3

Зинаїда Тулуб

Боязко було їй у незнайомому місті. Аби не заблудитися. Спитати в татарина не можна. Хіба що в жінок… Вона озирнулася. За нею коливається шовкове блідо-зелене фередже. Ні, вже краще спитати когось із бідних.

І, помітивши жебрачку-татарку, Горпина кинулася до неї.

За мідну монетку на два акче татарка докладно розповіла їй, як вийти на дорогу. Швидко-швидко затупотіли тоді по каменю її жовті мешти. І озиралися здивовані татарки, і довго дивилися вслід жінці без фередже, що мало не бігла вулицею.

Ось і шлях, довгий, білий і рівний, як річка. А ось і кладовище. За невисоким муром, наче чорні свічки, кипариси. Білі тюрбе здіймають свої баньки, як велетенські гриби-печериці. І густим натовпом стоять серед кущів і киларисів надгробні стовпики, мізар-таші.

А позаду розкинулася пишна Каффа, і за лісом мінаретів та дзвіниць, за білими кубиками будинків і похмурими зубчастими вежами здіймається й міниться обсипане іскрами море…

Вітер в’ється в хустці, в широкій запасці, котить дорогою кучеряву куряву, а Горпина не зупиняється, не дивиться ні на що. Кладовище залишилося праворуч. Де ж вона, Оленина хатка з соняшниками? Невже це вона? Але соняшники давно пообрізувані. Стирчить саме руде бадилля. Привітно всміхаються вікна, в’ються над ґанком в’юнкі троянди. І, як иа кладовищі, тихо хилить вітер чорні стрункі кипариси.

Горпина підбігає до дверей, а господиня наче очікує її: стоїть на порозі й сміється карими очима. Тепер на ній вишивана сорочка, керсетка, червоні сап’янці-чобітки.

– Еге! Знала я, чим вас привабити, молодичко! – сміється вона, і маленький кирпатенький носик задерикувато здіймається над червоними губками. – Заходьте! А ось і мій чоловік… Ось і тавро на ньому невільницьке, як у всіх галерників-веслярів.

Горпина низько вклонилася, переступаючи поріг, і запитливо зиркнула на покуття. Олена перехопила її погляд і засміялася:

– Потурнаки, думали? Так? Ну, сідайте, сідайте!.. Відпустив-таки ваш хазяїн. З чоловіками легше, – хитро підморгнула вона. – Баба не відпустила б, почала б допитуватися, що та хто…

Горпина сіла край столу і обдивилася. Все, як у рідному степу: і піч, і сволок, і скрині, і божниця з вишиваними рушниками, а під ними – писанки, й китиці сухоцвіту, і мисники, і вазони з квітами…

Весело цокотячи, сміючись, виблискуючи намистом і зубами, подавала Олена коржі, вареники й смажену баранину. А її чоловік покручував чорний ус і всміхаючись, терпляче очікував, коли вона вщухне й дасть йому вкинути слово.

– А давно ваш чоловік потрапив на галери? – спитав він, коли гостя покуштувала всього.

– Перед першою пречистою, – похнюпилася Горпина. – Я лежала хвора в Омировому караван-сараї, а захопив нас брат його, Сафар.

– Знаю. Ногайський ага. Собака! – уривчасто визначив колишній невільник. – Були тут тоді очаківські галери. Кожної осені купує капудан-баша нових веслярів. А як звуть галеру, де ваш чоловік?

Горпина розгубилася. Про це вона й не подумала. Могла б тоді дізнатися, але не знала, що є в галер імення.

– Не журіться, – заспокоїв її господар. – Я розпитаю колишніх галерників. Вони кожну галеру за милю впізнають. А за скільки його купили?

І цього не знала Горпина.

– Та їх купували не поодинці, а разом вісімдесят чоловік, – пригадала вона уривок розмови.

І, завмираючи від хвилювання, спитала те, що давно крутилося на язиці.

– А за скільки вас викупили?

– Мене? Недорого, бо я шість років просидів біля опачини і силу свою напівспрацював. Тисячу п’ятсот аспрів дала за мене Олена, спасибі їй по гроб життя.

