4

Зинаїда Тулуб

– Гадаєш, що на Січі всі брати? – спитав із темряви чийсь голос.

– Ой, хто тут? – схопилися парубки.

– Я, – виступив мовчазний джура Сагайдачного. – Слухаю я вас, хлопці, і бачу, що на Січі, справді, трохи вільніше, але не такий вже там мед, як вам здається: крутить нами старшина, як ляльками. Їм аби користь мати. Працюють нетяги – рибачать, полюють, човни будують, здобувають хліб козацький, а старшини набивають грошима кишені, крамарюють із тими ж турками, татарами та з польським панством, маєтки купують і стають нарешті такими ж панами, як перший-ліпший магнат.

– Тю. Теж сказав новину, – зареготав Терешко, який весь час лежав мовчки, прислухаючись до розмов. – Старшина навіть гірша від панів, бо від неї й снопа не сховаєш. Недурно є в литвинів прислів’я: «Краще двічі вклонитися чобіткам, ніж один раз личакам». Добре це сказано, їй-бо. Бо ж старшина людині дихати не дасть. Ви тут балакали, мені й слова не давали вкинути, а я вам ось що розкажу, – звернувся він до втікачів. – Я сам з Київщини, і не від пана втік, а від свого ж старшини. А в нас, на Київщині, вже скрізь фільварки та дідичі, як у Польщі чи то в Галичині. І скрізь панщина, данини, ганяють нас у підводи, продають, як худобину.

– Що ти?.. Бре!!! – скрикнули пахолки Бжеського.

– Як то брешу? На власній шкурі все витерпів. Воно, звісно, для годиться пишуть, ніби продають землю з живим і мертвим реманентом і всім, що на тій землі. Але ж кожному відомо, що живуть на землі люди. Чули за гетьмана Лободу? Так я в нього був, у січового батька, і ось цими самими руками йому на панщині робив: і орав, і угноював землю, і під ріллю ліси корчував, і плоти ганяв, і попіл палив, і до Німеччини бортища, збіжжя, ванчос та клепку возив, аж поки терпець увірвався і… Ух, і засвітили ж ми йому тоді, людожерові.

– А що? – зацікавився джура.

– Та був у нас товариш. Дмитром звали. Завзятий козарлюга. Повернулися ми якось з Галичини, поташ на продаж возили. А за день-два знов Лобода до нього: давай воли щось там везти. Він обурився і не дав. Лобода скипів. Зв’язали Дмитра, привели на панський двір – та канчуками. Зціпив зуби Дмитро – і ані звуку. Не знаю, як воно сталося, тільки все село кинулося помститися. А Дмитро, весь скривавлений, став нашим проводирем. Лобода втік. Підпалили ми фільварок. ущент зруйнували – і на Січ. Розповів Дмитро голоті, як воно було, і коли потім приїхав Лобода на Низ, голота мало його на шматки не роздерла. Тоді Сагайдака й посадили гетьманувати.

– Як же ти тут опинився? – з легким недовір’ям спитав джура.

– Як? На пожежі впав та ногу собі зламав. Два місяці в лісі переховувався. Стара мати їсти носила, а потім, на зиму, до Києва пішов. Почав шевцювати. Три роки учнем та рік у підмайстрах…

– Як же того Дмитра звуть? Де він тепер? – допитувався джура.

– Та в нас його Ковтуненком звали, а чути було, ніби на Січі він Барабашем став.

– Барабашем? Та чого ж ти одразу не сказав? Оце людина! Оце такий, що шию зверне тому, хто проти голоти піде. Всі ми за ним стоїмо, – захоплено заговорив джура.

Сагайдачний, певно, не пізнав би тепер свого мовчазного супутника. Очі йому блищали в пітьмі, білою низкою світилися зуби.

– От коли б нам такого гетьмана. Показав би він оцим Повчанським та Лободам. Мокро було б, – палко казав він.

Хлопці щільно оточили джуру. А він ніби прокинувся і весь зайнявся якимось огнем…

– А як вони з нашим Сагайдачним іноді заведуться. Просто, як два бугаї. Ух, колись буде ще бійка. Бо ж Барабаш не подарує нікому оцих старшинських вибриків.

Хлопці зраділи. В першу мить вони зовсім збентежилися, їм здавалося, що джура перекаже гетьманові всі їх розмови, але живе гаряче слово переконало й заспокоїло їх.

– А хіба Сагайдак така ж птиця? Чому ж про нього кобзарі співають таких чудових пісень? – спитав Тимко.

– Співають. Нема де правди діти: в поході він хороший ватажок. І підготує все як слід, і харч хорошу, і військовий припас здобуде. Ну, і в бою ніколи не розгубиться: другий ще потилицю чухає, а він уже запобіг лихові і побив ворога. Тому ніколи його ще не били ані турки, ані татари. Але після походу… Лисячий він хвіст, а не людина. Сам за старшину тягне, а про людське око з голотою приятелює. Сидить, горілкою частує, жартує, ніби й сам нетяга-голоштанець. Колись він, справді, в лахмітті ходив, а тепер більш із панами крутиться. Вчений він, собака, кожного вміє обдурити. Торік ми мало його не скинули: хотіли, щоб Барабаш гетьманував, та пронюхала старшина, всіх понапувала горілкою, і знов посадили того ж Сагайдака.

Утікачі зацікавилися, почали розпитувати про Січ, але Тимко обурився.

– Слухайте, панове, про це й уранці можна поговорити. Час спати. Завтра ж косовиця.

Хлопці замовкли і за кілька хвилин міцно засопли на різні голоси.

Примітки

Чули за гетьмана Лободу – Григорій Лобода був гетьманом у 1653 – 1595 роках, але ясно, що тут ідеться про іншу особу. Отже «гетьман Лобода» з даного епізода – вигадана особа, так само як вигаданими є ті здирства, що ыін нібито чинив.

На Січі він Барабашем став – Дмитро Богданович Барабаш – особа історична, він був гатьманом в 1617 році.