4

Зинаїда Тулуб

У човнику її знов загойдало. І, повернувшись додому, вона не стала ані варити, ані годувати ягнят. Лягла на міндер обличчям до стіни і заплющила очі. Важко їй було дивитися на Нур’ялі, важко говорити з ним.

Нур’ялі сам розпалив огонь, потельбушив рибу, поставив варити юшку. Знехотя підвелася вона, поїла і раптом відчула нудоту. Прожогом вибігла вона надвір.

Нур’ялі перелякався:

– Що тобі, джаним? Може, покликати стару Тайфіде? Вона дасть тобі щось проти різачки.

– Не треба! Це через море, – процідила Горпина і знов відвернулася до стінки.

Нудота пройшла, але голова її палала. Що робити? Як тепер? Залишитися назавжди в Нур’ялі і дати Коржеві загинути жорстокою смертю, або викупити його, кинутися йому в ноги і розповісти про все? Може, й зрозуміє він, простить гріх?.. Але коли вона пригадувала минуле, Горпину обсипало морозом. Ніколи не простить він цієї зради. Запальний і гарячий, він сам себе не пам’ятає в гніві – і не життя їй тоді на світі. Невже збрехати, звалити все на Нур’ялі, сказати, що він зґвалтував її, безпорадну невільницю? Або мовчати, сховати в серці все й удавати вірну бездоганну дружину? Ні, вона не витримає муки. Щохвилини брехати, дивитися йому просто в вічі, відповідати на його ласку, думаючи про коханця?

Ні, вже краще залишитися з Нур’ялі.

Але ж Корж – її чоловік, справжній, вінчаний, Івасиків батько. Він теж любив її.

А може, сказати все Нур’ялі? Та хіба ж він зрозуміє?! Ніколи чоловік не розбереться в складних і суперечливих почуттях… Адже ж він вважає її за свою власність, худобину, куплену, як ягня або козу, яку вона доїть щоранку й щовечора. І чого кинулася вона тоді в обійми Нур’ялі?

Дорого дала б тепер Горпина, щоб цього ніколи не сталося.

Всю ніч не заплющила вона очей і підвелася бліда, з важкою головою. Мовчки розпалила вона в кабиці, зварила сніданок, подоїла козу. І знов нудота підступила до горла.

Що це?

І раптом Горпина здригнулася і випустила глек, уважно прислухаючись до себе. Так, сумніву немає. Затлілося в ній нове життя, вороже й непотрібне.

«Хай буде він проклятий! Проклятий! Татарча! Покруч нещасний!» – думала вона про свою майбутню дитину.

І жах, і сором, і муки сумління не давали їй спокою. Вона ховалася від Нур’ялі і Шафіге і, коли Нур’ялі йшов з дому, пила густий нудотний вивар з цибулячого лушпиння, носила важке каміння й парила ноги в гарячій воді.

Ось, ось, здавалося, прийде визволення.

Але цупко трималося малесеньке життя материного тіла – і минали дні, виповнені нових вагань і сумнівів. Пригадувалися оповідання про втоплених дівчат, про забитих немовлят, дітей грішного кохання. Пригадувалося, як перехожий рибалта читав на хуторі апокриф про «Ходіння по муках», де говорилося про муки грішників, і, між іншим, про покриток, і про зрадливих жінок.

Думка про Коржа ставала моторошною примарою, страшною, як смерть, і нестерпучою, як пекельні муки. Горпина була дочка свого часу – вмить піднялися з дна душі забуті в неволі забобони, всмоктані з материним молоком, усі поняття і звичаї, всі непереможні закони буття, де на кожен випадок є готова незламна формула і суворий вирок усьому, що хоч на крок відступав від неї.

Тоді було одне бажання – вмерти.

Подовгу стояла Горпина на ковзкому краю безодні. Хотіла плигнути в зелені кучугури хвиль, але не вистачало сили…

Нур’ялі придивлявся до неї, але мовчав, не розпитував і, певно, догадувався, в чому річ, бо ще тепліше і обережніше пильнував свою Горпіне.

– Іди геть! – а гострою зненавистю відштовхувала вона його, коли він закривав їй плече шаллю або просив не бігати босоніж.

Як чоловік, він став їй байдужий, і внов прокинулася ненависть рабині до володаря. З огидою і жахом намагалася вона зрозуміти, що кинуло її в його обійми – і не могла зрозуміти. Не могла без пекучого сорому дивитися на свідка й співучасника свого безчестя. І знов до знесилля бігала стрімкими гірськими стежками, захлинаючись і оббиваючи ноги до крові, і знову тягала важке каміння, шукаючи собі визволення.

– Диявольське насіння! Нехристе клятий, – била вона себе по животу і, впавши на камінь, ридала…

А думка про Коржа не давала заснути. В її руках його життя і воля. Вона відчувала себе людиною, перед очима якої гине плавець. В руках мотузок, а вона не кидає в хвилі кінця, не рятує того, хто втрачає останні сили. І, відчуваючи себе душогубцем, Горпина з садистичною насолодою уявляла собі жахливе життя галерників, роз’ятрені рани від ланцюгів, повні черви й бруду; ребра, що випинаються з-під шкіри, криваві мозолі на долонях і спину, строкату від кривавих шкарубин і ран.

В її руках ключі від кайданів, а вона бариться, вагається, вона – співучасниця його катувань. А чому? Тому що зрадила його, тому що носить плід свого гріха і боїться зустрітися з чоловіком.

А, хай буде, що буде! Хай заб’є її Корж, злочинницю й зрадницю, що забула свій обов’язок задля ворога, людолова!.. Але ж треба, треба його врятувати!

І тоді, після безсонної ночі, ледве дочекавши, поки піде Нур’ялі, Горпина хапала роботу і гаптувала до присмерків, заклякла від утоми й холоду. Спритно й рівно клала стібок, повторюючи знайомі з дитинства візерунки – тернові ягоди, калину та ожину, або виноградне листя та жолуді.

Швидше! Швидше! Це – порятунок, це – визволення невільника, засудженого на загибель. Хай він кине, хай прокляне її, але вийде на волю.