72. Юліан шукає ключі від Дори

Ольга Кобилянська

Три тижні пізніше цілий дім Альбінського виїхав недалеко на подвійні заручини до родини нотаря Гаджі.

Дорі було лячно показуватися цього вечора в товаристві, щоби стрінутися віч-у-віч із молодим купцем, якому відмовила руки. У святочно прибраних кімнатах господарів було небагато гостей, але все дібране товариство: мішане, військове та цивільне.

Тета Оля, що скрізь почувала себе свобідно, подалася в кімнату мужчин, де побачила між іншим знайомого вірменина-купця, постійного покупця її гарного меду та партнера при недільнім тароку її вуйка. У проході до сусідньої кімнати, нараз опинився перед нею Юліан Цезаревич, гарний та елегантний.

Привіталися.

– Несподіванка, пане Цезаревич, – сказала мило і наче з якимсь острахом.

– Мій товариш заручується і я, як його найліпший товариш, мусів на такий важний для нього день приїхати.

Юліан, як добрий знайомий стояв між кількома молодими мужчинами і паннами, розмовляючи майже весело, особливо з гарною шіснацятьлітньою донькою господаря. Побачивши крізь двері в салонику Дору і двох-трьох молоденьких цивільних, підійшов привітатися і сів коло неї. У легкій блакитній сукні із станичком кольору волошок з прозорими рукавами, одним шнурочком білих перлин на шиї і високою зачіскою виглядала дуже гарно. Та її очі від зворушення аж потемніли. Вказала на його руку, чорною вузенькою опаскою перев’язану.

– Чи вона ще незагоєна?

– Дрібниця, лиш незначний значок залишився – відповів він із розсміяним поглядом, узяв легенько її руку і поцілував її.

– Не жалуйте мене, пані. Ніжність із вашої сторони не для мене…

Вона відтягнула руку.

– Покиньмо цю тему.

– Чи ви радо їхали сюди?

– Не дуже. Погода неприязна. Не люблю сухого і морозного грудня. До того я відвикла від більших товариств, буваю в них несмілива і полохлива.

– Як справжня серна. Не дивота. Двом богам не можна служити. Зате по лісах, між сільськими дітьми, між бджолами та кіньми ви у себе дома. – Та скажіть, пані, чи вам ніколи не приходило на думку, що нараз хтось може перед нами з’явитися, як у казці, злегковажити ввесь той світ, яким живемо і сказати: від тепер покинеш це все і почнеш інше життя.

Її уста побіліли.

– Пане надпоручнику, таких питань не вільно мені ставити.

– Я вразив вас, пані Вальде?

– Це ні, але на питання поважних людей я відповідаю також лише поважно.

– Чи я поводився коли з вами неповажно?

– Ні. І я ніколи не бувала такою.

– Коли так, то я питаю зовсім поважно. Розуміється, це все може тільки від вас залежати.

– Що вам з того прийде, пане Цезаревич?

– Може і прийде. Ви не любите міста?

– Колись любила.

– А тепер прошу дати мені відповідь на моє питання.

– Чи ви бажаєте її зараз?

– Чи ви волієте її іншим разом? – спитав несміливо.

Вона відповіла ледви чутно «так» і встала. Він теж устав і вийшов із салонику.

Дора перейшла салон, де були зібрані тості і перейшла до іншої кімнати, де стрінулася з тетою Ціллею. Тета Цілля змірила її сукню гострим оком від голови до стіп. Дора відгадала її думки.

– Чи недобре, тіточко? – спитала спокійно.

– Добре, дитино, може трохи за поважно, але що ж? Ти вдова.

Від останнього слова щось стиснуло її серце. Навіщо їй про це казати? Відійшла на бік і приєдналася до тети Олі. Обі були здивовані, побачивши при однім столику Юліана Цезаревича, як грав у шахи із директором Альбінським. Альбінський, побачивши братанннцю коло себе, наче на лихім учинку спійманий, сказав виправдуючим тоном:

– Як бачиш, граємо в шахи, Ольго. Мене цікавить, як грає теперішня молодь. Мені поручили пана надпоручника Цесаревича як доброго шахіста.

Нараз заграла музика до вальса. Деякі мужчини вже з паннами під рукою поз’являлися з інших кімнат, і вмить почався танець. Дора почувала себе ніяково, бо вже давно не чула веселої, поривної музики, що промовляла до серця, наче манила: «Ходи, піддайся нашим звукам, забудь, що тебе болить і гнобить». Вона не буде гуляти, не може. Втекти із зали? Вона ж вдова. Хоч від смерті Егона минуло так багато часу… Повела поглядом за тетою Олею. Хотіла поділитися з нею своїми почуваннями, але її вже не було. Доходила до дверей, але на порозі зустріла Цезаревича.

– Я з зали, пане Цезаревич, – промовила придушеним голосом.

– А я до зали, – відповів він і усміхнувся.

– Я не буду гуляти і саме втікаю.

– А я хочу гуляти, і бачу, що я у сам час прийшов, щоб урятувати свою пайку. Прошу вас, пані Вальде, на одного вальса.

