два вагою і вкинула її в жінчин кошик.

– А де ж вас, тіточко, знайти можна? – спитала вона напівголосно.

– На карасу-базарському шляху, за кладовищем. Біла сакля праворуч, а навколо – садок та соняшники. По соняшниках і пізнаєте. А замість тополь – кипариси. Мо, й сьогодні вайдете після базару?

– Спасибі… Тільки не знаю, як він… Не вільна я, купована, – похнюпилася Горпина.

– Спитайте козачку Ельмас. Олена, по-нашому, – нашвидку кинула покупниця і пірнула в юрбу.

– А гроші забули? Так і занесла б вашу рибу на дурничку? Що б хазяїн вам заспівав? – зненацька знов засміялися перед Горпиною карі очі.

Ельмас порилася десь у складках фередже і висипала на Горпинину долоню цілу жменьку мідних акче. Горпина мовчки передала гроші Нур’ялі. Той перелічив їх і частину віддав Горпині.

– Камбула варта сорок акче, – пояснив він. – Поверни решту.

Ельмас засміялася, замиготіла карими очима і сунула гроші Горпині.

– Не візьму! Скільки дала – стільки й буде. Це мій почин на викуп вашого дружини.

І, не чекаючи на відповідь, зникла.

Горпина скам’яніла. Що це? Примарилося чи насправді?

Але в долоні міцно затиснуто мідні акче, і печуть вони їй руку, як червоні жаринки.

В душі знялася буря. Викупити чоловіка! Це можливо… Можливо!.. Але як? І що тоді буде з нею? Нур’ялі, може, відпустив би її на волю як рабиню, але ніколи не звільнить її як дружину. Проте яка вона йому дружина! Ось Шафіге – це справді Ахметова дружина. Вона прийняла з ним, хай бусурманський, а все ж закон. Справили весілля, співали над нею весільних пісень, читали якісь там молитви… А вона, Горпина? Татарська коханка, наложниця, а не дружина.

І сором, і біль опікали їй лице окропом. Сама, сама кинулася йому в обійми!.. Сама побажала своєї неслави… Нур’ялі такий сором’язливий, такий стриманий. Та коли б не вона – він, певно, й досі не займав би її.

А Корж десь страждає на галері, закутий у кайдани, голодний, холодний, в зотлілому лахмітті на тілі. А навколо – море, по-зимовому бурхливе й холодне… Веслуй, мовчи, не смій стогнати під таволгою, червоною від козацької крові… Як глянути йому в страдницькі очі? Як вимолити прощення? Але викупити його треба. Треба! Тільки – чи прийме він волю з рук зрадниці-жінки?!

Думки кружляли в голові, мчали, як уривки хмар під бурю. Горпина не чула, що казав їй Нур’ялі, дивилася на покупців і не розуміла, що вони кажуть..

Викупити Данила. Врятувати. Визволити.

Ельмас навчить, де і як дістати гроші. Але як потрапити до неї? Що оказати Нур’ялі?

І раптом вирвалося:

– Дозволь мені, Нур’ялі, піти до Кайтмази після базару. Вона обіцяла купити мені ниток і підшукати роботу.

– Добре, – трохи здивувався рибалка. – Мені теж треба до Халіля. Він вимагає, щоб я полагодив йому невід. Приходь до човника, коли почнеться аср, і почекай на мене, якщо я спізнюся.

Горпина зраділа. Вистачить часу збігати до Ельмас і до Кайтмази. Бачачи, що рибу мало не всю продано, Горпина кинулася в завулок, у тому напрямі, куди показувала Ельмас.