Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

4

Зинаїда Тулуб

Задихаючись з люті й сліз, вбіг Свенціцький до пана Бжеського. Пан Бжеський сполотнів.

– Що!.. Що таке?! – скрикнув він. – Пожежа?.. Татари?..

– Пане! Вельможний пане! Це бунт! Це – чортзна-що! – кинувся до нього Свенціцький. – Благаю в пана оборони! Його треба скарати на горло! На палю його!

– Кого на палю? Стій, Янеку! Кажи до пуття!

Тремтячи від скаженої люті, Янек розповів усе, затаївши тільки те, як Корж скинув з нього штани. Але, замість співчуття, Бжеський зареготався, і відгуки його реготу гучно пролунали тихими покоями пана пробоща.

– О, сміховище! Ой, Єзус-Маріє! Дорого б я дав, щоб побачити таке видовисько! – не вгавав пан Бжеський, і його гладке черево коливалось під кунтушем, яя тісто в діжі.

– Але ж, пане, – надсаджувався Свенціцький, – адже ж я єстем шляхтич, і таку образу можна змити тільки кров’ю. Невже пан мене не оборонить?

– Так ти кажеш – ременем? і голову між колінами? Ото козарлюга! і ти навіть не міг крикнути?

– Добре панові сміятися, – пікнув Свенціцький крізь сльози. – Я до пана, як до рідного батька, а пан… А що буде з вельможним паном, як вони кинуться на пана? Це ж звірі, хижаки! і ми в цій пустелі, як курчата в їх пазурах.

Свенціцький висловив те, що не вперше спадало на думку гордовитому панові. Він раптом урвав свій регіт і поклав руку на Янекове плече.

– Ти маєш рацію, дитино моя. Я цього так не лишу. Не можу лишити, – виправився він. – Я не можу втратити свого магнатського авторитету, отже, й твого, як мого управителя. Поклич Ровіцького і заспокойся.

Янек вдячно припав до рук пана Рогмунда і, незважаючи на гострий біль, кинувся до Ровіцького. Ровіцький хропів у сінниці п’яний, як мрець. І тільки тоді, коли Янек вилляв на його голову цебро холодної води а криниці, підвівся на нетверді ноги і, гикаючи та відпльовуючись, пішов до пана.

Що казав йому пан Бжеський, Янек не знав. Він заховався до своєї комірки і, стогнучи та зітхаючи, намагався скинути штани, але справа була надзвичайно складна. Тканина присохла до напухлих рубців, завдаючи йому нестерпного болю. Стара ключниця пана пробоща почула його стогін. Не постукавши, ввійшла вона до Янека і з жахом сплеснула в долоні.

– Янеку, що тобі?! – кинулась вона до пана управителя, що засоромлено силувався заховати свій побитий зад. – Та чого ти, дурненький, ховаєшся?

І стільки добрості було в бабусиному тоні, що Янек голосно розридався. Охкаючи і зітхаючи, принесла вона олії, помастила йому рани, накрила листом подорожника і перев’язала шматком полотна із старої сорочки нана пробоща.

– Покарав тебе бог, сиротинко, – приказувала бабуся, вкладаючи його в ліжко. – Ніколи не чіпай козака.

І Янек надто пізно зрозумів, що справді перехопив через край.