Свекруха

Юрій Федькович

Я би пропив молодого

Віку половину,

Або пішов на кладбище,

Та ліг у могилу,

Аби мене лиш лишили

Ті думи крилаті,

А найпаче, пани браття,

Про того Ігната,

Що вам хочу розказати.

Да вже не змалюю

Я ту вроду козацькою,

Ту душу святую,

Тото серце любоповне –

Не вдам таки, браття!

Да що-ж робить? Як зумію,

Так буду й співати.

Був мій Ігнат з Буковини.

І гарного роду;

Та хоть мати знала дати

І козацьку вроду,

І гетьманські чорні брови,

Та долю забула.

А без долі, пани браття,

Лиш одної кулі,

Більш нічого і не треба.

Я се добре знаю!

Добре знаю, бо без неї

І сам пропадаю.

Да нехай се, се не сюди!

Вернімо до речи,

До Ігнатка! – А Ігнатко

Уже й вечерничить,

І гуляти уже ходить,

І гарно моргає…

А тим часом вербецирка

Уже й заїжджає

До старости на подвір’я!

Уже тут і міра,

І біленькі офіцири…

А Гнат ще не вірить,

Що і йому би ставиться,

Що се бранка буде.

Вийшов Гнатко із кімнати,

А сердешні люди

Аж скричали, аж злякались!

Бо не кучерявий,

А стрижений вийшов уже.

У цісарській барві,

І не в гарну хату крайну

Люльку закурити,

А в Чернівцях з некрутами

Муштрунку учитись.

Муштрується козаченько

Вже чотири роки,

А тим часом ми деякі

Довідались з боку,

Що Ігнатко кохається,

А то таки дуже,

І то таки не аби з ким,

А з тою Марусею.

З тим препишним малюванням,

Чорнобривим святом!

А в Марусі нема батька,

Лиш та стара мати,

Та й та бідна, не багата!

Да на віщо грошей,

Коли в її на цілий світ

Дочка прехороша,

Ще й з ямкою на борідці…

Отаке то диво!

А як Господь допоможе,

То буде й щаслива:

Бо у Гната дім багатий

І стара комора.

Поберуться молоденькі,

Забудеться горе,

За одну ніч забудеться!

А що кажуть люди,

Що з жовнірського кохання

Гаразду не буде, –

То так тільки вигадують!

Хіба ж у жовнярей

Нема доленьки на світі,

Ані очей карих,

Ані витих кучериків?

Спитайте Марусі,

Чи не отті кучерики

Урвали їй душу?

А що далі зустрінеться,

Яка здибле доля?…

Стоя моя Марусечка

Дала сльозам волю.

«Ігнаточку, голубе мій,

Ти мене покинеш!

Тебе займуть хто зна куди,

А я тут загину.

І не знатимеш, мій милий.

Коли поховають!»…

«Що ти кажеш, моє серце,

Серденько кохане,

Що отеє ти знов говориш?

Не рви мою душу!» –

Та й заплакав сіромаха…

А моя Маруся

Вже й жалує про cі речи,

Да про свою мову.

«Не журися, мій соколе,

Я буду здорова,

Я житиму, Ігнатечку!

Я тільки жартую…

Утрись, сизий, нехай тебе

За се поцілую,

Що тебе так налякала,

Щирий мій козаче!»…

«Та бо ти на мене лаєш,

А сама, бач, плачеш!»

«Хто, я плачу? Де ж я плачу?

Я, серце, сміюся!»

Отак собі, бачте, жили

Той Гнат із Марусев.

Отак собі розмовляли,

Отак ся журили.

Козак милу поцілує

З усієї сили,

А та журба де й ділася!

Де ті дрібні сльози!

Боже ти наш милостивий,

Боже ти наш, Боже!

Коли чоловіка Ти вигонив з раю,

То Ти му гостинець на сю землю дав, –

Гостинець великий, а зветься кохання!

Се слово солодке Ти сам мабуть склав,

Бо в світі немає солодшого слова:

«Мій голубе сизий!» – «Голубко ти моя!»