Тисячу п’ятсот аспрів! А за вишиваний рушник дають п’ятнадцять. Отже, треба вишити сто рушників, а якщо Корж іще міцний і здоровий, то й усі півтораста. А на рушник витрачає вона мало не тиждень. Скільки ж це? Два-три роки? Та й чи буде в неї завжди робота, і головне – чи виживе Корж такий час? Ото б довідатися, звідки знайшлися в Олени такі гроші…

І, ніби читаючи її думки, заговорила Олена.

– А я була за няньку в одного мурзака. Якось помітив він мене в гаремі, впала я йому в очі. Думав він мене за наложницю взяти, та, на моє щастя, не встиг. Вдарив його грець. Лежить колода колодою. Виють над ним жінки та діти, упадають біля нього, а він не живий і не мертвий. Не говорить, не рухається, а все розуміє. І під себе ходить, мов немовля. Сморід від нього, бруд… Поревли над ним родичі, але обридло його пильнувати. Всі від нього ніс відвертають, а я й кажу: «Я його доглядатиму, тільки відпустіть мене на волю, коли він або видужає, або помре – як йому така доля випала». Ну й пильнувала його, мила, перекладала, годувала, як малу дитину. День і ніч без відпочинку… Пішли в нього пухирі, пролежні. Цілий рік мучився, поки вмер. Тут сини його дали мені волю і ще подарували в нагороду сто грошів. Оселилася я біля кладовища, землянку собі викопала і на роботу ходила. Роблю, а коли-не-коли до гавані навідуюся, чи не прийшли часом галери з Очакова. Два роки вижидала, коли ось прийшли якось галери… Довідалася я від знайомих старців, де мій Панас, довідалася, що купує капудан-баша нових веслярів, а хворих та старих продає на берег. Добилася до нього… З того часу ми знов укупі.

Горпина затуманилася. Ні, це путь не для неї. А Олена знов зацокотіла, ніби читаючи в її душі.

– Та ми ж вам, молодичко, роботу внайдено. Татари люди згодливі. З гарему важче видертися на волю, ніж із роботи. Навіть закон у них є, що, проживши сім років у неволі, кожен бранець може викупитися на волю, і хазяї повинні пускати бранця на заробітки, щов назбирати грошей. В них по закону вісім годин на добу – спати, вісім на хазяїна працювати, а вісім – для себе. Роби, що бажаєш. Так і по їх цехах. Тільки рідко вони, собаки, цього закону додержуються, навіть намагаються, щоб невільники про це й не знали. Все гнуть на те, щоб обернути кожну дрібницю на свою користь, і все ж дехто з неволі врятовується… Тільки жінкам, які одружилися в татарами, нема порятунку. Не відпустять вони ані дружини, ані коханки.

Горпина мовчала. Оленині слова вразили її, але соромно було їй натякнути на те, що сталося з нею. Може, ще якось вона викрутиться.

– Та я вже почала потроху гаптувати. Зароблю. Але не знала, що можна чоловіка викупити, – червоніючи, призналася вона. – Тільки роботи мало в Чабан-Таші. Вигаптувала я три рушники та п’ять фес дівчатам і більше немає роботи, тут мені циганка Кайтмаза обіцяла щось дати.

Олена цікавилася, почала розпитувати, як гаптує Горпина і за яку ціну. І обурилася:

– Та це ж ви на дурничку продавали! Не вірте Кайтмазі, серденько! Вона дає вам сто двадцять акче, а продасть ваш рушник за триста. Краще самі продавайте або дайте мені. Я вам допоможу. Або ось іще що: у грецькому монастирі замовляють гаптовані золотом ризи. Ось би вам таку роботу. Це дуже вигідно.

– Я вмію, – зраділа Горпина. – Я вже гаптувала і ризи, і воздухи. Тільки де взяти гроші на оксамит та на золото?

– Вони дають свій матеріал, свій візерунок – усе. Працюй тільки. Я скажу архімандритові. А Кайтмазі не вірте. Вона заробляє на вас.

