Свічка

Богдан-Ігор Антонич

В малій кімнаті стіни, наче руки,

тримають полохливу тишу в жмені.

Сіріють тіні просиво-зелені,

самітна свічка блимає зо скуки.

Шушукають якісь далекі звуки.

А ґнотик, в восковім їздець стремені,

свої маріння топить дивні, безіменні,

мов стеарин, блідим вогнем ошуки.

І тухне й знов палахкотить ясніше,

хоч все заснуло, хоч у сні все дише,

хоч палить власне тіло білосрібне,

хоч нищить ніч його все нижче й нижче

й ним темряву, мов ґудзиком, застібне.

До свічки наше серце є подібне.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Привітання життя. – Львів: Дажбог, 1931 р., с. 12.