Аж Ти засміявся, аж рай кращий став!

Хто знає, чи й сам Ти колись не кохавсь?

Та даруйте, люди добрі,

Що таке плету я!

Коли ж бо й я через таке

У світі бідую!

Душа б рада не вповісти,

Коли серце каже,

А з тим серцем, пани браття,

Хто в світі порадить?

Воно своє право має –

Така його доля!

З цілим світом даш се раду,

А з серцем – ніколи.

Кому кохають довелося,

Той сам сього знає;

Добре було б в світі жити,

Коли б не кохання!

Що в сьому світі не міняєшсь!

І зле і добре – в цвіті мак.

Маруся маму поховала;

Журивсь Ігнат мій неборак,

Журився та й упав в недугу –

В шпиталь сердегу оддали,

А та Маруся із туги

Таки від вітру ся валить, –

Та й облягла і в’на небога!

Молилися обоє Богу,

Щиро молилися! – І дав

Той добрий Бог, чого благали:

Ігнат з недуги вже піднявсь,

І та Марусечка піднялась;

А щоб то Бога не судить,

Дали Ігнатові абшит,

Та і до дому одпустили.

Хто годен радість моїх милих

І хто їх щастя написать!

Знає той Бог старий карать,

Але й помилувати бо знає.

Ігнат з Марусев повертають

До рідного дому,

А не знають безталанні,

Що буде потому,

Яким словом стара мати

Вийде зустрічати!

Рада б моя Марусечка

У землю потати

Дивлячися на Ігната.

Тяжко зажурився:

Недобрий сон, пани браття,

В ночі ’му приснився…

Серденько вже причувало,

А сказать не вміло!

От слухайте, побратими,

Отсе сновидіння!

Може і вам доведеться –

Не дай того Боже!

Сон не мара, мої сизі,

Хто се знати може;

Сон, се янгол з того світа,

Серафського лику,

І ходить він як ніч Божа

З дзеркалом великим

Показувать людям долю –

Лиху й добру долю;

І стоїть в’на змальована

Дивними символи

У дзеркалі тім великім –

Хто може читати!

А то ж добре, пани браття,

Попереду знати,

Чого завтра дожидати?

Сказать не зумію!

Подивлюся на Ігната –

Аж серденько мліє.

Сниться йому Гнатикові

Темненької ночі,

Що він собі так як було

Дома парубочить,

А та стара десь ненечка

В ліс го посилає,

Ніби в дрова, чи би щось те –

(Вже не пам’ятаю).

І він ніби десь і пішов.

Приходить до ліса

(Ніби то із сокирою),

Аж там на горісі

Сидить сизая голубка,

Сидить та воркує;

Він закрався поволеньки,

Щоб вона не чула,

Та й і спіймав! Як їй спіймав,

Так став розважати,

Що з нев робить? Е, думає,

Понесу до хати,

Та й пущу їй у світлицю –

(Се ’му, бачте, сниться).

От уже він десь і дома,

Вже десь і в світлиці,

Вже й голубку ніби пустив, –

Аж тут, коли гляне,

А на столі дві гадини

Чорні, препогані,

У кочило позвивались,

Лиш очі блищуться!

Як уздріли голубочку, –

Боже! як стрібнуться,

Та за нею! Він за гадів…

Гаддя совма в очі.

Він ширинков боронити –

Вони з’їсти хочуть!

Знов займались за голубков,

Обняли небогу…

Він одну імив за голов,

А друга ’го в ногу

Як і утне! Він прокинувсь –

Аж піт з нього ллється!

Про пам’ятав, перехрестивсь,

Та аж тоді сизий

Догадався, що се лиш сон!

Помолився Богу

І за себе і за свою

Сердешну небогу.

Прийшов Ігнат та до дому,

Всю челядь вітає

Гарним словом, а Маруся

Дарунки виймає:

Кому хустку, кому люльку,

Кому знов коралі,

Кому гарне монистечко,

А легеням пави

Та шовкові політики,

Пишні кручениці –

Аж літають, аж загула

Від радощ світлиця!