Панас десь пішов, а обидві жінки ще довго розмовляли одверто і щиро.

– Довелося мені чимало ковтнути лиха, – розповідала Олена, – коли я викупила Панаса. Осінь була, холод, дощ. Землянка вогка, вода стояла по щиколотки до весни. А мій Панас цілий рік ногами не володів. Відвикли ноги від ваги свого тіла, та й застудився він в самому лахмітті в зимові бурі. Треба було добре його годувати, бо ж лишилися від нього самі кістки, а роботи катма… Скрізь тоді скрута була через неврожай. Думала – не подужаю… Заборгувалася скрізь. Ще й досі боргів не сплатила. Пішла я тоді до земляків, адже ж тут багато наших, ціле селище. Ну, дякувати добрим людям, допомогли. Один раз піщли громадою, напиляли нам каменю-черепашнику на хату, а потім зібралися хто з конем, хто з ослом – привезли нам той камінь і стіни нам вивели. Иу, а далі ми вже самі добудували. Я сама стіни обтинкувала і побілила, дах настелила і глиною обмазала. Почав і Панас потроху поратись. Як пригріло сонечко, йому й покращало. І ось вже третій рік, як ми тут….

– Ну, а додому ви не збираєтесь? – спитала Горпина.

Олена не одразу відповіла, похнюпилася. Згасли веселі карі очі, і навіть пустотливий кирпатенький носик ніби став сумний і якийсь зосереджений.

– Ох, як хочеться, – важко зітхнула вона. – Вдень якось нічого; метушишся, пораєшся, але вночі або в свято так стане сумно і важко на серці. Так і стоять перед очима і наш степ, і гаї, і верби на леваді, і річка. Кинула б усе напризволяще і пішки втекла б звідси… і тепліше тут, і земля багатюща, і ніхто тебе на панщину не жене, а все б віддала, щоб опинитись знов удома, в рідному краї.

Вона замовкла, і дві буйних прозорих краплина повиснули на її пушистих віях і покотилися кришталевими намистинками-бусинками по її засмаглих рум’яних щоках.

– Хіба ж звідси не пускають додому? – спитала Горпина, збентежена цими несподіваними сльозами.

– Чому не пускають. Ми – люди вільні, ніхто нас не затримує, – заговорила по хвилі Олена, витираючи очі. – Тільки ж Панас мій не дочвалає додому. Хіба ви не помітили, як він шкутильгає? Грошей треба зібратн на дорогу та й борги сплатити. Люди ж нам допомогли, гріх ошукати. Панас мій теж за батьківщиною он як побивається. Ще з рік доведеться тут пожити: сплатимо все – і гайда! Мабуть, і вас тоді в чоловіком з собою потягнемо. Чумаки нас і довезуть.

І від самої цієї думки знов наче сонце бризнуло на Олену. Знов заіскрилися карі очі, але не помітила Олена, що від її слів по Горпининому обличчі пішли наче темні тіні від хмар. Кожне Оленине слово падало їй на серце, як сіль на рану.

Довго ще розмовляли вони. Олена частувала гостю халвою, але наближався аср, третій намаз, і Горпина ноквапилася.

Швидко бігла вона вздовж кладовища з білими баньками тюрбе серед чорно-зелених кипарисів. Олена докладно розповіла їй, як розшукати Кайтмазу, і, прощаючись, порадила їй:

– А ви пошийте собі, серденько, фередже. Не треба, щоб люди бачили, як ви мене одвідуєте. Почнуть розпитувати, що та як… Ще й розпатякають вашому хазяїнові, а хазяям нема чого знати про наші невільницькі справи. Довідається він про вашого чоловіка, про ваш намір та й за вас заломить подвійну ціну, бо ж тоді і вам забажається піти на волю.

І знов зашарілася Горпина і впустила вчі додолу, і тепер, швидко перебираючи по дорозі м’якими татарськими мештами, не знала вона, що було в її серці – радість чи біль, жах чи надія внов побачитися в Данилом.

Примітки

Тюрбе – надгробні каплички з напівсферичними банями.

Навіть закон у них є – принаймні, про цей закон пише (1548 р.).