2

Зинаїда Тулуб

Повернувся з походу старшина. Він теж знав і чув, що є грамота короля Стефана Баторія, де докладно зазначені межі козацьких вольностей і земель, але де вона і як її розшукати – ніхто не знав ані в Сивері, ані в Каневі, ані в Черкасах.

А Рогмунд Бжеський не спав. Людина він був рахубна й хитра. У Варшаві він навмисно удавав з себе бідного, навмисно приїхав до Грохольського з порожніми кишенями, щоб змусити його енергійніше клопотатися; коли ж опинився він на Україні, знайшлися в нього і гроші, і коні, і хлопи, і навіть реманент. Він пригнав до Сивери своїх хлопів із Польщі, набрав військовий загін із колишніх лісовчиків, а спритний осадчий привів йому цілий натовп пересельців із Правобережжя.

Волинянам Бжеський пообіцяв п’ятнадцять років волі, а за землю під хати, городи та лани наказав їм орати та збирати собі врожай та ще й віддавати кожен десятий сніп.

– Нічого не вдієш, – говорив він пробощеві Маєвському. – Доводиться трохи попанькатися з цим бидлом. Але ж прийде час, коли я стягну з них своє, хай тільки трохи залюдниться степ.

І закипіла робота. Блискучі срібні лемеші зорювали незайману землю, і, ступаючи у вологу оксамитову борозну, радісно дихали степовим вітром волинські й малопольські втікачі. З дитинства стогнали вони на панщині, виснажені надмірною працею. І навіть ця напівволя, тимчасова зрадлива «слобода», здавалася їм якщо не раєм, то принаймні неабияким полегшенням. І тільки думка про те, що знайдуть їх судові возні і силоміць повернуть до колишніх панів, обдавала морозом їх спини.

Але поруч пересельців орали степ справжні хлопи пана Бжеського. Навіть тут, у степу, залишалися вони кріпаками. П’ять день на тиждень ходили вони на панщину, возили цеглу й камінь, місили глину, пиляли дошки, тесали колоди, а два вільні дні, замість відпочити, надсаджували останні сили, будуючи собі злиденні хатинки або нашвидку обробляючи городи та клаптики поля,

– Краще вже було б померти дома! – зітхали жінки, безсило падаючи в борозну. – Матко боска, свєнта Маріє, де та смерть поділася?! Дітей усіх викосила, а за нас і забула.

– Хай вона краще вашого пана підкосить, – похмуро кидав хтось із козаків, проходячи повз жінок, – бо вам ще треба пожити.

– Та яке ж це життя, проше пана?! – схлипували жінки. – Ані доспати, ані попоїсти… Все, що здобудеш, – панові… Аби йому сито було. І всього йому замало. Чоловік тижнями додому не повертається, а хіба жінці самій тут упоратися з городом, з недобудованою хатою, з худобинкою?.. А він ще, клятий, править сувої. За три місяці – зима, а ми, як звірі, без хати. Доведеться подихати під снігом.

І справді, хлопи гинули, як мухи. Харчувалися рибою та корінням, дикою степовою цибулею, щавлем, порічками й перепілками. Спалахнула різачка, голодний тиф, а сиверяни тільки головами хитали й говорила, пихкаючи люльками:

– Що ж воно, панове, буде? Бачите, яка він гадина. З людей кров ссе, наче п’явка.

– Гірше, бо п’явка нассеться та й відвалиться, а він як всмоктався, так і не відірвеш.

– Оце справді. Був я сьогодні над Ворсклою, тягали вони там камінь на замок з річища. Один і впав. Кров йому з горла аж ллє. Посинів увесь, лежить, а це гаденя, Свенціцький, нагаєм його: «Вставай, ледарю», – каже.

– От собака!

– А в другого кінь упав дорогою. Стоїть, бідолаха, над здохлим конем, як очманілий. Я до нього: «Що, братику, – кажу, – скиньмо камінь із воза. Все одно тепер не довезеш». А він увесь білий, он як ця хата. Та й лопоче по-своєму, по-литовському: «Ой паночку, цяго ж я сам не помер! Йон, пан тобто, все’дно каменя вимагатиме. Як же я його без коня привезу?! Пішки ж і чверті не наносиш…» – «Піди, – кажу, – та скажи, хай дасть тобі нового коня. Певно, пан твій не дурень, зрозуміє, що людина не бог і здохлого коня не відживить, а з тебе що він візьме?» Мовчить литвин, дивиться на мене, як на божевільного, та белькоче: «Але ж Янка за здохлого коня канчуками на смерть забили, корову забрали, а жінку з хати вигнали та до покоїв панських призначили».

