6

Зинаїда Тулуб

Коли хлопці поснідали та пішли косити, Повчанські й собі сіли снідати. Старий зовсім звеселів і жваво казав, підливаючи гостеві запіканки:

– Що ж ти кажеш, ніби нема де подіти своє добро? Хіба в тебе землі мало? Навіть річку звуть Сагайдаком, тому що тече вона твоєю землею і в Дніпро вливається, не виходячи з твоїх меж.

– Землі, справді, досить, та не сиджу я на ній, не господарюю.

– Ну, це вже бог зна що. Хіба так можна?

– А що ж мені робити? Не роздерешся на шматки. З весни аж до снігу – в походах, а яке господарство взимку. І взагалі земля без хазяїна як церква без попа.

– Оце правда. Без господині тобі не обійтися. А Настуня моя – не хазяйка, а золото. І молоденьке, і гарненьке, а рученята в неї залізні. Гляне на хлопців, гукне, а вони й підібгають хвости, як побиті.

– Та я й сам уже мрію про свій куток, – задумливо проказав Сагайдачний. – Обридли походи.

– А скільки в тебе хлопів?

– Вистачить… Та хіба я їх усіх знаю. Оселиться, не питаючи дозволу, та й живе.

– Та як же воно так? Та хіба ж так можна? – обурився Повчанський. – Невже так і живуть, негідники, і нічого тобі не сплачують?

– Дехто надсилає діжки меду, солону рибу, сало, а хто б їх там перелічував. Кажуть, ніби живе в якомусь селищі сотня, а може, їх там з півтисячі.

– А він так сидить і мовчить, коли люди його в вічі дурять, – обурився Повчанський. – Чуєш, стара? Чуєш, Настю… Та де ж таке чувано в світі?

Сагайдачний мимоволі всміхнувся.

– Та ви, батьку, краще самі розміркуйте. Коли б я не ходив у походи і не бив турків та татарву – ніколи не був би я гетьманом, і наша січова сіромашня тоді на мене пельки пороззявляла б, вимагаючи, щоб мою землю залічили до земель, які щороку розподіляють проміж зимівниками. А тепер хто наважиться проти гетьмана слово сказати, коли мої походи дають їм і хліб козацький, і волю, і славу. Справді, що тепер, коли дійшов я сили, – тепер уже можна робити, що душа забажає. Та й господині моїй треба звити пишне кубельце, – зиркнув він у Настин бік. – Одружимося взимку, а напровесні почнемо будувати свій замок. Я навіть місце обрав над річкою. Тоді вже ніхто не дуритиме Сагайдачного і на дурничку не житиме на його землі. Військо собі заведу, челядь, музик, усе як годиться магнатові. Але влітку все ж ходитиму в походи, щоб не забував король та королев’ята, що не жити їм спокійно без Петра Конашевича. Всі будуть у мене в жмені: і король, і хлопи, і пани, – блимнув очима Сагайдачний і підніс свою чарку. – А тепер вип’ємо, батьку, щоб усе було, як нам бажається з тобою.

– І щоб жили ви з Настею, як голуб’ята, душа в душу, щоб наша єдина донечка нас, старих, тішила, – засякалася стара в край хустки, витираючи сльози.

– Та не плачте ж, мамуню, – кинулася до неї Настя. – Отже ж і Горпина знов тут. Не залишитеся ви самі.

– Е, доню. Що мені від цієї Горпини… Хіба ж це своя кров? Робиш людям добро, а виростає тобі ворог лютий. Хай їй так дитина колись віддячить, як вона нам із цим клятим халамидником.

– Коли треба було, кинули хутір, не послухалися. Але коли лихо на голову впало – знов до нас прийшли, – обурено пояснив Повчанський. – Ну, нічого, я тепер просто скажу Коржеві: «Або живи тут у підсусідках, або забирайся із своїм дрантям під три чорти».

Сагайдачний здивовано підвів очі.

– Он як… А я гадав, що вони ваші родичі.

– Якого чорта родичі. Горпина сирітка була. Батьків її татари в ясир забрали, а вона ще тільки лазила. Забрали ми її, вигодували, а вона, замість назавжди в нас залишитися, з Коржем побралася та втекла.

– А Корж звідки взявся?

– Та теж із хлопів. Утік від якогось там пана та ще й скирти своєму панові, собака, підпалив. Блукав степом та до нас потрапив. Прийняв я його, бо ж сам бачиш, як тут із хлопами у нас сутужно. Привчив робити. Думав, одружиться з Горпиною та в пахолках житиме в нас довічно. Так ні: забрав оцю дурепу та подався до Сивери. Це їх бог покарав за нас: хай не тікають від своїх благодійників. Але я вже тепер не панькатимуся з ними. Хай працюють сумлінно, бо вижену.

