64. Єва відмовляє Юліану

Ольга Кобилянська

Тета Оля вийшла з кімнати, щоб дати зната Олексі, нехай запряже коні до міста і саме стрінулася з вуйком.

– Чи ти прочитала докладно лист Ціллі? – опитав.

– Так.

– І що скажеш? – Він дивився на її уста, наче з них мав вийти засуд смерті або життя. В нього бували хвилини, коли він її ненавидів всією душею за її «швабський» демонічний розум, але і хвилини, коли розумів, що її можна безмежно любити.

– Їдьте самі до Вальдів, переконайтеся і розвідайтеся про все особисто. Чому би ні? Цілля певно слушно думає, але сяк чи так, кожне подружжя це гра на лотереї. Ви поїдете свою дочку і свого зятя відвідати, а я їду до Покутівки. Дорога нам буде одна…

– Ти думаєш без Дори? – спитав він.

– Я нічого не думаю про Дору. Робіть, як гадаєте. Поговоріть самі з нею. Коли рішена їхати до Покутівки, то тим радше ви можете їхати до Ціллі.

Старець залишився в задумі. Поправді він ніколи Дори від себе не давав би, бо нема тепер гідних молодих людей, а думка, що він міг би несподівано відійти на той світ, а її міг би хто-будь для її маєтку захопити, викликує в нього безсонні ночі. Він хоче мати іншого «внука» як його бідна сестра, що ось-ось попрощається зі світом. Ховала одніську внучку, тремтіла над нею, дасть їй свій маєток, а остаточно за кого її внучка вийде? За українця-попа!

Дора здивувалася новиною, що тета Оля від’їжджає позавтра до Покутівки, а дідуньо вибирається на якийсь час до тети Ціллі у столицю. Чи у місті сталося щось прикре, може якась велика матеріальна втрата? Ні, пояснив дідо, він їде туди, бо тета Цілля просить його і Дору на Різдво до себе. Треба раз і теті Ціллі та її тестеві зробити якусь приємність. Дора задумалася. Її охопило прикре почування. Раптова рішучість дідуня виїхати, особливо зимою, видалася їй чудною. Вона закопилила губку, – вона не має там чого шукати. Від часу катастрофи місто її не займає. Згадала Оксану, її гарне смагляве личко, паню Рибко, шкільний будинок на узгір’ї, задумане свято Миколая.

– Я не поїду з вами, дідуню, – відповіла спокійно. – Мене тепер туди не тягне. Я буду там як чужа, а тут я потрібна. Ви ж знаєте, дідуню, що ми приготовляємо Миколайка для вбогих українських дітей і я беру в цьому головну участь.

– Тета Цілля, твій тесть і твій дідуньо важніші як голодна голота. Погодуєш її коли-небудь. Зрештою тебе може хто інший заступити, наприклад, Цезаревичі.

Дора зморщила брови.

– Ні, дідуню, цим разом я не можу і не хочу даватися заступати. Попросите вибачення в тети і тестя, я не можу інакше.

Дідуньо розсміявся.

– Теті Ціллі оповісти? Вона тебе за це похвалила б!

Дора зрозуміла, знала, що саме та тета Цілля була «панею», не любила «голоти», не любила «з ким-будь» приставати. Але саме в цій хвилині все те «панство» видалось Дорі таке мізерне і беззмістовне, що вона не хотіла з ним навіть рахуватись.

– Роби, як хочеш, – сказав Альбінський й зітхнув. – Колись і твоя бабуня думала як ти і притягнула була навіть таке одно українське ягня до себе, але…

Дора прокинулася, мов оживлена тими словами і в її очах заблис шляхотний вогонь:

– Але?

– Але пішла завчасно у землю.

– Дякую вам, що мені це переповіли. Але до мене не майте жалю, дідуню. Я знаю свої обов’язки супроти вас. Без вас і тети Олі я була б сиротою може і пропала. Знаю, що мене може і ніхто так не любить як ви… Колись і я до столиці виберуся. Але цим разом не можу.

Коли тета Оля попакувала все на дорогу і передала Дарі ключі, сказала їй, що була у Цезаревичів, які дуже просили, щоб Дора перед «Миколайком» ще хоч на часок зайшла до них.

– Піду, – відповіла Дора, але пригадала собі, що дідо заборонив їй заходити до шкільного будинку. – Знаєте, тето, що цей один дім мені дійсно симпатичний, а дідо, Господь знає чому, мене вічно перед ним остерігає!

Панна Альбінська, вислухавши, мовчки, нараз сказала:

– Твоя кузинка Єва чудна дівчина і я зачинаю нараз її не розуміти.

І оповіла, що Юліан дістав нарешті від неї листа, де вона його вже тепер повідомляє, що мабуть не зможе на вакації літам приїхати додому. Причини подасть пізніше, а він нехай роздумає за той час, що робити, коли він свої іспити поздає, і прийде час для нього висвячуватися, бо вона не зможе на вінчання прибути скоріше, як по році. Юліан побілів, кинув лист на стіл, узяв шапку і вийшов з дому. У Дориних очах видко було перестрах.

– Я боюся, що вона поступить з ним безоглядно і зробить йому велику прикрість, за яку він і нас потягне до відповідальності.

Тета Оля здвигнула плечима.

– Не думаю. Він не з тих, що піддається так скоро.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 123 – 127.