– Навіть не умію, мабуть забула, а по друге мені вже пригадали, нині, що я вдова і моє сумління обзивається. «Він» так мене безмежно любив і я не повинна свого чоловіка забувати.

Юліан поблід і в серцю відчув якби холодний ніж.

– Чи ви хочете, щоб вас посадили на стос дров і підпалили його? Ми ж не індійці, – сказав із спалахнулими очима і подав їй рам’я. – Будьте ласкаві, пані.

Вона не обізвалася більше, і мусіла послухати. Запровадив її на канапу і сів поруч неї. Був ще зворушений, але лице його було вже спокійне.

– Я спізнився трохи, – сказав, нахиляючись до неї, – інакше був би вже давно тут. Я думав про вас, боявся, що втрачу свій перший вальс, але він ще буде мій, правда? Сьогодні такий гарний вечір, люди такі вдоволені, я відірвався від своєї праці, щоб тільки приїхати сюди,

І вже під чудові заколисні звуки вальса він її вів. Вона не знала, чи була коли така пора, коли вона гуляла. Чи була така хвилина, що вона не вміла гуляти? Сама музика несла її, поринала. Він вів її певною, досвідченою рукою і вони звернули загальну увагу своїми гарними постатями. Господиня дому, що присіла коло Альбінського, завважила до нього:

– Погляньте, яка гарна пара – ваша внучка і надпоручник Цезаревич. Щоб ви на те, якби так… – і моргнула не докінчивши, бо директор і так зрозумів її. Він нахмурився і похитав головою:

– Ви знаєте, добродійко, що я мою Дору – мій єдиний скарб не можу і вдруге віддати за військового. Доволі одноразової трагедії. Крім того я все стою на становищі: наші доньки для наших синів.

Пані Цілля, сидячи разом з ними, не спускала лорнетки, стежачи за Цезаревичем.

– Він гладкий, – додала, – проявляє військове походженя чи виховання, але на чоловіка для Дори такого не бажала б. Він робить вражіння надто рішучого або певного себе. У військовій службі це прикмета, але дома супроти жінки може бути занадто грубий, ну, й українець.

– А до того може і з довгами, – додав знайомий господарів за плечима директора.

– Це було б ще найменше каригідне, – відповіла пані Гаджі, – у військових з огляду на їх невелику гажу, часом і зрозуміле, якби лише не довги через карти…

– Я думаю, що хто скромно живе, не мусить довги мати. І я був колись при війську, – хвалився добродій, відомий з того, що грав із дідичами в карти і посередничив у всяких інтересах, – коли Цезаревич має довги, то хіба через карти. Його ж дідо пішов через карти у гріб.

Тета Оля піднялася із свого місця.

– Він на такого не виглядає, – боронила пані Цілля молодого, гарного офіцера, – а зрештою, що він нас обходить?

Директор поглянув на годинник і звернувся до тети Олі:

– Час до дому, Ольго.

Пані Гаджі протестувала, щоб їй забаву не переривати, але Альбінський настоював на свому. Перебившись крізь юрбу гостей віднайшов Дору.

– Доро, зозулько, тобі час до дому.

Вона подивилася з острахом на нього.

– Вже? Не можна одробину пізніше?

– Ні, дитинко. Тета Оля вже в гардеробі. Чейже не схочеш, щоб вона у футрі на тебе ждала. А я, як ми умовились, залишаюсь тут. Не їжджу ночами.

Юліан поглянув на свій годинник. За годину відходить поїзд до столиці. Він подав Дорі рам’я і провів її до гардероби. Відшукавши її речі, попросив її усісти; схилився і приклякнувши на одно коліно взув її у свіговики. Вона несподівано тупнула ногою. Він підвів голову. Чи він зле одягнув її, чи не бажала собі цього?

– Дідо! – вирвалось їй з острахом упівголос з уст. – Але Юліан ані не оглянувся, тільки вбирав її далі і подав шапку. Він зробив це все з такою повагою і природністю, що всі довкола вважали це за щось самозрозуміле. Відпровадив Дору до саней, де сиділа вже панна Альбінська.

На дворі падав сніг і віяв гострий вітер.

– Ви також уже від’їжджаєте, пане надпоручнику, – кликнула тета Оля, роблячи Дорі місце коло себе.

– А ви гадали без мене вертатись, тето Олю? – відповів він усміхаючись, і помагав Дорі вигідно сісти. Обтулив її теплою бараницею, сів коло фірмана і погнали в темну ніч. Коли доїхали до місця, де дорога роздвоювалася, візник зупинився, Юліан скочив із саней.

– Ви до двірця хочете? – спитала здивована Дора, не знаючи, що він ще цієї ночі мусить вертатись.

– Так, служба. – І, обтулюючи її чце раз бараницею, попрощався з панною Альбінською і ледви чутно, наче б лише для себе, просвистав мелодїю німецької пісні: «Still wie die nacht, tief wie das Meer, soll deine Liebe sein».

– До побачення! – сказав уголос, підніс комір плаща, затиснув шапку глибше на чоло і щез у сніжній ночі.

Still wie die nacht – на слова невідомого автора, написана німецьким композитором Карлом Бемом (1844 – 1900; оп. 326 № 27; це його навбільш відомий твір).

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 162 – 169.