5

Зинаїда Тулуб

На майдані юрбилися козаки й поспільство.

Була тиха й прозора година, коли стовпами тягнуться по дорозі тіні і в рожевій куряві повертається додому череда. На трави падала роса. Хрущі гули в тополях, і було тихо-тихо, як буває тільки надвечір, коли замовкнуть звуки дня, а звуки ночі ще не народяться в росяній прохолоді.

На колодах біля церкви сиділо кілька дідів. Парубки оточили їх щільним гуртом, а Корж, пихкаючи люлькою і ховаючи усмішку в чорних, як дьоготь, вусах, в сотий раз розповідав, як наклав він Соплі повний зад. Старі тихо сміялися беззубими ротами, а парубки аж за боки бралися з реготу.

– От здорово, панове! Так йому й треба! Хай не чіпляється!

– Так ти кажеш – ременем? – повторював крізь сльози Максим-коваль.

– Атож!

– Як кота, що напакостив у хаті?

– Носом між ноги! Хай поцілує козацьку матню!

І веселий гучний регіт котився майданом і згасав у далеких левадах між вербами.

І ніхто не помітив, звідки виринув гладкий Ровіцький і, трохи похитуючись та оглядаючись на свій почет із кремезних литвинів, озброєних здоровими шаблями і ломаками, наблизився до козаків.

– Хто тут є Данило Корж? – епитав він ламаною новою, намагаючись твердо триматися на хитких від хмелю ногах.

– Я Данило Корж, – відповів той, виймаючи з рота люльку і спльовуючи.

– Ступай до ясновельможного пана.

– А що я забув у твого пана, щоб бігти до нього надвечір? – відповів Корж запитанням.

– Як відповідаєш, лайдаче! – спалахнув Ровіцький, забуваючи накази пана пробоща. – За образу й побої вельможного шляхтича пан викликає тебе на суд!

Парубки зацікавлено з’юрбилися навколо, ніби очікували нової розваги, але Корж спокійно глянув на скляні від хмелю очі Ровіцького і відповів стримано й серйозно:

– Я піду на суд, коли мене покличе наш старшина. Іншого суду я не визнаю, як не визнають усі козаки ані тут у волостях, ані на Низу, на Запоріжжі. Так і перекажи пану Бжеському.

Спокійна і повна гідності відповідь Коржа вподобалася козакам.

– Добре сказав Данило, – стиха зауважили старі, хитаючи сивими, як степова тирса, оселедцями.

– У доброго козака й слово добре, – відгукнулись парубки.

Ровіцький постояв ще мить, похитнувся на непевних ногах і, вирячивши на козаків свої скляні очі, мовчки повернувся й пішов геть, плутаючи по куряві ногами.

– Ач чортів лях! Навіть не сперечається з перепою.

– Не смійтеся, панове, це він на всяк випадок по собі поминки справляв, – підморгнув Максим-коваль.

І знов веселий регіт пішов вигоном, доганяючи Ровіцького та двох високих литвинів з обвислими, як у моржів, вусами кольору свіжого лика. Вони нічого не зрозуміли і вважали, що Корж скорився, а Ровіцький, плутаючи ногами, невиразно мурмотів собі під ніс:

– Ото чорти! За таке доручення пан мусить піднести мені добру кварту старого меду, бо, ідучи до цих звірів, кожен чесний католик рискує опинитися біля райської брами швидше, ніж святий Петро ляже спати з своїми ключами.