7

Зинаїда Тулуб

Повчанський задоволено кивнув йому і повів братів Крушинських, Стаха і Владека в балку за садом, до старого колодязя, де взимку напували худобу і брали воду, бо в хуртовину дівчата боялися ходити на річку. Треба було почистити цей колодязь, полагодити де-не-де підгниле цямриння та видовбати з колоди нові ночви, бо старі геть усі потріскалися в спеку.

– З цією роботою можна не поспішати, – казав старий, поки вони оглядали колодязь. – Бачу я, що ви в дорозі підбилися, та й не ситно годував вас той Бжеський. Отже, спочатку добре відпочиньте, а потім ставайте з господом до роботи… Сплачу я вам добре – не по-панському, а по-козацькому: захочете, віддам грішми, захочете, одежу дам нашу козацьку: штани, сорочки, чумарки та чоботи, а на зиму кожушки справлю та повстяники, – приказував Повчанський, удаючи з себе турботливу і сердечну людину, – бо бачу я, що люди ви ввічливі і шануєте старих людей, не так, як той нахаба Тимко. Та й до нього ставлюся я добре, коли він не починає своїх вибриків. Нагримав я на нього вранці, а тепер самому шкода, – аж зітхнув сотник. – Огляньте все, поміркуйте і беріть роботу, бо ж наші козаки до цієї роботи незвичні, а кращих грабарів, як ляхи та литвини, на світі, кажуть, нема.

Але втікачі не вагалися: вони остаточно вирішили залишитися в Повчанського і лише смертельно боялися, щоб він не мав їх за кволих та ледарів. Одразу згодилися на всі умови, взялися за сокири.

Повчанський постояв біля них кілька хвилин і, задоволено посміхнувшись, рушив у степ на косовицю.

А хлопці розсипалися тим часом широким пишним лугом і йшли один за одним, широко й ритмічно махаючи косами. З легким, соковитим шарудінням падала висока запашна трава. Широкими зеленими хвилями розкинулися лугом рівні покоси, і променисте ранкове сонце випивало з них росу та гірко-медові пахощі квітів.

Де-не-де спинялися косарі, витягали з-за очкура мантачку, і дзвінко й лунко бриніло тоді крицеве лезо під її дотиком.

– Ну, як же ви, хлопці, вирішили? Залишаєтесь тут працювати чи ні? – спитав Тимко пахолків Бжеського.

– Та хай йому всячина!.. Людожер він нещасний. Що ми дурні, щоб з-під дощу – під ринву лізти, – блиснули зубами втікачі. – Скосимо йому за хліб-сіль оцей клапоть – та й годі. Ну, а ви як?

– Та, здається, і ми з вами. Ви коли їдете?

– Та… в обід. А ви?

– А ми надвечір. Візьмемо по коневі – і шукай вітра в полі. Почекайте на нас біля річки, де я вам казав учора. Ми вас на ранок доженемо, бо ж ви і дороги не знайдете.

– Добре. А тепер – нумо косити. Ось і старий до нас іде, – з усмішкою вказав він на кремезну постать Повчанського вдалині.

– От сволота! От мерзотники! – лаявся до себе Повчанський, бачачи, що пахолки зібралися купкою і про щось радяться, кинувши коси.

Кортіло вилаяти їх як слід, зірвати серце, але, пригадавши свої міркування, він прибрав лагідного вигляду і удав, ніби нічого не помітив. А хлопці швидко взялися косити, і коли старий наблизився до косарів, трава аж стогнала під косами.

– Оце косарі. Оце робота, – удавано захоплюючись, узявся в боки Повчанський. – Спасибі, соколята.

– Спасибі й тобі, батьку, на доброму слові, – одностайно відгукнулися парубки, блиснувши білими зубами. – А ми тут умовилися скосити тобі всю луку до вечора, щоб ти на нас за дурне слово не гнівався.

Старий аж розквітнув, не помічаючи, глузування.

– Та я ж вам як рідний батько. Хто ж вас навчить, як не стара людина, не свій брат козак? Я ж вас он як люблю, соколята. Ніби рідних синів. Ну, косіть, косіть із богом. А я піду. Треба хомути полагодити, та на пасіку. Ох, старі кістки… Відкосив я вже своє… А за косовицю буде вам по кварті горілки. А якщо й далі так робитимете, справлю вам на покрову по добрій шапці з шликом та ще й китицею. Тільки не пиячте, хлопці, бо п’яниці – останні люди на світі: скільки не зароблять, а все ж старцюватимуть.

– Добре, батьку, – засміялися хлопці і знов узялися косити.

Але хоч і не пошкодував старий ані горілки, ані меду, ані сала та вареників із сметаною на обід, такою густою та масною, що ложка стояла в ній, як у снігу, – пахолки Бжеського не передумали. Віддячивши старому ва частування, збиралися вони в путь.

Зібрався й Сагайдачний і, поки сідлали коней, зайшов до стайні.

– Ось що, хлопці, – сказав він їм, – якщо ви справді збираєтесь їхати, вітайте від мене військового осавула Харлика Свиридовича і передайте йому цього листа, та не давайте його в образу, – хитнув він у бік білявого поляка, який ночував у хаті, – бо наші пани молодці можуть під чаркою казна-що з ним зробити, доки не звикнуть до нього. Ну, хай вам щастить!

– Добре, батьку. Спасибі на доброму слові, – вклонилися парубки. – Нам аби доїхати, а слово наше тверде: не дамо хлопця скривдити.

Пахолок Бжеського дивився то на парубків, то на Сагайдачного, силкуючись зрозуміти, в чому річ, і раптом спахнув і зашарівся.

– Дзєнькую бардзо вельможного пана гетьмана, – кинувся він до Сагайдачного, захлинаючись від хвилювання.

І так захоплено, так палко звучала його подяка, що Сагайдачний був зворушений. Він зрозумів, що одним словом підкорив цю щиру й наївну людину, і це було йому приємно. Сагайдачний любив популярність і частенько сидів із голотою, бо розумів, що без голоти на Січі не довго втримаєш в руках булаву. Знав він і те, що в хвилини вагань і зламу настроїв зайва віддана людина багато важить, і, щоб остаточно привабити його до себе, привітно всміхнувся і дав йому руку. Юзик упіймав її на льоту, поцілував, і сльози бризнули йому з очей.

– Е, хлопче, це вже зовсім не годиться, – ласкаво похитав головою гетьман. – Хай плачуть за нами матері та жінки. Це вже не по-козацькому…

– Я вже ніколи не плакатиму. Але вельможний пан гетьман буде мені другим батьком, а Січ – другою матір’ю.

– Спасибі, спасибі, хлопче. Щаслива путь, – урвав його гетьман і швидко пішов назустріч Насті.

Умовившись з Повчанським про Настин приїзд, Сагайдачний попрощався з гостинним хутором і скочив на коня.

Настя проводила його до місця, де сиділи вони ввечері, і довго манячила в опаловій імлі струнка дівоча постать, і довго жеврів у золотавих житах червоний мак її хусточки.