– Тихше, ось і вони, – урвала стара і звернулась до Горпини. – Ну, як тобі, серденько, спалося? Як дитинка?

– Спасибі, добре. Відпочили трохи. Ой, як же тут спокійно після Сивери: ані війська, ані панів… Самий степ та небо.

Стара насипала Горпині кулешу, підсунула сала та хліба, а Настя сіла біля нареченого і, червоніючи від щастя, відчувала, як рука його обережно стискає їй пальці.

– Ну, я піду, – схопився раптом старий. – Подивлюся, що там ця сволота робить.

І, нашвидку перехрестившись на покуття, рушив з хати.

Як усі хуторяни, Повчанський потроху багатів, перетворюючись на дрібного дідича. Скаржачись на ревматизм і задуху, він рідко працював у полі, але ще пильніш стежив за своїми пахолками і сушив собі голову, як осадити на своїй землі більше людей.

Ніколи не вистачало йому орачів, чабанів та рибалок.

Але в Дикому Полі справа була надзвичайно складна. Справді, навколо хутора оселилося кілька одружених козаків, поставивши хати на грунтах Повчанського, і за це приходили до нього на толоки орати, косити та збирати врожай. Спробував він збільшувати ці толоки, та нічого не вийшло. Підсусідки загрозили пустити його хутір димом. Довелося притамувати лють і скоритися.

Було ще в старого Повчанського з десятеро невільників-татар, яких він колись захопив у полон. Вони спочатку вовкували, мріяли про втечу, але, придивившись і звикнувши, залишилися на хуторі. Чи не однаково, кому служити? і на татарському улусі були вони голотою, пасли за чорбу та пшоняну кашу мурзинські отари, ходили в подертих смушках і влітку, як і взимку, не бачили над головою іншої покрівлі, крім хмар та зір. Тут принаймні краще годують, а взимку можна добре погрітися біля напаленої груби і виспатися в теплі під завивання хуртовини.

Повчанський часто гримав на них, але вважав, що кращих пахолків нема в цілому світі.

– Це тобі не наша голота, – казав він старій. – Втече такий негідник від свого пана, та боїться сам перейти степ. Умовиш його – залишиться. Працює він, а в голові – одна думка, аби попутників знайти та на Січ податися, ніби там галушки самі в пельку падають.

– Авжеж, – позіхала стара і хрестила собі рот.

– Та накажи ти своїм дівчатам, щоб не куняли. От Ганна – молодець: закрутила Максимові голову. Сидить козак біля неї, як цуцик на ланцюгу, та слину ковтає. А Явдошка та Софійка зовсім дурепи: ані посагу, ані краси. Мріють про сотників та отаманів, а який старшина поласиться на такі пики?!

Але чи то Явдошка та Софійка ловили гав, чи то в нетяг надто жевріла мрія про волю, недовго затримувалися вони на хуторі старого сотника. Проживуть два-три місяці – і шукай вітра в полі. І знов метушиться старий Повчанський, бачачи, що нема кому впоратися з роботою.

Зрадів старий сотник, коли Сагайдачний пообіцяв надіслати йому полонених татар, але розрахував, що раніш, ніж за два-три тижні, татари ніяк до нього не потраплять, а там мине час, коли трава в степу ще м’яка й соковита. Пізно буде тоді косити її на сіно, а тому треба будь-що затримати на хуторі і своїх пахолків, і новоприбулих втікачів, і зокрема ляхів, які йому надзвичайно вподобалися своєю невибагливістю й приниженістю, але ранкова вихватка Тимка з сорочками та чобітьми його стурбувала і нашорошила.

– Невже він надумав піти, та, мабуть, ще й всіх інших підбурить? Таке гаденя, таке… – не міг він підшукати досить міцного слова. – Треба хоч ляхів від нього якось відокремити. Вони в дорозі попідбивалися. Дам їм іншу роботу, щоб Тимко їм голови не заморочив, а тому хлопчикові з панських покоїв щось таке вигадати, ніби він не хлоп, а з двірської шляхти…

Коли хлопці пішли разом з сиверянами на косовицю, старий сотник покликав Юзика і привітно звернувся до нього:

– Допоможи, любий хлопчику, моїй старій якнайкраще прибрати нашу хату. Ніколи нам за роботою налагодити по-панському своє життя, але зараз у нас такий вельможний гість, як пан гетьман… Ти там серед панів крутився, певно, до всього придивився, так ти вже той…

І він багатозначно й невиразно покрутив пальцями в повітрі.

Юзик розквітнув. Він так боявся, що й його поженуть на косовицю, а таке доручення відразу давало йому змогу виказати себе знавцем панського звичаю.

– Все буде зроблено якнайкраще, – чемно вклонився він, удаючи з себе принаймні пажа самої польської королеви, – Все буде як у найвельможніших панів, – авторитетно додав він і навіть клацнув підборами, ніби на них вже дзенькали остроги.