3

Зинаїда Тулуб

А степ жив своїм складним життям. Трава була по плечі людині. Побілішав, заколивався від вітру ковиль, наче поповзли землею сірі пасма туману.

Почалася косовиця. Вийшли козаки в пойму над Ворсклою. Тут трава була така гарна, соковита й густа, що можна було в ній загубитися, як в очеретах. Квітнули величезні степові рум’янки, червоно-бузковий шпадник, золотаві краплини зурки, запашна липка. Джмелі й бджоли гули над степом від ранку до присмерків. Кожен косив, де хотів і скільки хотів. Але козаки не жалували. Коні та вівці козацькі паслися в степу і взимку, коли сніг не був дуже глибокий. Вони розгрібали копитами сніг і здобували з-під нього підмерзлу пашу. І сіно було потрібне тільки на два-три холодніші місяці перед весною.

Вийшов на косовицю й Корж із Горпиною. Горпияа гребла сіно і варила куліш, а Корж або косив, або возив запашне свіже сіно додому.

День був задушливий і жаркий, як завжди перед грозою. Корж поспішав звезти якнайбільше сіна. Рівно ступали його кремезні, круторогі воли, рівно і впевнено ступав поруч них їх господар у самих штанах та червоноверхій козацькій шапці. Методично витяг він із кишені гаман, набив люльку, викресав вогню і затягнувся міцними корінцями.

– Добрий тютюн росте в тебе на городі, Даниле, – похвалив він самого себе, затягуючись. – З таким тютюном і робити не важко.

Назустріч Коржеві скакав Свенціцький. Зранку кидався він з кінця в кінець, намагаючись звезти до дощу все сіно з луків. Помітивши здалека Коржа, він прибрав гордовито-недбалого вигляду, як, на його думку, личить шляхтичеві й управителеві вельможного пана, і, узявшись у боки, чекав, що Корж перший скине шапку і вклониться. Але Корж хитро примружив на нього чорні очі й байдуже випустив цілу хмару міцного тютюнового диму.

Янек розлютувався.

– Геть шапку, нахабо! – крикнув він, відчуваючи, як хвиля крові опалила йому лице.

І ударом нагая збив йому шапку.

Від несподіванки Корж остовпів. Ця Сопля, як прозвали Свенціцького козаки, насмілилася збити шапку з реєстрового козака, співучасника багатьох славних походів. Темним хмелем стукнула в голову лють. Він потьмарився, став з мідного чавунним. Не пам’ятаючи себе, схопив він підпанка за пояс і стягнув з сідла.

– Ах ти, Сопля собача, поросячий хвіст! Знатимеш, як чіплятися до вільного лицаря.

Свенціцький дригав ногами, намагаючись вирватися, і раптом зловчився і хвицнув Коржа підбором під груди.

– А, так ти ще брикатися! – трусонув його Корж і, перекинувши поперек колін, боляче ляснув нижче від очкура.

– Пусти, пся крев! – верещав Свенціцький, задихаючись. – Пусти!.. Ось я тобі!.. Я скажу панові! Стерво свиняче!.. Хаме!..

Але Корж методично відважував йому замашні стусани. Свенціцький оскаженів. З наллятими кров’ю очима впився він у ліву руку Коржеві, Корж рвонув його за вухо, залізною рукою нахилив його голову і затиснув між колінами.

– Знатимеш, як кусатися! – гримнув він і, знявши ремінь, одним рухом спустив Свенціцькому штани.

Свенціцький звивався, як вуж. Кричати він не міг, та й ніхто не почув би його в степу. Він задихався в козацьких штанах.

А Корж з насолодою шмагав підпанка, методично вкриваючи червоними смугами його випещений білий зад. Кінець кінцем розтис він коліна.

– А тепер тікай і пам’ятай, що з козаком краще не заводитись. Сьогодні дав тобі, як хлопчиськові, а іншим разом і шаблею почастую, – сказав він, спокійно застібаючи ремінь.

Свенціцький увесь дрижав з болю і безсилої люті. Обличчя йому сполотніло, по щоках текли сльози, а вуха палали, наче з них здерли шкіру.

– Я тобі… Я тобі теж пригадаю!.. Лайдаче! Хлопе смердючий! – верещав він, відбігши подалі і тремтячими руками підбираючи штани. – Я тобі!.. Я!..

– Не бреши, цуценя, бо буде гірше, – посварився йому Корж кулаком.

І спокійно подався за хурою.