5

Зинаїда Тулуб

Заводилось на світ, коли прокинувся Повчанський будити хлопців. Швидко минула тригодинна червнева ніч, і заспані парубки щулилися від світанкового холоду, вмиваючись біля криниці.

– Ач товстопузий. Хоч би раз проспав, дав людям відпочити, – бурчали вони, коли Повчанський відійшов.

– Такий проспить. Швидше сонце проспить, ніж він… блощиця клята, – відгукнувся Тимко, хлюпаючи холодною водою, – правда, Меметко?

Татари щойно вийшли з другої клуні, де вони завжди спали. Меметко закінчив ранкову молитву, востаннє вклонився рожевому сходові, де за горами і степами десь височіли мінарети Мекки, побожно загорнув свій старенький намазлик і відповів не одразу.

– Нащо кажеш так? – спокійно відгукнувся він. – Аллах наказує, мулла наказує скорятися й робити… Не поган кет-худа. Годує сито, не б’є. Сорочку дає. На що скаржитися?

– Ото, чортова татарва, – спересердя сплюнув Тимко. – Та хіба ж наші попи та ченці того не наказують? У них у всіх одна приказка: терпи, мовчи, гни спину, а на тому світі буде тобі нагорода. І чорт же його зна, чи є ще він, той світ?

Тимко непоквапливо випростався, витер червоне від холоду обличчя і звернувся до товаришів:

– Не знаю, як ви, панове, а я тут не залишусь. Чорт забирай оцей хутір. Їдьмо, хлопці, разом. Га, Максиме?

Парубкові слова захопили Максима зненацька. Він розгубився, зашарівся і безпорадно кліпав очима. Всі на хуторі знали, що він до нестями закохався в Ганну, хрещену дочку Повчанської. Ганна була сирітка й жила в них напівродичкою, напівслужницею. Разом із товаришем утік Максим від пана, мріючи дістатися до Січі, але так і застряв на хуторі. І товаришеві слова були сіллю на його рану. Він не знав, що відповісти, а головне – що діяти.

Хлопці зареготали.

– Облиште його, панове. Пропав козак ні за цапову душу. Причарували його Ганнині очі.

– Ну, добре, – згодився Тимко, – обкрутимо тебе після Петра. Де моє не пропадало: залишуся ще трохи. Мо, знайдуться інші попутники.

– Хлопці, хлопці, не баріться, – гукнув Повчанський з ґанку. – Що ви там поснули, чи що?

– А щоб тебе грім убив, людожере клятий! – вилаявся Терешко і бадьоро рушив до хати.

І раптом спинився:

– Ось що, хлопці. Хай він віддасть нам наші сорочки. Годі нам світити голими грудьми, як бурлакам. Соромно перед дівчатами.

– А де ж вони? – здивувалися пахолки Бжеського.

– Та в нього ж, у коморі. Боїться, падлюка, щоб ми не втекли, тому й ховає.

– Та нащо ж ви їх йому віддали?

– Чорт його зна, як воно сталося. Здуру… Тепер і не витягнеш…

Перемовляючись і підтягуючи очкури, наблизилися хлопці до гайку, де стояв Повчанський із Сагайдачним. Пахолки Бжеського трималися осторонь.

– Швидше, хлопці, швидше. Не спіть, – квапив старий. – Снідайте та беріть коси.

– Зараз, батьку. Тільки дай нам разом із косами наші сорочки, бо від комашні життя не стало.

– Не стільки косиш, скільки плечі чухаєш, – підхопив і Максим, ніби відчуваючи провину перед товаришами.

Кров ударила Повчанському до голови, але, помітивши пахолків Бжеського, він стримався.

– Та нащо ж вам, хлопці, сорочки? – удавано здивувався він. – Які з вас будуть козаки, коли вас комашня лякає? Посоромтеся хоч пана гетьмана… Воно й краще влітку без сорочки. І вітер тебе обдуває, і сонечко припікає… Лікує воно кожну хворобу – і ломець, і сухоти. А вам – сорочки.

Пахолки Бжеського перезирнулися, і ледве помітна усмішка ковзнула по їх устах.

– Як собі бажаєш, батьку. Давай сорочки, бо й косити не підемо. Життя не стало від комашні. Всі попухли, – рішуче відрізав Тимко.

І Максим підтакнув.

– Нащо тоді й сорочки, щоб вони гнили в хазяйській коморі…

– Та комарі й крізь сорочку кусатимуть, – знизав плечима Повчанський. – Але ж які ви стали без сорочок здорові та кремезні. Справжні дуби. Та й дівчатам видніш, що хлопці ви як слід, здорові та чисті. Нащо вам свою красу ховати? Це в кого парші або ще якась вада, тому, справді, без сорочки не можна, а вам…

– Як знаєш, батьку, не даси сорочок – не вийдемо на косовицю, – разом загомоніли парубки. – Ми їх заробили – нам їх і носити.

