67. Вирішальний лист від Єви

Ольга Кобилянська

Безпосередньо перед своїм останнім іспитом з кінцем весни дістав Юліан від Зарка з Покутівки телеграму з зазивом якнайскорше приїжджати, бо о. Захарій тяжко хорий. Вдарений цією вісткою мов громом, негайно подбав за кількаденну відпустку у ректора і поїхав на село.

Зарко і сестра зараз при вході попередили його, щоб він поводився якнайсупокійніше, бо недужому загрожує розрив серця, викликаний надмірним зворушенням через одну несподівану вістку. Коли таке зворушення ще раз повториться, то катастрофа неминуча.

Юліан усміхнувся гірко.

– Говоріть отверто і не мучте мене інструкціями, бо і я не з заліза. Це певно якась зла відомість про Єву. Скажіть мені лише одно: чи вона жива?

– Жива, братчику, – перебила йому сестра і тиснула голову до брата, стримуючись від вибуху плачу.

– Жива, але зриває зі мною, правда?

Зарко притакнув мовчки головою.

– А батько знає?

– Саме на його руки вона вислала письмо, і це вдарило його так важко.

Юліан побілів. Він хотів щось сказати, але в тій хвилині відчинилися двері і з внутрішньої кімнати увійшла тихо їмость, сива як голуб з вихуділим обличчям.

– Рідна дитина, – захлипала крізь сльози, – рідна, Юліане… – і урвала.

– Успокійтеся, матусенько, – сказав Юліан, притиснувши її до себе мов матір. – Чи можна ввійти до хорого? – спитав півголосом.

О. Захарій при шелесті відкрив очі.

Без вагання приступив Юліан до хорого і взяв його за руку. Тихим, преспокійним голосом, мов нічого не було, спитав, як почуває себе і чи відвідує його лікар.

О. Захарій притакнув очима і махнув слабо рукою.

– Не багато він мені поможе – і показав на серце. – Життя грається нами і бере нашу душу на немилосердну пробу, а проти нього ми немічні. Там, – додав і показав рукою, – коло хреста лежить письмо від неї. Читай. Вона пише до родичів, а через них і до тебе, свого нареченого.

Юліан узяв лист. О, які знайомі були йому ці коперти, цей листовий папір, то характеристичне письмо! Хорий не звертав очей з Юліана, він свідомий того, супокійно розгорнув листки і читав. Букви мигали йому перед очима і він читав тільки поодинокі речення:

«…Так, я є тією, якою є і тому сталося все те, що сталося. Коли б я була інша, то було б це не сталося. Подаю родичам і нараченому до відома, що з Юліаном Цезаревичем не звінчаюся. Він уже не той, що був колись. Це змінилося через те, що вступив на богослов’я, а цей стан мені несимпатичний. З того стану я лише одного любила, поважала і поважаю: свого батька, а більше нікого, з хвилиною, коли я побачила свого нареченого в богословській одежі, він мов потонув для мене і в моєму серці зачинилося місце для нього.

Мій побут у культурнім світі, наука, мій теперішній світогляд, ціле моє єство бунтується проти того життя, в яке він поволік би мене з собою. Я вже не «покутівська» Єва. Та щезла, як моя колишня любов для нього, що пірвала мене з початку нашого знайомства до шалу і кинула мужчині до ніг. Та все це минуло як весна і цвіт у природі. Я дозріла для іншого життя і через те негодна існувати поза сферою вищої культури, на низинах примітивного думання. Я полюбила іншого мужчину, іншої народності, і приступила до його нації тим більше, що бабунин елемент у мені допоминався своїх прав, а за ним і пересвідчення, що те, що лежить у крові є життя і скорше чи пізніше добивається наверх. Юліянові Цезаревичеві, моєму давньому нареченому, прошу подати цю заяву до відома і ради, щоб вибрав собі іншу дівчину і жив як це личить душпастирям посеред свого народу… Вибачення від нього за свою поведінку не прошу, а тільки зрозуміння моєї психології, але без фантазії.»

О. Захарій прошептав щось до Юліана, але цей хоч і поглянув на недужого, не зрозумів його. Перед його уявою мінялися картини: якісь постаті, вона – Єва, той, якого вона вибрала, прощальний вечір у Покутівці, під вікном її кімнати, «Пан Тадеуш» від Зигмунта Кави. «Альбінська» – зареготало щось у його нутрі, рвалося на уста, але він їх не розтулив, лише заскреготав зубами і змовчав.

Так сидів схилений якийсь час поки не почув дотику на руках, що закривали обличчя. Ще тримав лист, як його очі спинилися на недужому.

– Що кажете, отче? – спитав і дивився без зрозуміння.

– Єва відкинула нас… Чи закінчиш богослов’я, куди загнало тебе твоє сумління?

Юліан притакнув головою.

– Але перед висвяченням мусиш оженитися.

– Ні, отче.

– Що ж вдієш? Я ніколи не непокоюся.

– Не журіться мною. Я вступлю до війська, мені меча треба.

– Не висвятившись, Юліане?

– Не висвятившись.

– Шкода тебе, твого часу і науки.

– Я своє зробив, отче, – відповів молодець. Хорий притакнув головою, наче зрозумів його і після мовчанки попрохав:

– Поклади мене до сну. Мені сну треба, сину. Він для мене такий цілющий, той божественний лік…

О. Захарій не пережив сходу сонця і Юліан покинув Покутівку.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 135 – 138.