А в світлиці – аж ялиться!

На тисовім столі

Стоїть хустка превелика,

Дорога, шовкова,

Махталь мирси золотої,

Яські черевики

Чистим сріблом підковані,

І дукач великий

На ланцюжку золотому!

Ні їла, ні пила

Та Маруся, а свекрусі

Отсе накупила;

Ще і душу була б дала

За ’дно добре слово!

Оттаке то. А свекрухи

Нема, бачте, дома;

Да не в шинку, не у Шльоми,

А в баби Стасихи:

Як та гаддя свої трої,

Дують якесь лихо,

Тяжке лихо та погане!

Да і не розкажу!

На що й казать, пани браття,

Коли не поражу.

Коли не поражу я лихові тому,

Чого вповідати, чо’ світ турбувать?

Виводиться лихо і в рідному дому!

Хто сіє отруту, отруту ме жать.

Так люди говорять – а того не має!

Той гадяче жало в світі розсіває,

А предсі панує – йому добре жить!

От за що я тужу, чо’ серце болить!

Чого в світі пропадаю,

Чо’ з Богом сварюся!

І не дбаю, пани браття,

Хоть загублю душу.

А може так таки треба?

А може… О, може!…

Боже ти наш, милосердний!

Боже ти наш, Боже!

Може твого царства немає на світі?

Може ти нас долі у найми продав?

Може ми кріпацтва штемповані діти?’

Може Ти, мій Боже… може я вгадав?

Чого ж рідний батько ріже свого сина,

Чого мати тратить ту рідну дитину,

Аби свою волю лукаву вволить?

О Боже мій вічний, не хочу я жить.

Не хочу я в твоєму світі

Маятись, страдати!…

Хіба вернім, пани браття,

До нашого Гната.

Сидить Ігнат в своїм домі,

Да сидить за столом,

А Маруся коло його –

Щасливі обоє,

Бо ненечка обом рада:

Марусю впіймає,

Медом-вином напуває,

Невістков взиває,

Дитям своїм, життям своїм!

А моя Маруся

Ноги миє, та купіль п’є

Тій своїй свекрусі –

Не свекрусі, а матусі,

Ріднесенькій мамі!

А та невістку частує

Срібними чарками:

«Марусечко, життя моє!

Напийся же меду!»

Напилася… та й лиш впала,

Як та крига льоду

Ігнаткові на коліна!

«Ігнате, я гину!…»

А другий день і зложили

В нову домовину!

Отаке то дієшсь на білому світі!

Той сам п’є отруту, а того трують!

А в’ни ще нам кажуть, що ми Божі діти!

О! ми Божі діти, що жилом поють!

Донька кладе маму живу в домовину,

А син душить батька, бо грошей нема

В шинку гарцювати до білої днини;

А братик тим часом отрути шука

На рідного брата, бо батько загине,

Та треба ділиться і грішми і скринев –

А на що ділиться? най лучше мені!

А братика можна в червонім вині!

Але Гнатик, що той Гнатик? –

Спитаєте, браття.

Нічого, любі! Господарить

У батьківській хаті,

Та ненечку поважає,

Та людей шанує,

Сиротами опікуєшсь,

Голодних годує.

І не вийшов з його хати

Бідний-небагатий;

А з челядкою обходиться,

Як з сестри і брати;

Кожному є своя правда

І скриня набита,

І грошиків чималий ґудзь,

І сорочки шиті,

І в неділю відпочинок,

І своє гуляння!

Тільки він сам молоденький

Ходить як в тумані,

Ані смутний, ні веселий.

Така його доля!

А Марусина могила

Зеленіє в полі

Чорнобривцями укрита

Та білою лелієв, –

А тополя справляє д’горі,

Як вічна надія.

Примітки

Друк. Правда, 1868, ч. 40, стор. 477 – 478; ч. 41, стор. 486 – 489.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 332 – 342.