– Ось і маєте, – Повчанський зиркнув на пахолків та роздратовано сплеснув у долоні. – Здуріли ви, хлопці, чи що?.. Лежать ваші сорочки цілісінькі й новісінькі в скрині, а вам аби їх швидше забруднити та подерти. Встигнете просмердіти їх потом та вошами обсипати, а в свято не буде в чому до церкви піти. Бачу я, що кортить вам їх пропити, дурні ви нещасні. Нема кому вас напутити як слід.

– Це вже не твій клопіт. Проп’ємо – тобі ж корисніше.

– Оце так, – зареготав Терешко. – Бо твоя ж горілка в шинку.

– Що-о? Ах ви ж, сучі сини! Та як у вас язик повернувся? – прорвало Повчанського; але, згадавши за пахолків Бжеського, він знов стримався і, удавано посміхаючись, звернувся до Сагайдачного: – Ось і бажай людям добра… Були в мене хлопці торік. Геть усе чисто попропивали… Ховаєш їх дрантя, пильнуєш, а вони ось що вигадали. І як не соромно так ображати стару людину… На покрову знов посправляю їм сорочки. Зібрали б цілий посаг, як дівчата, вони – аби тільки пиячити…

Знехотя, з удавано добротливим буркотінням рушив Повчанський до комори, і до Сагайдачного долітали його докірливі зітхання:

– Ну й молодь тепер пішла… Їй аби тільки причепуритися або напитися. І на думку не спаде, що від того самі збитки… Сорочки річ тендітна: там подереться, там протреться – і нема її… Подивіться хоча б на татар: і працюють як слід, і не пиячать, і з усього задоволені. А речі свої як зберігають. Аж трусяться над кожною ганчіркою.

Але парубки були незламні.

– Давай, батьку, разом і чоботи, – урвав його Тимко. – Тра нам підківки на підбори набити.

– Та що ти, хлопче, з глузду з’їхав? Чоботи на косовицю… Поїдете на ярмарок до Києва, тоді й дам.

Але хлопець не слухав. Мовчки простяг він руку і зняв з цвяха чоботи, кинув другу пару першому парубкові і спокійно вийшов з комори.

– Стривай! Та що ти вигадав? Та що ти, справді? – кинувся навздогін Повчанський. – Кинь, стерво, чоботи! – раптом завищав він пронизливо й люто. – Ах ти, грабіжнику, шибенику клятий, падлюко, вошиве стерво!

– Сам мовчи, старий чорт! Не твоє беремо, своє чесно зароблене, – спалахнув і парубок і видер чоботи, в які вчепився Повчанський. – Не всі такі дурні, як Максим, щоб задля спідниці терпіти твоє знущання. Бачимо твої хитрощі.

– Оце правда. Де це чувано, щоб робити, як каторжанам, без відпочинку!

– А потім уночі пасти твої коні і, не поспавши, знов працювати ввесь день. Та де це чувано, щоб свій брат козак із людей три шкури дер, як Потоцький!

– Не свій брат, а старшина, – напівголосно виправив джура Сагайдачного, проходячи повз парубків.

Повчанський зовсім розлютував. Він гупотів ногами, плювався, лаявся, розмахував кулаками, а парубки стояли перед ним тверді і насмішкувато-безмовні, начебто наскакував на них не хазяїн, а лютий ланцюговий собака.

– Годі, батьку. Час косити, а ми ще не снідали, – урвав нарешті Тимко.

І, не чекаючи на відповідь, пішов геть, помахуючи відбитими чобітьми.

Сагайдачний увесь час стояв на ґанку, і його вузько посаджені очі потемніли від люті, але, стримавшись, він швидко пішов назустріч Повчанському.

– Заспокойтеся, батьку, – сказав він, і тільки ніздрі йому тремтіли від обурення. – Хай ідуть геть під три чорти. Женіть їх із хутора в три вирви.

– Бачив ти цю сволоту? Бачив?.. – захлинався старий. – Лаятися вміють, а працювати – ні.

– Та заспокойтеся, кажу. Чи варт… Ось зачекайте, заселимо ми цей степ, поставимо навколо хутори, тоді люди самі проситимуться до вас. І тоді можна буде ось як їх тримати, – стиснув він засмаглий на сонці кулак.

– Поки сонце зійде, роса очі виїсть, – скорботно зітхнув Повчанський. – Як я можу їх вигнати, коли косовиця в розпалі.

Примітки

Мекка – арабське місто, де поховано мусульманського проррка Магомета і куди мусульмани ходять на прощу.

Намазлик – килимок, який мусульмани підстелюють під себе під час молитви.

Кет-худа – взагалі означає хазяїн, а в татарському селі – сільського старосту.