61. Український концерт

Ольга Кобилянська

Концерт удався над усі сподівання. Найкраща зала малого містечка була переповнена, публика ріжних націй захоплювалася українськими піснями, що були в тих околицях мало знані. На закінчення відспівали славну пісню німецького композитора Абта «Над озером» до таких слів:

Die bleiche Königstochter

liegt unten tief im See,

Sie greift in die goldenen Saiten

sie singt so suss und so weh.

Sie singt von den Tagen der Jugend,

vom goldenen begluckenden Mai,

und wie das nun alles verloren

und wie das nun alles vorbei.

Es klang herauf, aus dem Grunde

als ob eine Saite zersprang,

als ob sie dort unten lauten

eintonigen Grabesgesang.

З дому Альбінського нe було крім панни Альбінської нікого. Він виїхав із своєю внучкою до сусіднього села, щоб у тамошнього лісничого довідатися, чи не добиралися непрошені руки до Дориного ліса на вориння. Вернулись трохи пізно так, що могли піти хіба на другу частину концерту. Дора хоч мала охоту піти, не мала відваги виконати це своє бажання.

– Невелика втрата, коли і не почуєш, – сказав їй дідо – почуєш на другий рік. Їм лише палець покажи і зараз прибудуть. Своїми піснями хочугь симпатію серед інших націй здобути, бо чим іншим?

– Дідуню, не говоріть таке, – відповіла Дора. – Що вам винна українська пісня? А коли, як кажете, нею агітують, то це право кожного, коли гарно це роблять… Чи ви не здаєте собі справи, що рвете мені серце?

– Рву тобі серце?! Жаль тобі тих, що будуть «чернь» проти наших бунтувати?

– Не забувайте, що це мої земляки.

– Земляки! бачу вже вплив української бібліотеки і візити у старім шкільнім будинку! Іди, Доро, напийся свіжої води з малиновим соком і лягай, я змучений. І пам’ятай, – не хвилюй мене такими розмовами.

Поцілував її в чоло, а коли вона схилилася, щоб зложити поцілунок на його руці, на добраніч, велика сльоза впала на ту руку.

Рано-ранесенько, коли птахи і бджоли почали вилітати із своїх домівок, і десь на полонині тільки чабани бачили перші світляні стрілки молода вдова ще досипляла, почула якийсь далекий спів. Спів зливався з її сном, закрадався до її душі, голубив.

Вона розплющила очі, заслонюючи обличчя руками і потонула в ньому. Чула українську пісню. Цілий хор співав із стуленими устами, а між ними пробивався один голос. Він виростав, розливався. У поривній красі тремтів, наче оповідав казку. Щось вдерлося силоміць до дна її душі, а там на дні верховодив один прекрасний голос, що заглушував усі інші.

– Концертанти мабуть знали, – говорив при обіді директор Альбінський – кому треба ще заспівати, коли на прощання зранку без уваги на людей, що сплять, повторяли свій концерт.

– За що я вельми їм вдячна – відповіла панна Альбінська і звернула спокійно бесіду на іншу тему.

Die bleiche Königstochter – світова Мережа не знає жодного рядка з цієї «славної пісні», окрім цитати в даному романі.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 113 – 116.