7
Юрій Клен
Проклинаю віщий і пророчий,
посланий від Бога дар.
Все, що громом в віддалі гуркоче,
всю грозу незримих кар,
що століттями десь наростала
і в печерах гір гула,
клекіт, ледве стримуваний, шалу,
вітер чорного крила, –
все в моїх глибинах потаємних
віддавалось, як луна.
В скаргах і погрозах надаремних
все я вичерпав до дна.
Побратавшись між руїн зі псами,
поріднившись з кодлом сов,
вивши на пожарищах ночами,
прагну славити любов,
захотів тепер благовістити
людям про новий едем.
Але сиплються метеорити
сторозпаленим дощем.
Знов погрози, вихорі і крики
в мозок мій луною б’ють,
вже клекочуть стоязико
в горлі, полум’ям гудуть.
Знову з нього точаться потоком,
щоби повінню рости,
вдруге водами страшного року
заливаючи світи.
Примітки
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 252 – 253.