– Ач, падло, – не витримав Максим-коваль.

– Із нами буде не краще, – ойкав дід Омелько, підводячись на тремтячі ноги. – Мине «слобода» – і станемо ми такими ж хлопами, як ті пересельці, якщо ми так сидітимемо та чухатимемо потилиці.

– Ну, це тобі не Польща й не Волинь, – обурилися козаки. – Хай-но тільки зачепить, ми йому покажемо, що таке Дике Поле та сиверські козаки!

– Червоного півня пустимо!

– Порубаємо, як кропиву, разом із підпанками.

– А литвинів забули? Дві сотні з гаком самого війська.

– А нас щось із сотня. Хіба ж ми не подолаємо по два литвини?

– Подолаємо й по п’ятеро. Не таких рубали з Наливайком.

Але діда Омелька важко було заспокоїти. Все здавалося йому безнадійним, і, пригадуючи молодість, він запевняв, що колись усе на світі було краще.

Після таких розмов із козаками він не міг заснути і довго зітхав та перевертався з боку на бік у своїй занедбаній бобилячій хаті. І думка про втечу напосідливо свердлила йому мозок.

На високому, стрімкому березі, там, де «Полузора-ріка у Ворскло впадиває», заклав Бжеський міцний замок з вежами, мурами і бійницями. Росли стіни, важкі склепіння й арки брам. Козаки мовчали. Бжеський їх не чіпав, і вони не займали його. Замок будували там, де козаки не орали і не пасли худоби, тому й сваритися не було чого. Тільки дід Омелько ойкав, кректав, і, нарешті, зник, ніби крізь землю провалився, щоб не навертатися на панські очі.

Але Бжеський рідко показувався поспільству. Жив він у пробоща Маєвського. Після того як ксьондз здобув йому робочу силу і гроші під невеличкий процент, він цілком поклався на комерційні й господарські здібності пана пробоща. А пан пробощ потирав собі пухкі ручки, передбачаючи великий зиск. Парафія його була злиденна, католиків обмаль, і підтримували його самі старости з двох крулевщизн, на відстані десяти миль від Сивери. Шановний пробощ надзвичайно втомлювався, намагаючись разом потрапити туди й сюди, і тільки з появою Бжеського йому блимнула надія оселитися під крильцем нового магната. А головне, кожен шляхтич платив на користь церкви десятину, що звалася динарієм святого Петра, і зростання прибутків пана Бжеського обіцяло пану пробощу з римською курією чималу користь.

Радів і Янек Свенціцький, що справа лагодиться, і потроху опановував роль управителя. Щоб не дратувати козаків, він не розпитував їх ні про що і нікого не эаписував до реманенту, але потроху довідувався про кожного зокрема – і хто він, і скільки має землі під полем і пасовищем, і скільки в нього коней та худоби, чи має пасіку або рибальські сіті, чи чумакує взимку. За місяць Янек якось прийшов до пана пробоща і, озброївшись гусячим пером та папером, з пам’яті склав повний реманент нових володінь пана Бжеського.

– Янеку, ти – золото, – захоплювався пан Бжеський. – Спритний, як чорт, і рахубний, як краківський лихвар. Певно, твоя мама наставила роги померлому Адаму Свенціцькому з якимось Шмульком чи то Янкелем.

Янек удавано ображався.

– Коли б я не був вдячний пану за виховання, я б довів пану шаблею, що моя мати була і є цнотлива пані. Але, як благородний, хоча й бідний шляхтич, я не можу звести руку на свого добродійника.

– Ото гарячка, – реготав Бжеський. – Слушно кажеш, Янеку! Честь над усе й перш за все. А тепер вип’ємо келех меду, а потім перекажи Ровіцькому, хай він видасть тобі саржі на камзол.

Свенціцький вдячно цілував руку пана Рогмунда, а до себе посміхався. Хай глузує! Буде час, коли Янек буде багатіший за Бжеського. Бжеський надто любить сипати грішми й пнутися на магната, а Янек збиратиме кожен гріш і рано чи пізно виб’ється в люди.

Янек відгодувався на степовому молоці та баранині, засмаг, трохи поширшав у плечах. У голосі його забриніли владні нотки, і від колишньої заляканої сором’язливості не лишилося й сліду. Зранку був він на коні в лісі, де жовтовусі мовчазні литвини рубали віковічні дуби на будівлі або за Ворсклою, де цеглярі випалювали цеглу.