73. Грошові клопоти Юліана

Ольга Кобилянська

Настало Різдво.

На латинські свята їздила Дора з дідом у столицю, а на грецькі була дома.

Тета Оля влаштувала їй окремий «святий вечір», який відсвятковували як щороку на економії. Роздали убогим дітям деякі потрібні речі і різдвяне печиво, а опісля Дора, зладивши пакуночок, казала Олексі запрягти коні.

– Дідуню, – сказала, – я прийшла повідомити вас, що я їду нагору побажати пані Рибко та її рідні щасливих свят.

Альбінський читав часописи і поглянув зпоза окулярів на неї.

– Що таке? Я не дочув.

Вона повторила свої слова. Він насупив брови і хотів уже спротивитись, але змовчав. Він пригадав собі, що вона недавно піддалася без найменшої опозиції його бажанню і поїхала з ним до доньки у столицю і тепер, коли побачив на її обличчі знаний йому вираз рішучої постанови, сказав:

– А позакривайся в санях добре, щоб не простудилася. Я чекаю на своїх звичайних гостей до тарока.

Юліан приїхав до мами на Різдво у хмарному настрою. Мав грошеві клопоти. Чоловік Єви Захарій, якого вона уповажнила управляти унаслідженим по бабуні Орелецькій маєтком, стягав тепер усі позички. І до Юліана прийшло візвання сплатити довг, затягнений свого часу отцем Захарієм для нього у бабуні Орелецької для його хорого батька. О. Захарій позичаючи ці гроші, леліяв уже тоді у свому серцю надію, що дає їх свому майбутньому зятеві, отже особою, яка матиме право упоминатися по його смерті за довг, не буде ніхто інший, як його власна донька – Єва.

Несподіване візвання до сплати довгу в імені пані Єви Кави нагнало Юліанові не лише нагле почування сорому, але і острах, що не зможе найти засобів, щоб полагодити такий прикрий свій обов’язок. Із хвилиною, коли він вступив до війська, опинився нараз перед несподіваними видатками, мов перед безоднею і був відразу примушений робити довги. А що не мав нікого, хто в такій потребі міг би ручити за нього, то робив це на офіцерське слово честі. Виплачувати такі довги точно, хоч і невеликими квотами, із своєї гажі було його святим обов’язком.

Останній лист від Кави був із заміткою, що коли не поладнає довгу, то це потягне кошта процесу і покривджені звернуться до військової влади.

– Деградація, або перенесення до іншого полку, – сказав він сам до себе, прочитавши гострого листа.

Юліан звернувся з пригадкою та проханням до колишніх товаришів богословів, тепер уже на посадах, щоб сплатили йому позички, якими він ставав їм у пригоді, але кожний відповів відмовно. Кожному з них велося «сорокато», майже всі з них були вже подружені і якби змовились, радили йому женитися з «якоюсь» багачкою, щоб побити все лихо нараз. До родини він не звертався за поміччю, бо не звик до цього від наймолодших літ.

«Честь, честь, честь! – говорив він собі і кривив зневажливо уста над самим собою. Виринули перед ним усякі можливості: стрілити собі в лоб, відбути військову кару потайки, виїхати. Чи просити в кого поруки? Товариші радили йому оженитися з одною багачкою, про яку було відомо, що була йому прихильна, а батько її був також військовий. Тоді думав про ту, яка зближалася до нього з добротою і покорою, мов просила прощення за віроломство Єви. Він протиставляв їй недовір’я чужинця і жорстокість мужчини, даючи їй виразно пізнати, що бачить у ній лише представницю ворожої йому народності. Тоді вона відступила в тінь. Та чим більше вона відходила від нього, замикалася в собі, тим більше тягнуло його до її чистого характеру. Він відчув її силу над собою від тої пам’ятної хвилини, коли перебравши шклянку з її рук, спустив її на землю. Подружжя з багатою, байдужою йому дівчиною, яку раяли йому товариші, відкидав як неморальне, але чи Альбінський видасть Дору за військового, ще й за українця?

Рішився поїхати до мами і сестри на Різдво, може це вже його останні свята…

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 169 – 172.