75. Скандал через заручини Дори

Ольга Кобилянська

«Як воно все це склалося, чи не був це сон?» – питала сама себе. Чи він говорив справді з нею і завтра він сам прийде до дідуня? Відходить до мешкання, бачить освітлені вікна в кімнаті дідуня, в тети Oлі… О, яке чудове буває життя, як у житті все, наче чудом складається. Вона – його наречена, його щаслива наречена! Глянула на небо, шукала там, чогось… чи вміла в зорях читати?

«Тиха як ніч, як море глибока…»

Наближалася до фіртки. Чи не спізнилася? Чи дуже її там вижидають? Чи ніхто не відгадає її щастя?

З гостей застала ще купця вірменина і старенького латинського пароха, як саме збиралися додому. Чекала аж тета Оля відійде до своєї кімнати. Коли тета кинулась зідхаючи у свій фотель, за нею появилась Дора.

– Подай мені папіроску, доню, мені чогось важко на душі. Чи Цезаревич був дома? Як його мамі ведеться? Здорова?

– Здорова і він дома. Ах, тіточко, не будьте смутні! Не віщуйте лиха. Чи ви не пізнали по мені сьогодні нічого? Погляньте на мене.

Альбінська глянула на Дору і всміхнулася.

– О, тіточко, ви заступали мені батька та маму, то й вислухайте, що я вам розкажу, щось небуденне.

Дора, наче гріх, що його таїть винуватець перед своїм ближнім, а мусить його виявити, висповідалася перед своєю старою, щирою повірницею.

– Це все гарно, моя кохана, але між тобою і ним не може бути злуки. Ти не знаєш, шо тебе жде. Дідо ніколи не дасть на це свого дозволу.

– Я хочу правдиву причину знати, тето. Я молода, я можу з життям і до бою станути. Чи може мене ще щось гіршого стрінути як те, що я вже пережила.

– Може це наслідки з сумних днів діда Юліана Цезаревича, Господь один знає. Проклін сягає в сьоме покоління, кажуть.

– Що за проклін, тето? Я про щось таке в їх родині не чула.

– Тим ліпше для тебе.

– Говоріть ясно тето, мушу знати.

– Проклін прабабуні твого Юліана Цезаревича, проклін, що повторявся у всій родині твого діда без огляду на те, чи нищив винних чи невинних. Тебе одну оминув він, коли не рахувати катастрофи з Егоном.

– Хто ж провинився проти тої страшної прабабуні?

– Він сам, Доро, твій дідо.

В хаті стало тихо, годинник на стіні тикав, лямла на столі кидала тінь зпід зеленої умбри, а тета Альбінська оповіла всю ту дивну історію, яку знаємо здебільша із записок батька Максима Цезаревича.

Дора кликнула:

– А моя бабуня, та моя прекрасна, дорога бабуня, взяла малого сироту лід свої янгольські крила, щоб його виховати на чесного українського громадянина, а сама мусіла вмерти. О, як сумно! І вам сталася кривда, дорога тето, що Ви любили так само Юліана Цезаревича, як я свого люблю.

– Але ти не осуджуй спричинника цього лиха, бо він каявся, і від хвилини прокльону ніколи більше не зазнав щастя. Він сповняв благородні вчинки, вів християнське життя, розумів чужі страждання, лише від того свого сумного, наче божевільного вчинку, став неприхильний для нашої національності, хоч до часу смерті своєї жінки ніколи таким не був.

Дора розсміялася зневажливо, а тета Оля піднесла остережливо палець догори:

– Я гадаю, що це почування ненависті зродила в нього заздрість через те, що твоя бабуня обставала до останньої хвилини свого життя за нащадком своєї нації.

Дора встала з місця:

– Все те, від ви мені оповіли, невідрадне й сумне. Воно звалило мого діда з п’єдесталу, на якому я звикла була його бачити. Підіть до дідуня і приготовте його, що завтра прийде хтось до нього і попросить руки його внучки, – ви вже знаєте.

Панна Альбінська відійшла, а Дора дивилася крізь будинок на узгір’ї. Одно вікно спереду було освічене, – його вікно. Походила якийсь час по кімнаті і вийшла до сіней, що вели до кімнати свого діда. Та тут близько дверей зупинилась, почувши всередині голоси. Говорив її дідо:

– Я дивуюсь тобі, як ти, як старша жінка, можеш до мене з такою дикою справою приходити? Чи ти не могла собі та їй сказати, що я ніколи на такий інтерес не згоджуся? Час тобі вже позбутись твого підданства супроти неї, а їй визволитись з ідеалізму! Вже їй знов якийсь надпоручник застряг у голові. Не досить було одного!…

Дора закрила лице руками, сперлася до стіни, постояла ще хвилину і ввійшла до середини.

– Ми вже, дідуню, з Цезаревичем заручилися.

– Для твого щастя ви розручитеся.

– Але я його люблю.

– Але мені це не вистачає.

– І він мене любить.

– Від коли?

– Дідуню, ох, Боже мій! це вже його річ, але любить.

– Доро, ти можеш бути переконана, що я бажаю тобі щастя і хочу, щоб тебе твій чоловік любив і шанував. Як мені відомо, Цезаревич побивався довго за першою нареченою і хто знає, чи він і тепер ще не має її в пам’яті. Тепер він заліз у довги, і коли його кар’єра загрожена, він полюбив тебе… Цезаревич – великий спекулянт.

– Він завтра сам до вас прийде, поговорить.

– Ми приймемо його. Я вже переконаюся, як він тебе любить. Але я тебе ще спитаю: чи ти маєш маєток і чи ти згодилась би поплатити його довги?

Дора притакнула головою:

– Так, грішми за ліс по Егоні.

– Цього, пані Вальде, вам ніхто не заборонить. Але що далі? Цезаревич надпоручник і крім сплати довгів йому треба ще і багатої жінки. Офіцерська кавція, як відомо, також мусить бути забезпечена.

Дора мов омліла.

– Про це я це думала досі, – сказала побілілими устами.

– Іди, дитино, – сказав Альбінський лагіднішим тоном, – я бачу, що ти нездорова. Твої очі як у гарячці. Прийде надпоручник, то побалакаємо.

Дора схилилась, і поцілувала його в руку.

– Дякую вам, діду.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 176 – 180.