До неї

Юрій Федькович

Єдина ти моя! Чи Господь так дав,

Чи долі цариці судили?

Як вітер з горою, як риба з водою,

Як рожа з весною ми жили!

Я в тобі, ти в мені, душа до душі,

Голубко ти моя!… Та горе!

Що доля судила, що Господь судив,

Що в небі писали нам зорі,

Те люди розбили, спалили, зіжгли…

Що люди не збавлять на світі?

І щастя і долю і душі і вік,

І божі і світські завіти!…

І так наше щастя то марне пішло,

Як лист калиновий водою.

Не жити нам, серце, як вперед жилось,

Не бути нам, мила, з собою!

Ой будемо, сиза, ще в купі ми жить –

Воскарочка так нам казала…

Чому ж та воскарка, голубка стара,

Чого нам напитись не дала,

Такого напитись, аби забувать,

Як явір ’д калині хилились?….

Не дала нам пити!… що-ж було робить?

Ми кров’ю, сльозою упились!

З-під серденька кров’ю, з-під серця сльозою

Нехай не врікають нам люди…

Бо наші і сльози, бо наша і кров,

І серденько вбите у грудях!

Примітки

Друк. Правда, 1873, ч. 3, стор. 97 – 98.

долі цариці судили – У нас є повірка в народі, то як дитина вродиться, сходяться три цариці aбo судіниці і судять долю дитині. Одна цариця єсть біла, одна чорна, а третя на половину біла, а на половину чорна. – Примітка в першодруку.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 363.